АвторськіКазкиШарль Перро

Казка Шарля Перро «Химерні бажання»

Переказ сюжету скорочено

Смішна й повчаль­на казка Шарля Перро про лісо­ру­ба Блеза, якому добра чарів­ни­ця пода­ру­ва­ла шанс зага­да­ти три бажа­н­ня. Але замість багат­ства чи слави — куме­дні випад­ко­во­сті, ков­ба­са на носі й втра­че­ні можли­во­сті. Історія про те, як важли­во дума­ти, перш ніж говорити.

Повний текст

Одному бідно­му лісо­ру­бо­ві так набри­дло дрова руба­ти та з лісу їх тяга­ти, що він не один уже раз лаяв усіх тих злих і добрих чарів­ниць за їхню бай­ду­жість до його долі.

От сто­їть він якось у лісі, нару­бав­ши чима­лу в’яз­ку дрів­цят, і своїм зви­ча­єм нарі­кає на долю: скіль­ки вже років він зли­да­рює, а ніхто ніко­ли ще не вико­нав жодно­го його бажання!

А слід ска­за­ти, що хоч добра у нього було мало, зате бажань — діва­ти нікуди.

Він би, напри­клад, не від­мо­вив­ся стати могу­тнім прин­цом та із золо­тих тарі­лок щодня фаза­нів їсти…

Отож сто­їть він, бур­мо­че щось собі під ніс та поти­ли­цю чухає.

Раптом нав­кру­ги все потем­ні­ло, про­ніс­ся по лісу стра­шен­ний вітер, загур­ко­тів грім, та так загур­ко­тів, що у лісо­ру­ба в очах потемніло.

Потім звід­кі­лясь бли­сну­ло яскра­ве сві­тло; замру­жив очі лісо­руб, а як роз­плю­щив їх, то так і зав­мер з переляку.

Дивиться — перед ним сто­їть чарів­ни­ця, в руках у неї зви­ва­ю­ться слі­пу­чі бли­скав­ки, а в очах палає справ­жній вогонь. Затремтів лісо­руб од жаху, впав на колі­на і і став про­ба­че­н­ня благати.

Нічого йому, мов­ляв, не треба, і долею своєю він ціл­ком задо­во­ле­ний, тіль­ки б лиши­ла його живим ця непро­ше­на гостя.

Подивилася на лісо­ру­ба чарів­ни­ця та й мовить:

— Не бійся, чоло­ві­че добрий. Я з’я­ви­ла­ся лише тому, що ти мені добря­че набрид сво­ї­ми без­кі­не­чни­ми нарі­ка­н­ня­ми. Ну, та гаразд, хай буде по-тво­є­му. Слухай мене ува­жно. Я даю тобі можли­вість ска­за­ти три свої бажа­н­ня, і всі вони будуть вико­на­ні. Але раджу тобі добре поду­ма­ти, перш ніж їх казати.

Тут знову загур­ко­тів грім, зами­го­ті­ли бли­скав­ки, затрем­ті­ла земля, і чарів­ни­ця зни­кла у високості.

Коли лісо­руб опа­м’я­тав­ся, то схо­пив в’яз­ку дрів­цят і чим­дуж побіг з лісу, не чуючи під собою ніг.

«Ну, — думав він, — тепер уже я пока­жу, на що зда­тний!» Прибіг він у свою хижу. Кинув в’я­зан­ку на долів­ку та й гукає до жінки:

— Ану, люба моя Фаншон, запа­люй швид­ше грубу! Ми тепер з тобою бага­ті… Чого це ти рота раззявила?

Та й роз­по­вів усе, як було.

Жінка прямо тан­цює по хаті з радо­щів — ото щастя при­ва­ли­ло! Проте була вона дуже зав­ба­чли­ва, а тому наду­ма­ла ско­ри­ста­ти­ся з свого щастя якнайкраще.

— Слухай-но, Блезе, — мови­ла вона чоло­ві­ко­ві, — від­кла­ді­мо наші бажа­н­ня на зав­тра, а сьо­го­дні як слід обмір­куй­мо, що саме нам треба побажати.

— Можна й так, — каже лісоруб.

Сів він біля вогни­ща, від­ки­нув­ся на стіль­ці, обер­нув­ся до дру­жи­ни та й каже:

— Ач, як вогник весе­ло тан­цює. Саме зараз би ков­ба­ски кро­в’я­ні під­сма­жи­ти… От би я хотів…

Не встиг він це вимо­ви­ти — диви­ться, а з кутка лізе дов­же­ле­зна ков­ба­са, зви­ва­є­ться, як змія. За нею ско­во­ро­да, під­ска­ку­ю­чи, коти­ться, сіль­ни­ця, як жаба, ска­кає. І все це това­ри­ство у вогни­ще при­ці­лю­є­ться, в огонь лізе.

