Українська народна казка «Пан Коцький»

Переказ сюжету скорочено

«Пан Коцький» — укра­їн­ська наро­дна казка про ста­ро­го кота, якого хазя­їн поки­нув у лісі через його немі­чність. Кіт зустрі­чає хитру лиси­цю, яка вирі­шує взяти його за «чоло­ві­ка» та допо­ма­гає йому вижи­ти. Незабаром про Пана Коцького дізна­ю­ться інші лісо­ві звірі й почи­на­ють його боя­ти­ся, дума­ю­чи, що він стра­шний і небез­пе­чний. Казка демон­струє, як хитрість і везі­н­ня можуть допо­мог­ти навіть най­слаб­шо­му зна­йти своє місце серед сильних.

Повний текст

В одно­го чоло­ві­ка був кіт ста­рий, що вже не зду­жав і мишей лови­ти. От хазя­їн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здав­ся, тіль­ки дурно буду году­ва­ти,— нехай лучче в лісі ходить».

Покинув його й сам поїхав.

Коли це при­хо­дить до кота лиси­чка та й питає його:

— Що ти таке?

А він каже:

— Я — пан Коцький.

Лисичка й каже:

— Будь ти мені за чоло­ві­ка, а я тобі за жінку буду.

Він і зго­див­ся. Веде його лиси­чка до своєї хати,— так уже йому годить: уло­вить де куро­чку, то сама не їсть, а йому принесе.

От якось зай­чик поба­чив лиси­чку та й каже їй:

— Лисичко-сестри­чко, при­йду я до тебе на досвітки.

А вона йому:

— Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.

Заєць роз­ка­зав за пана Коцького вов­ко­ві, ведме­де­ві, дико­му кабанові.

Зійшлися вони доку­пи, стали дума­ти, як би поба­чи­ти пана Коцького,— та й кажуть:

— А зго­туй­мо обід!

І взя­ли­ся мір­ку­ва­ти, кому по що йти. Вовк каже:

— Я піду по м’ясо, щоб було що в борщ.

Дикий кабан каже:

— А я піду по буря­ки і картоплю.

Ведмідь:

— А я меду при­не­су на закуску.

Заєць:

— А я капусти.

От роз­до­бу­ли всьо­го, поча­ли обід вари­ти. Як зва­ри­ли, поча­ли ради­тись, кому йти кли­ка­ти на обід пана Коцького.

Ведмідь каже:

— Я не під­бі­жу, як дове­де­ться тікати.

Кабан:

— А я теж неповороткий.

Вовк:

— Я ста­рий уже і трохи недобачаю.

Тільки зай­чи­ко­ві й приходиться.

Прибіг заєць до лисич­чи­ної нори, коли це лиси­чка вибі­гає, диви­ться, що зай­чик сто­їть на двох лапках біля хати, та й питає його:

— А чого ти прийшов?

Він і каже:

— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти при­йшла зі своїм паном Коцьким на обід.

А вона йому:

— Я з ним при­йду, але ви похо­вай­тесь, бо він вас розірве.

Прибігає зай­чик назад та й хвалиться:

— Ховайтесь, каза­ла лиси­чка, бо він як при­йде, то розір­ве нас.

Вони й поча­ли хова­ти­ся: ведмідь лізе на дере­во, вовк сідає за кущем, кабан зари­ва­є­ться у хмиз, а зай­чик лізе в кущ.

Коли це веде лиси­чка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він поба­чив, що на столі м’яса бага­то, та й каже:

— Ма‑у!.. Ма‑у!.. Ма‑у!..

А ті дума­ють: «От вра­жо­го батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»

Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і про­стягсь на столі.

А кабан лежав близь­ко столу в хмизі, та якось комар і вку­сив його за хвіст, а він так хво­стом і кру­тнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та каба­на за хвіст. Кабан як схо­пи­ться, та навтіки!

Пан Коцький зля­кав­ся каба­на, ско­чив на дере­во та й подер­ся туди, де ведмідь сидів.

Ведмідь як поба­чив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дере­ву, та до тако­го доліз, що й дере­во не здер­жа­ло — так він додо­лу впав — гуп! — та про­сто на вовка,— мало не роз­да­вив сердешного.

Як схо­пля­ться вони, як дре­ме­нуть, то тіль­ки видко. Заєць і собі за ними — забіг не знать куди… А потім посхо­ди­лись та й кажуть:

— Такий малий, а тіль­ки-тіль­ки нас усіх не поїв!