Українська народна казка «Ведмідь та лисиця»

Переказ сюжету скорочено

Ця весе­ла укра­їн­ська наро­дна казка роз­по­від­ає про ведме­дя й хитру лиси­цю, яка будь-що хоче пола­су­ва­ти медом. Через вига­да­ні «роди­ни» вона посту­по­во з’їдає всю діже­чку, а зго­дом ще й пере­кла­дає про­ви­ну на ведме­дя. Казка доте­пно вчить, що не варто дові­ря­ти надто хитрим дру­зям — і як важли­во зали­ша­ти­ся чесним.

Повний текст

Жили-були ведмідь та лиси­ця. У ведме­дя в хатці на гори­щі сто­я­ла діже­чка меду, а лиси­чка й про­від­а­ла про це. Стала собі дума­ти, як би до того меду діста­ти­ся. Прибігла лиси­ця до ведме­дя та й при­па­ла до віконечка.

— Куме, ти ж не знаєш мого горе­чка. Хатинка похи­ли­ла­ся, стрі­ха про­ва­ли­ла­ся, піч я не топи­ла. Пусти до себе ночу­ва­ти, кумчику.

— Заходь, кума­сю, ночуй.

Лягли вони спати на печі. Лисиця лежить, хво­стом кру­тить, мети­кує, як до меду діста­ти­ся. Ведмідь заснув, а лиси­ця стук-стук хвостиком.

— Ой, а хто це там сту­кає, кумасю?

— Ой, це по мене при­йшли, на роди­ни кличуть.

— Так іди, кума­сю, а я посплю.

Лисичка злі­зла з печі, вийшла в сіни, а там шви­день­ко на гори­ще та до діже­чки з медом. Наїлася, вер­ну­ла­ся і знову лягла.

— Кумасю, чуєш, кума­сю? А як хоч назва­ли? — питає ведмідь.

— Починком назвали.

— Хороше іме­н­ня­чко, хороше.

Наступної ночі лягли спати. Лисиця знову стук-стук хвостиком.

— Ой, кум­чи­ку, це по мене знову при­йшли, на роди­ни кличуть.

— Так сходи, кума­сю, чому б ні?

Лисиця про­жо­гом на гори­ще — і поло­ви­ни меду як не було. Знову повер­ну­ла­ся і на піч вилізла.

— То як назвали?

— Ой, кум­чи­ку, поло­ви­но­чком назвали.

— Гарне ім’я половиночок.

А тре­тьої ночі лиси­ця знову стук-стук.

— Ой, куме, мене знову на роди­ни кличуть.

— А як же назва­ли, кумо? — запи­тав ведмідь, коли та повернулася.

— Ой, кум­чи­ку, вишкреб­ком назвали.

— Дивне ім’я, але гарне. Ну, давай тепер, кума­сю, млин­ці пекти.

Ведмідь напік млин­ців, а лиси­ця й питає:

— Кумчику, а де ж твій мед?

— Мед? На гори­щі мед.

Поліз ведмідь на гори­ще, а меду в діже­чці катма — порожня.

— Овва! А хто ж його з’їв? — питає.

— Це ти, кума, біль­ше й нема кому?

— Що ти, куме! Я його й в очі не бачи­ла. Це ти, мабуть, сам з’їв, а на мене наговорюєш.

— Ну, — каже, — давай пере­ві­ри­мо, хто з’їв. Ляжемо на соне­чку дого­ри чере­ва. У кого мед вито­пи­ться, той його й з’їв.

Лягли вони на соне­чко. Ведмідь заснув, а лиси­ці не лежи­ться. Аж тут на чере­ві в неї з’явився медок, а вона взяла і пере­ма­за­ла його ведме­дю на живіт.

— Куме, куме, про­кинь­ся! Подивися, ось хто мед­ком поласував!

А ведме­дю вже куди діва­ти­ся — покаявся.