Казка Костянтина Ушинського «Витівки бабусі зими»

Переказ сюжету скорочено

Захоплива казка Костянтина Ушинського про те, як люта бабу­ся-зима вирі­ши­ла побо­ро­ти все живе — пта­хів, зві­рів, риб і навіть людей. Та ніхто її не зля­кав­ся: всі зна­йшли спо­сіб зігрі­ти­ся, схо­ва­ти­ся чи про­сто посмі­я­ти­ся над її люти­ми витів­ка­ми. Добра істо­рія про витри­ва­лість, дру­жбу й життєрадісність.

Повний текст

Розлютилася стара зима й заду­ма­ла все живе зі світу зве­сти. Спочатку вирі­ши­ла вона до пта­хів діста­ти­ся: набри­дли пер­на­ті своїм кри­ком і писком. Подула зима холо­дом, зір­ва­ла листя з лісів і дібров та роз­ки­да­ла їх по доро­гах. Нікуди пта­хам поді­ти­ся; поча­ли вони зграй­ка­ми згур­то­ву­ва­ти­ся, думонь­ки дума­ти. Зібралися, покри­ча­ли та поле­ті­ли за висо­кі гори, за сині моря, в теплі краї. Залишився горо­бець, і той під стрі­ху забився.

Бачить зима, що пта­хів їй не наздо­гна­ти — наки­ну­ла­ся на зві­рів. Запорошила сні­гом поля, зава­ли­ла кучу­гу­ра­ми ліси, вкри­ла дере­ва кри­жа­ною корою та поси­лає мороз за моро­зом. Ідуть люті та злі, з ялин­ки на ялин­ку пере­стри­бу­ють, потрі­ску­ють і покла­цу­ють, зві­рів ляка­ють. Але тва­ри­ни не боя­ться: в одних шуби теплі, інші у гли­бо­кі нори захо­ва­ли­ся; білка в дуплі горі­шки гризе, ведмідь у бар­ло­зі лапу смо­кче; зай­че­ня, пли­га­ю­чи, грі­є­ться, а коня­чки, корів­ки, ове­чки дав­ним-давно в зати­шних хлі­вах сіно жують.

Ще дужче зли­ться зима — до риб доби­ра­є­ться. Посилає мороз за моро­зом, один від­о­дно­го люті­ший. Морозці жваво біжать, моло­тка­ми голо­сно посту­ку­ють: без кли­нів по озе­рах і річках мости зво­дять. Замерзли водо­йми, але тіль­ки звер­ху, а риба вся вглиб пішла: під кри­жа­ною покрів­лею їй іще тепліше.

– Ну, постри­вай же, — думає зима, — діста­ну я людей!

І знову шле мороз за моро­зом, один від одно­го зліше. Заволокли хур­де­ли­ці візе­рун­ка­ми вікна; сту­ка­ють і у стіни, і у двері, що аж коло­ди лопа­ю­ться. А люди зато­пи­ли печі, сма­жать собі млин­ці гаря­чі та із зими смі­ю­ться. Доведеться кому по дрова в ліс їхати — вдя­гне кожух, валян­ки, рука­ви­ці теплі та як почне соки­рою маха­ти, аж піт ллє­ться. А на доро­гах, ніби зимі на сміх, вози потя­гну­ли­ся: від коней пар в’ється, візни­ки нога­ми топчуть, рука­ви­ця­ми пле­ска­ють, пле­чи­ма сми­ка­ють і моро­зець підхвалюють.

Але най­при­крі­ше зда­ло­ся зимі, що малі діти — й ті її не боя­ться! Катаються собі на ков­за­нах і на полоз­ках, у сніж­ки гра­ють, баб ліплять, гори зво­дять, водою поли­ва­ють і ще мороз кли­чуть: «Прийди допо­мо­жи!» Щипне зима зі зло­сті одно­го хло­пчи­ка за вухо, іншо­го за ніс, щічки побі­лі­ють, а малий схо­пить снігу, почне терти — й роз­го­ри­ться в нього облич­чя, як вогонь.

Бачить зима, що нічим їй не пере­мог­ти, та запла­ка­ла від злості.