Словацька народна казка “Дванадцять місяців”

Переказ сюжету скорочено

Зворушлива сло­ва­цька наро­дна казка про добру й пра­цьо­ви­ту дів­чи­ну Мариню, яка тер­пі­ла зну­ща­н­ня мачу­хи та ліни­вої сестри Голени. Посеред лютої зими її поси­ла­ють до лісу шука­ти фіал­ки, суни­ці та яблу­ка — речі, яких у цю пору року не буває. У засні­же­но­му лісі Мариня зустрі­чає два­над­ця­тьох Місяців, що по черзі змі­ню­ють пори року й допо­ма­га­ють їй зав­дя­ки її щиро­сті, скром­но­сті та добро­ті. Це чарів­на істо­рія про спра­ве­дли­вість, людя­ність і те, що добро зав­жди вина­го­ро­джу­є­ться, а жаді­бність і гру­бість рано чи пізно караються.

Повний текст

Жила собі жінка. Мала вона двох дочок: рідну дочку – Голену і нері­дну – Мариню. Тяжко жило­ся Марині у мачу­хи, бо мачу­ха не люби­ла її. Зрання до пізньої ночі пра­цю­ва­ла дів­чин­ка. А мачу­ха та Голена нічо­го не роби­ли, тіль­ки зну­ща­ли­ся з Марині. Мусила вико­ну­ва­ти бідна дів­чин­ка всі їхні примхи.

От якось, – а було це саме серед зими, – зама­ну­ло­ся Голені фіалок.

– Іди, Мариню, при­не­си мені з лісу фіалок!

– Що з тобою, люба сестри­це? Хіба взим­ку ростуть фіал­ки? – від­по­ві­ла бідна дівчинка.

– Як ти смієш пере­чи­ти Голені! Роби те, що вона нака­зує! – кри­кну­ла мачу­ха і випхну­ла Мариню надвір.

Гірко запла­ка­ла бідо­ла­шна дів­чин­ка та й пішла до лісу. Довго блу­ка­ла вона гли­бо­ки­ми сні­га­ми, шука­ю­чи фіа­лок. Але фіа­лок ніде не було.

Раптом бачить Мариня – дале­ко на горі вогонь горить. Зраділа дів­чин­ка і пішла на той вогник.

Довго дове­ло­ся йти Марині, поки вона зійшла на ту гору. Дивиться – там вели­ке вогни­ще палає. А нав­ко­ло вогни­ща сидять якісь люди. Троє дідів з сиви­ми боро­да­ми, троє – трохи молод­ших, ще троє – сере­дньо­го віку і, наре­шті, троє остан­ніх – вро­дли­ві юнаки. Це були два­над­цять Місяців.

Крижаний Місяць Грудень сидів най­ви­ще, на най­по­че­сні­шо­му місці. Волосся і боро­да в нього були білі, як сніг. В руках був посох.

Мариня піді­йшла ближ­че і попросила:

– Добрі люди! Дозвольте мені погрі­ти­ся біля вогню.

Крижаний Місяць кив­нув голо­вою і спитав:

– Як ти при­йшла сюди, дів­чин­ко? І чого шукаєш?

– Я шукаю фіа­лок, – від­по­ві­ла Мариня.

– Тепер не час шука­ти фіа­лок! Скрізь сніг лежить, – ска­зав Грудень.

– Я й сама це знаю, – сумно від­по­ві­ла Мариня. – Але моя мачу­ха й сестра Голена нака­за­ли мені при­не­сти лісо­вих фіа­лок. А без фіа­лок я не смію при­йти додо­му, бо вони пока­ра­ють мене. Добрі люди, чи не зможу я десь від­шу­ка­ти фіалок?

І Мариня з таким бла­га­н­ням і з таким сумом поди­ви­ла­ся на Крижаного Місяця, що він сказав:

– Не журись, дів­чин­ко. Ми допо­мо­же­мо тобі від­шу­ка­ти фіалки.

А потім звер­нув­ся до молод­шо­го брата, від­дав йому посох і сказав:

– Братіку Березню, сядь на моє місце!

Березень сів на най­ви­ще місце і махнув посо­хом над огнищем.

В ту ж мить огни­ще запа­ла­ло ще яскра­ві­ше, і сніг почав тану­ти. На гіл­ках з’явилися брунь­ки, скрізь зазе­ле­ні­ла трава, роз­пу­сти­ли­ся квіти. Настала весна… І зра­ді­ла Мариня раптом поба­чи­ла, що між кущів роз­кві­тли фіал­ки, немов хтось розі­слав бла­ки­тний килим.

– Швидше, швид­ше, Мариню, рви! – ска­зав дів­чин­ці Березень.

Мариня швид­ко нар­ва­ла вели­кий букет фіа­лок, подя­ку­ва­ла два­над­ця­ти Місяцям і пішла додому.

Дуже зди­ву­ва­ли­ся Голена й мачу­ха, коли поба­чи­ли, що Мариня при­не­сла їм фіалок.

Але неза­ба­ром заба­жа­ло­ся Голені та її мате­рі суниць. Знову посла­ли вони в ліс Мариню.

Тепер дів­чин­ка не пішла блу­ка­ти лісом, а попря­му­ва­ла про­сто до два­над­ця­ти Місяців. Вони при­ві­тно зустрі­ли її.

