Казка Сіро Алегрія «Анаконда і воїн»

Переказ сюжету скорочено

Ця захо­пли­ва казка роз­по­від­ає про від­ва­гу і само­по­жер­тву воїна Якуми, який ризи­кнув жит­тям, аби вря­ту­ва­ти своє плем’я агу­а­ру­на від жахли­вої ана­кон­ди. Легенда про веле­тен­ську змію, що теро­ри­зу­ва­ла ліс і наво­ди­ла страх на всіх живих істот, пере­дає бороть­бу люди­ни з неві­до­мим і незлам­ну волю до пере­мо­ги. Якума, озбро­є­ний лише ножем та смі­ли­ві­стю, зумів здо­ла­ти могу­тньо­го супро­тив­ни­ка, хоч і запла­тив за це своїм жит­тям. Його подвиг зали­шив­ся в пам’яті пле­ме­ні, а темне озеро стало сим­во­лом пере­мо­ги та втра­ти водночас.

Повний текст

Давно колись на пле­м’я агу­а­ру­на упало справ­жнє лихо. Серед висо­ко­го лісу в озері з тем­ною водою, що не мало ні при­ток, ні вито­ків, посе­лив­ся веле­тен­ський удав. Відлюдне й похму­ре озеро, в якому ледве від­дзер­ка­лю­ва­ли­ся дере­ва, й так було мото­ро­шне. А вже удав — такий вели­че­зний, якого не бачив світ, — нага­няв на всіх справ­жній жах, коли визи­рав з води. Зрозуміло, що агу­а­рун­цям дово­ди­ло­ся віч-на-віч зустрі­ча­ти­ся з водя­ною змією, яку ми, осві­че­ні білі люди, нази­ва­є­мо ана­кон­дою. Ми може­мо про­стре­ли­ти гну­чке змі­ї­не тіло чи про­хро­ми­ти його. А коли вже не поща­сти­ло й ти попав­ся в залі­зні обійми, тоді вче­пи­ся в змію, мов тигр, або нати­сни паль­ця­ми їй на очі. Змії уни­ка­ють зубів дужих зві­рів, обми­на­ють пас­тки, які роз­став­ля­ють люди. Агуарунці зага­ня­ли в ана­кон­ду отру­є­ні стрі­ли, не раз бра­ли­ся за гар­пун. І як тіль­ки не нама­га­ли­ся пере­мог­ти напа­сни­цю! Але в таєм­ни­чо­му дале­ко­му озері з тем­ною водою знов і знов з’яв­ля­лась ана­кон­да, перед якою трем­ті­ло все пле­м’я агу­а­ру­на. Вона була дов­же­ле­зна. Переказували, що, про­стяг­шись через усе озеро, напо­ло­ви­ну зану­ре­на у мулку гли­бінь, вона ще й під­ні­ма­ла решту тіла так, що над поверх­нею води вису­ва­ла­ся пля­ми­ста сіра голо­ва, а на ній, мов два від­шлі­фо­ва­ні коштов­ні каме­ні, горі­ли очі. Стулена окру­гла паща ски­да­лась на пан­цир гігант­ської чере­па­хи, коли ж ана­кон­да роз­зяв­ля­ла її, паща була гли­бо­ка, аж чорна. Сичання змії чуло­ся дале­ко нав­кру­ги, пли­ву­чи, вона збу­рю­ва­ла воду в озері так, ніби то була бур­хли­ва річка. Лісом ана­кон­да про­пов­за­ла, мов напасть. На смерть пере­ля­ка­ні звірі не нава­жу­ва­ли­ся навіть пово­ру­хну­тись, і змія
ков­та­ла їх без ліку.

Чого тіль­ки не вига­ду­ва­ли проти неї люди. Отруювали стрі­ли соком кура­ре, зазу­брю­ва­ли списи і гар­пу­ни, але все марно. Шкіра пла­зу­на була така гру­бе­зна, що дро­ти­ки проти цього лісо­во­го чудо­ви­ська зда­ва­ли­ся дрі­бнень­ки­ми рибо­лов­ни­ми гачка­ми, а списи й гар­пу­ни також були йому немов тонкі риб’я­чі кісто­чки. Тож ніхто не зва­жу­вав­ся ста­ва­ти до бороть­би із змією сам на сам. Лиховісна ана­кон­да була занад­то могу­тня, не висто­яв би проти неї ні звір, ні люди­на. Агуарунці не могли біль­ше боро­тись. Непорушні змі­ї­ні очі пара­лі­зу­ва­ли сели­ще. Доводилося визна­ти: змія непе­ре­мо­жна. Після наско­ків вона повер­та­ла­ся до свого озера і спо­чи­ва­ла кіль­ка днів, та ніхто не нава­жу­вав­ся піти туди. Страхом віяло від таєм­ни­чо­го озера. Увесь ліс осте­рі­гав­ся ана­кон­ди. Навіть дере­ва й ті боя­лись лютої змії.

Спустошуючи від усьо­го живо­го щораз нові ділян­ки сель­ви, вона все ближ­че посу­ва­ла­ся до неза­хи­ще­но­го сели­ща агу­а­рун­ців, де жив воїн на ім’я Якума. Цей від­ва­жний мешка­нець лісу був дужий, спри­тний і влу­чний. Він одна­ко­во вправ­но воло­дів будь-якою збро­єю, ні люди­на, ні звір ще ніко­ли не пере­мо­гли його. Якума вирі­шив стати на дво­бій із ана­кон­дою. Він замі­сив глину з попе­лом дере­ва, щоб вона стала твер­ді­ша, і нама­зав собі голо­ву й тулуб. На одній руці він при­крі­пив ніж на шкі­ря­ній під­клад­ці. Отак убра­ний і озбро­є­ний, Якума подав­ся в ліс і при­йшов на берег озера. Він рішу­че спу­стив­ся на воду в малень­ко­му чов­ни­ку, проте не заплив дуже дале­ко, бо поба­чив змі­ї­ну голо­ву з хижи­ми сяю­чи­ми очи­ська­ми. Змія засти­гла. Її потур­бу­ва­ли! Хтось насмі­лив­ся пору­ши­ти її спо­кій! До того ж вона була вже голо­дна… Анаконда роз­зя­ви­ла пащу, потя­глась до Якуми і про­ков­тну­ла його. Тоді він ски­нув лати з глини й дере­ва, під­няв ніж і вда­рив ана­кон­ду в серце. (Воно було таке вели­ке, що бухка­ло, мов у бара­бан.) Змія осла­бла, проте не від­ра­зу, бо ана­кон­ди вми­ра­ють пово­лі. Тоді Якума напру­жив­ся, визво­лив­ся з її нутра і, зне­мо­же­ний, уплав дістав­ся до берега.

Він не міг про­жи­ти довго, бо був ска­лі­че­ний… Так заги­ну­ла най­біль­ша й най­стра­шні­ша ана­кон­да, але най­смі­ли­ві­ший воїн агу­а­рун­ців також помер, хоч і вийшов переможцем.

Все це ста­ло­ся дуже давно, ніхто не знає, скіль­ки часу від­то­ді мину­ло. Не стане міся­ців, щоб вимі­ря­ти ста­ро­вин­ність цієї історії…

Коли якийсь агу­а­ру­нець після того при­хо­див на берег тем­но­го озера, він кри­чав, кидав гар­пун і огля­дав­ся на всі боки. Та ана­кон­да біль­ше не з’яв­ля­ла­ся в тих краях.