Казка братів Деменків «Зірка, що забула дорогу»

Переказ сюжету скорочено

Повний текст

Затишне — це таке місте­чко, якого нема на жодній вели­кій карті, але є майже в кожно­го в пам’я­ті: з одні­єю пло­щею, одним годин­ни­ка­рем і ялин­кою, що щоро­ку виро­стає трохи вище за мину­ло­рі­чну. Увечері перед Різдвом вітер зне­стру­мив його, і свя­тко­вий настрій десь загу­бив­ся разом зі сві­тлом. Ялинка на площі сто­я­ла темна. Мер зітхав про форс-мажор. Люди роз­хо­ди­ли­ся по домівках.

Софійка сто­я­ла біля вітри­ни годин­ни­ка­ря і диви­лась на поро­жню площу. У кише­ні в неї лежав клю­чик — зна­йде­ний восе­ни, неві­до­мо від чого, але вики­ну­ти рука не піднімалась.

Тоді на рука­ви­цю сіла сні­жин­ка — біль­ша за інші — і прошепотіла:

— Я Іскринка. Зірка забу­ла доро­гу до вашо­го міста. Люди пога­си­ли вогни­ки в сер­цях, і ми втра­ти­ли напрямок.

Софійка не зди­ву­ва­лась. Просто запи­та­ла: що робити?

— Зібрати світло.

Вона пішла.

У бабу­сі Ганни пере­плу­тав­ся клу­бок, і сама вона сиді­ла в тем­ря­ві. Софійка роз­плу­та­ла нитки, бабу­ся витя­гла зі скри­ні ста­рий ґніт від давно забу­тої лампи і дала його, ніби чека­ла саме цієї нагоди.

У пекар­ні Семен сидів серед мішків боро­шна — еле­ктри­чні печі мов­ча­ли. Розтопили стару дро­в’я­ну. Вона дими­ла й довго грі­лась, але невдов­зі запах сві­жих рога­ли­ків про­брав­ся в темні провулки.

Біля під­’­їзду стояв хло­пчик Остап — бояв­ся тем­ря­ви, не міг зро­би­ти й кроку. Софійка дала йому ліхта­рик і пішла поруч. Вони дійшли до ялин­ки й назад. Остап засміявся.

В май­стер­ні дід Михайло зна­йшов короб­ку ста­рих рибаль­ських ліхта­рів. Іржаві, але справ­жні. Вставили ґноти, діста­ли гас.

Ліхтарі поне­сли на площу. Люди вихо­ди­ли з домі­вок і при­єд­ну­ва­лись — хто зі сві­чкою, хто з тури­сти­чним ліхта­ри­ком. Дорога сві­тла зви­ла­ся вули­ця­ми до ялинки.

Мер спро­бу­вав виго­ло­си­ти про­мо­ву, але слова не йшли. Він про­сто поста­вив ліхтар біля ялин­ки і хри­пко сказав:

— Будемо коля­ду­ва­ти без мікрофонів.

Небо лиша­лось хмар­ним. Сніг падав тихо.

— Зірка шукає доро­гу звер­ху, — ска­за­ла Іскринка. — Але доро­га — це небо внизу.

Софійка тор­кну­ла­ся дзві­но­чком — він дзве­нів на шиї вули­чно­го пса Сивка — кожно­го ліхта­ря по черзі. Дзвін під­ні­мав­ся вгору з теплим пові­трям і голо­са­ми людей.

Хмари роз­сту­пи­лись. З‑за них вийшла Зірка — не ослі­пли­ва, а тепла. Така, яка потрі­бна саме зараз.

Ялинку при­кра­си­ли деся­тка­ми малень­ких ліхта­рів — кожен поста­вив свій. Навіть той, хто хотів про­сто посто­я­ти збоку, раптом поду­мав: мій теж потрібен.

Тоді Софійка помі­ти­ла біля осно­ви ялин­ки ста­рий мета­ле­вий замок. Вклала клю­чик — кла­цну­ло. Всередині лежав гли­ня­ний під­сві­чник з напи­сом: «Для того, хто при­йде останнім».

Вона поста­ви­ла туди най­мен­шу сві­чку. Полум’я ледь трем­ті­ло, але з ним стало ясно: свято впу­ска­ють тоді, коли пам’я­та­ють про всіх.

Пізніше дід Михайло запитав:

— Було диво?

— Було, — ска­за­ла Софійка. — Але не як фокус. Як відповідь.

— На що?

— На те, що ми зробили.

Годинники в май­стер­ні від­би­ли пів­ніч — кожен своїм голо­сом, але разом. Пес Сивко ліг біля ялин­ки і при­ти­снув дзві­но­чок лапою, щоб не загу­бив­ся. А Зірка від­то­ді біль­ше не блу­ка­ла — бо знала: ця доро­га ніку­ди не зникне.