Українська народна казка «Цап та баран»

Переказ сюжету скорочено

Казка роз­по­від­ає про двох неро­злу­чних дру­зів — хитро­го цапа та дещо бояз­ко­го бара­на, які виру­ша­ють у подо­рож після того, як госпо­дар їх вигнав за витів­ки на горо­ді та в саду. По доро­зі вони сти­ка­ю­ться з небез­пе­ка­ми, зокре­ма зустрі­ча­ють зграю голо­дних вов­ків. Однак зав­дя­ки вина­хі­дли­во­сті цапа та смі­ли­во­сті бара­на, друзі пере­хи­трю­ють хижа­ків і вре­шті-решт зна­хо­дять собі без­пе­чний при­хи­сток. Казка навчає ціну­ва­ти дру­жбу, кмі­тли­вість та смі­ли­вість у подо­лан­ні труднощів.

Повний текст

Був собі чоло­вік та жінка, мали вони цапа й бара­на. І були ті цап та баран вели­кі при­я­те­лі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капу­сту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

— Ох, жінко,— каже чоло­вік,— про­же­ні­мо ми цього бара­на й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдер­жи­ться. А зби­рай­тесь, цапе й бара­не, собі з богом, щоб вас не було у мене в дворі.

Скоро цап та баран теє зачу­ли, зараз із двору май­ну­ли. Пошили вони собі торбу та й пішли.

Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голо­ва. От баран — дужий, та несмі­ли­вий; а цап — смі­ли­вий, та не дужий:

— Бери, бара­не, голо­ву, бо ти дужий.

— Ох, бери ти, цапе, бо ти смі­ли­вий. Узяли вдвох і вки­ну­ли в торбу. Ідуть та й ідуть, коли горить вогонь.

— Ходімо й ми туди, там пере­но­чу­є­мо, щоб нас вовки не з’їли. Приходять туди, аж то вовки кашу варять.

— А, здо­ро­ві, молодці!

— Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас. Ох, так цап зля­кавсь, а баран давно вже злякавсь.

Цап і роздумавсь:

— А подай лишень, бара­не, оту вовчу голо­ву! От баран і приніс.

— Та не цю, а подай біль­шу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.

— Та подай ще більшу!

Ох, тут уже вовки зля­ка­лись: стали вони дума­ти-гада­ти, як від­ці­ля вті­ка­ти: «Бо це,— кажуть,— такі молод­ці, що з ними й голо­ви збу­де­шся,— бач, одну по одній вовчі голо­ви тягають».

От один вовк і починає:

— Славна, бра­тці, ком­па­нія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по воду.

Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою ком­па­ні­єю!» Як зачав дру­гий того дожи­да­ти, став дума­ти-гада­ти, як би й собі від­ті­ля драла дати:

— Е, вра­жий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я лома­ку та при­же­ну його, як собаку.

Як побіг, так і той не вер­нув­ся. А тре­тій сидів-сидів:

— Ось піду лишень я, так я їх прижену.

Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:

— Ох, нум, брате, ско­рі­ше хва­та­тись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куре­ня убратись.

Ох, як роз­ду­мавсь вовк:

— Е, щоб нам трьом та цапа й бара­на боя­тись? Ось ходім, ми їх поїмо, вра­жих синів!

Прийшли, аж ті добре справ­ля­лись, уже з куре­ня убра­лись, як побі­гли та й на дуба забра­лись. Стали вовки дума­ти-гада­ти, як би цапа та бара­на нагна­ти. Як стали йти і найшли їх на дубі. Цап смі­ли­ві­ший — ізліз аж наверх, а баран несмі­ли­вий — так нижче.

— От лягай,— кажуть вовки ков­ту­ну­ва­то­му вов­ко­ві,— ти стар­ший, та й воро­жи, як нам їх добувати.

Як ліг вовк дого­ри нога­ми й зачав воро­жи­ти. Баран на гіллі сидить та так дри­жить, як упаде, та на вовка! Цап смі­ли­вий не став мір­ку­ва­ти, а як закричить:

— Подай мені ворожбита!

Вовки як схва­ти­лись, так аж пили по доро­зі заку­ри­лись. А цап та баран без­пе­чно пішли, та зро­би­ли собі курінь, та й живуть.