Розказала Мариня бра­там про нову прим­ху своєї мачу­хи та її дочки Голени.

Крижаний Місяць пере­дав посох Прекрасному Червню, що сидів проти нього, і сказав:

– Братику Червню, сядь на моє місце!

Червень сів на най­ви­ще місце і махнув посо­хом над вогнем.

В ту ж мить полум’я яскра­во спа­ла­хну­ло, і сніг швид­ко роз­та­нув. Земля вкри­ла­ся тра­вою, а дере­ва – листом. Голосно заще­бе­та­ли пташки.

В траві з’явилися квіти. Швидко, на очах поча­ли визрі­ва­ти ягоди. Суниць було так бага­то, наче хтось забриз­кав галя­вин­ку кра­пли­на­ми крові.

Мариня назби­ра­ла суниць і від­не­сла їх мачу­сі та Голені.

Але Голені заба­жа­ло­ся чер­во­них яблук. Знову вона нака­за­ла Марині йти в ліс.

Глибокими сні­га­ми при­йшла бідо­ла­шна дів­чин­ка до бра­тів – два­над­ця­ти Місяців.

На цей раз Крижаний Місяць пере­дав посох бра­то­ві Вересню. Сів Вересень на най­ви­ще місце і махнув посо­хом понад огнем. Розтанув сніг, нав­ко­ло стало по-осін­ньо­му сумно. Падало з дерев листя, і вітер гнав його по сухій, пожов­клій траві. Перед Маринею сто­я­ла яблу­ня, на якій швид­ко визрі­ва­ли соко­ви­ті плоди.

– Швидше труси, Мариню! – ска­зав дів­чин­ці Вересень.

Струснула дере­во Мариня – впало з дере­ва чер­во­не яблу­чко, стру­сну­ла вдру­ге – впало ще одне.

– Ну, а тепер іди додо­му, – ска­зав їй Вересень.

Дівчинка подя­ку­ва­ла бра­там і швид­ко пішла додому.

Здивувалися Голена й мачу­ха, коли Мариня при­не­сла їм яблук.

– Де ти зір­ва­ла їх? – запи­та­ли вони.

– На висо­кій горі. Там ще бага­то яблук лишилося!

– То чого ж ти не при­не­сла біль­ше? Невже сама доро­гою поїла? – сер­ди­то закри­ча­ла Голена.

– Ах, люба сестри­це! Я навіть і не поку­шту­ва­ла! Мені дозво­ли­ли стру­си­ти тіль­ки двоє.

Поїла Голена яблу­ка. Здалися вони їй над­зви­чай­но смачними.

– Дай-но мені шубу, мамо! Я сама піду в ліс, обтру­шу всі яблу­ка, хай хоч дозво­ля­ють, хоч не дозво­ля­ють, – ска­за­ла вона.

Одяглася тепло Голена й пішла з дому.

Довго блу­ка­ла дів­чи­на, поки, наре­шті, натра­пи­ла на два­над­цять Місяців. Не спи­тав­ши дозво­лу, піді­йшла до вогни­ща і стала гріти свої руки.

– Чого ти сюди при­йшла? – суво­ро запи­тав її Крижаний Місяць.

– А тобі яке діло? – грубо від­ка­за­ла Голена.

Крижаний Місяць нахму­рив брови і під­няв посох над голо­вою. В ту ж мить згас вогонь. Небо вкри­ло­ся хма­ра­ми. На землю почав пада­ти лапа­тий сніг. Зірвався про­ни­зли­вий холо­дний вітер. Голені стало дуже холо­дно. Вона від­чу­ва­ла, що замерзає.

А мати чека­ла дочку додо­му. Виглядала у вікно, вибі­га­ла за воро­та. Та минав час, а дів­чи­ни не було.

– Чи їй так ті яблу­ка до смаку при­па­ли, що не може оді­рва­ти­ся, чи що? Піду сама подив­лю­ся, де вона, – ска­за­ла мати, взяла кожу­ши­ну, хус­тку на голо­ву й пода­ла­ся вслід за Голеною.

А кру­гом сніг гли­бо­кий, ніде ні сте­жи­ни. Гукала вона Голену, та ніхто не обзи­вав­ся. Блукала вона,блукала, а сніг усе сипле­ться, а вітер віяв щораз холодніший.

Марушка вже й обід зва­ри­ла, й коро­ву попо­ра­ла, а мачу­ха з Голеною все не вертаються.

– Де ж вони так довго заба­ри­ли­ся? – ска­за­ла собі Марушка й сіла до пряд­ки. Уже й вере­те­но напря­ла, вже й у хаті спо­но­чі­ло – ані Голени, ані мачу­хи нема.

– Ой лишень­ко, чи там нічо­го з ними не сталося?

На небі зірки мере­хтять, на землі сніг вибли­скує, і ніде не видно ані ляле­чки. Зажурилась вона й зачи­ни­ла вікно, а мати з сестрою все з думки не йдуть. Рано чека­ла їх сні­да­ти, чека­ла обі­да­ти, та не доче­ка­лась біль­ше ні Голени, ані мачу­хи. Обидві замер­зли в лісі.

Добрій Марушці зоста­ла­ся хатка, коро­ва й кла­поть поля. З часом зна­йшов­ся й госпо­дар, і жили собі в добрі та злагоді.