Підскочили враз лісо­руб з жін­кою, див­ля­ться одне на одно­го та на цю диво­ви­жну процесію.

Тут жінка і здо­га­да­ла­ся, що це її чоло­вік з вели­ко­го розу­му своє бажа­н­ня вго­лос про­ка­зав, не поду­мав­ши, та й ну його лаяти:

— Ах ти, негі­дний, та що ж ти нако­їв! Ти ж міг би могу­тнім коро­лем стати, всі кише­ні й гаман­ці само­цві­та­ми та золо­том напха­ти! А ти, дурень, ков­ба­ски попросив!

І, роз­гні­ва­на до краю його лег­ко­ва­жні­стю, вона поча­ла ще дужче голо­си­ти та лаяти свого чоловіка.

— Ех, — каже лісо­руб, чуха­ю­чи поти­ли­цю, —зда­є­ться, і справ­ді нега­разд вийшло. Ну, та вже вдруге…

— Дожидайся, — вона йому кри­чить, — як рак сви­сне! Таке щастя в руки саме йшло, а він…

І давай його лаяти ще дужче.

Стоїть він і слухає.

І без того злість бере, а тут іще жінка голо­сить, рука­ми перед самим його носом розмахує.

Захотів він був навіть поба­жа­ти, щоб вона куди-небудь про­ва­ли­лась, та сха­ме­нув­ся і тіль­ки ска­зав у відповідь:

— Ну не кричи ж так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією кля­тою ковбасою!

А ков­ба­са знай собі сма­жи­ться на ско­во­ро­ді, сама з боку на бік пере­вер­та­є­ться, сіль­ни­ця під­ска­кує і, де треба, солить. І все це так сма­чно пахне — про­сто слин­ка з рота котиться.

— Так тобі й треба, дурень ти, дурень! — налі­тає на нього жінка.

— Та замов­кни ти, відьмо! — від­по­від­ає він спе­ре­сер­дя і, не витри­мав­ши, кри­чить: — Бодай тобі ця ков­ба­са до носа приклеїлась!

І не встиг він ті слова вимо­ви­ти, як ков­ба­са прямо з вогню — гульк! — виле­ті­ла та жінці до носа й при­ста­ла, а ско­во­ро­да з сіль­ни­цею назад на поли­цю в одну мить прибігли.

Завила жінка від гаря­чої ков­ба­си, заска­ка­ла, хоче оді­рва­ти — та дарма! — не відір­веш. І боля­че — ніби вона сама собі ніс оді­рва­ти хоче.

Дивиться на неї лісо­руб, зов­сім отетерів.

Була у нього гар­нень­ка моло­день­ка дру­жи­на, а тепер — он яке чудисько.

Голосить жінка, плаче, по ков­ба­сі горю­чі сльо­зи течуть, а слова ска­за­ти не може: ков­ба­са гово­ри­ти заважає.

Глянув на все це лісо­руб та й думає:

«Ще добре, що вона гово­ри­ти не може, а то б наслу­хав­ся я досхо­чу її ласка­вих слів! Що ж мені тепер роби­ти? Власне, у мене зали­ши­ло­ся ще одне бажа­н­ня, і я можу в одну мить стати най­ба­га­тшим та най­мо­гу­тні­шим коро­лем. Але ж вона тоді стане коро­ле­вою, а їй навряд чи спо­до­ба­є­ться сиді­ти на троні зі сма­же­ним ков­ба­сним носом… Ні, краще вже я спи­таю у неї самої, що вона хоче — бути коро­ле­вою з таким чорно-чер­во­ним дов­же­ле­зним носом чи зали­ши­ти­ся дру­жи­ною лісо­ру­ба, але щоб у неї був такий самий гар­нень­кий носик, як і раніше».

Спитав у жінки, а вона тіль­ки голо­вою зама­ха­ла — не хочу, мов­ляв, бути я носа­тою королевою.

Бо хоч вона й знала, що про коро­ле­ву ніхто не нава­жи­ться пога­но­го слова ска­за­ти, а все-таки потво­рою лиша­ти­ся не схотіла.

Вимовив лісо­руб своє остан­нє бажа­н­ня, і ков­ба­са зни­кла. Так він нічо­го й не одер­жав і радий був, що хоч гірше не стало.

Знайшли помил­ку? Виділіть текст та нати­сніть ком­бі­на­цію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.

Залишити відповідь

Back to top button
Увійти

Звіт про орфографічну помилку

Наступний текст буде надіслано до нашої редакції: