Англійська народна казка «Троє поросят»

Переказ сюжету скорочено

Казка «Троє поро­сят» роз­по­від­ає про трьох бра­тів-поро­сят, які вирі­ши­ли буду­ва­ти свої будин­ки, щоб захи­сти­ти­ся від сіро­го вовка. Один побу­ду­вав буди­нок із соло­ми, інший — із хмизу, а тре­тій — із цегли. Вовк нама­гав­ся зруй­ну­ва­ти їхні будин­ки, але лише буди­нок із цегли виявив­ся доста­тньо міцним, щоб витри­ма­ти його натиск. Казка навчає важли­во­сті напо­ле­гли­вої праці, обду­ма­них рішень та взаємодопомоги.

Повний текст

За дав­ніх-давен,
Як свин­ки спів­а­ли пісень,
А мавпи тютюн жува­ли,
А кури його клю­ва­ли Й від того твер­ди­ми стали,
А качки
при­мов­ля­ли,—

Була собі льоха і мала троє поро­сят. От під­ро­сли вони, вона їм і каже:

— Ідіть, шукай­те щастя.

Пішли вони. Перше зустрі­ло чоло­ві­ка з в’язкою соло­ми. Просить його:

— Дай мені цю соло­му. Я зро­блю собі хату.

Той дав, і поро­ся зро­би­ло собі солом’яну хату.

Коли це при­хо­дить вовк, сту­кає у двері й гукає:

— Пацю, пацю, від­чи­ни. Я до тебе в гості.

— Не від­чи­ню й не пущу,— при­ся­га­ю­ся своєю колю­чою щетиною.

— Раз так, то я дихну-дму­хну і роз­ва­лю твою хатку.

І вовк дихнув-дму­хнув, солом’яна хатка й роз­ле­ті­ла­ся. Схопив він поро­ся і з’їв.

Друге поро­ся зустрі­ло чоло­ві­ка з в’язкою хмизу. Просить його:

— Дай мені цей хмиз. Я зро­блю собі хату.

Чоловік дав, і поро­ся зро­би­ло собі хату з хмизу. Приходить до нього вовк, сту­кає у двері й гукає:

— Пацю, пацю, від­чи­ни. Я до тебе в гості.

— Не від­чи­ню й не пущу, при­ся­га­ю­ся своєю колю­чою щетиною.

— Раз так, то я дихну-дму­хну і роз­ва­лю твою хатку.

І вовк дихнув-дму­хнув, і дму­хав, дму­хав, аж поки хатка з хмизу роз­ва­ли­ла­ся. Тоді схо­пив поро­ся і з’їв.

А третє поро­ся зустрі­ло чоло­ві­ка, що ніс цеглу. Просить його:

— Дай мені цегли. Я зро­блю собі хату.

Чоловік дав, і поро­ся збу­ду­ва­ло собі цегля­ну хату.

Приходить той самий вовк, що поїв його бра­тів, сту­кає в двері й гукає:

— Пацю, пацю, від­чи­ни. Я до тебе в гості.

— Не від­чи­ню й не пущу, при­ся­га­ю­ся своєю колю­чою щетиною.

— Раз так, то я дихну-дму­хну і роз­ва­лю твою хатку.

І вовк дихнув-дму­хнув, і дму­хав, дму­хав, і хоч як нату­жу­вав­ся з усієї сили, а цегля­ної хати не роз­ва­лив. Побачив він,— дму­ха­н­ням нічо­го не вдіє, вирі­шив уда­ти­ся до хитро­щів. І каже:

— Слухай, пацю, я знаю, де росте гарна соко­ви­та ріпа.

— Де? — питає поро­ся з‑за дверей.

— На горо­ді у місте­ра Сміта. Ходімо туди разом. Накопаємо на обід. Я зайду по тебе зранку.

— Гаразд, заходь. А о котрій годині?

— О шостій.

Порося вста­ло о п’ятій, побі­гло на той город, нако­па­ло ріпи й вер­ну­ло­ся додо­му. Аж тут і вовк приходить.

— Пацю, ти вже зібрався?

— Давно зібрав­ся. Я вже там побу­вав і при­ніс цілий клу­нок ріпи.

Вовк роз­сер­див­ся, що поро­ся його обду­ри­ло. «Ну,— думає,— постри­вай: я тебе пере­хи­трую». І каже:

— Слухай, пацю, я знаю, де росте яблу­ня, а яблу­ка на ній смачні-пресмачні.

— Де? — питає порося.

— У садку, за горо­дом місте­ра Сміта. Ходімо туди разом, нар­ве­мо яблук. Я зайду до тебе зран­ку о п’ятій годи­ні. Та не йди сам, поче­кай мене.

Настав ранок. Порося схо­пи­лось удо­сві­та, о четвер­тій годи­ні, і мер­щій у той садок. Думає: ««Поки вовк при­йде, я всти­гну вер­ну­ти­ся». Та поки дійшло, поки вилі­зло на яблу­ню, поки нар­ва­ло в торбу яблук — зирк: уже й вовк іде. Що роби­ти? А вовк під­хо­дить і каже:

— Який ти швид­кий. Знову встиг попе­ред мене. Чи сма­чні яблука?

— Дуже сма­чні,— від­ка­зує поро­ся.— Ось покуштуй.

І кину­ло яблу­ко яко­мо­га далі. Поки вовк бігав за ним, поро­ся ско­чи­ло з яблу­ні та чим­дуж гай­ну­ло додо­му.
Назавтра вовк знову при­хо­дить до хати. Постукав у двері й каже:

— Слухай, пацю. Сьогодні у місті ярма­рок. Може, піде­мо разом?

— А чого ж, ході­мо,— каже поро­ся.— Ти коли збираєшся?

— О тре­тій годи­ні,— від­ка­зує вовк.

Порося думає: «Немає дур­них». Вибралося з дому рані­ше. Побувало на ярмар­ку, купи­ло діже­чку — масло коло­ти­ти і вер­та­є­ться додо­му. Дивиться, а назу­стріч вовк — пря­мує на ярма­рок. Що роби­ти? Сховалося воно в діже­чку. А діже­чка й поко­ти­ла­ся доро­гою вниз під гору. Бачить вовк — коти­ться щось про­сто на нього; торо­хтить, гур­ко­че. Злякався він, піді­бгав хво­ста і ходу назад — додо­му. Так і не побу­вав на ярмар­ку.
Потім при­хо­дить до поро­ся­тко­вої хати й роз­ка­зує, якого стра­ху набрав­ся, коли на нього щось кру­гле котилося.

— Та то ж я тебе пере­ля­кав,— каже поро­ся.— Я був на ярмар­ку, купив діже­чку масло коло­ти­ти. Коли поба­чив тебе, заліз у неї й поко­тив­ся з гори.

Вовк мало не луснув зі зло­сті. Як загарчить:

— Тепер ти не вте­чеш від мене! Залізу в хату через димар і з’їм тебе.

Почав він види­ра­ти­ся на дах. Поки дерся, поро­ся роз­па­ли­ло в печі, поста­ви­ло на вогонь казан з водою і жде.

Вовк заліз у димар і посу­нув униз у піч. Та прямо в казан з окро­пом — бовть! Порося зразу ж накри­ло його кри­шкою. Там вовк і зва­рив­ся. А поро­ся зажи­ло щасли­во в своїй хаті, не зна­ю­чи ні горя, ні біди.

Мабуть, і досі живе.