Переказ сюжету скорочено
Захоплива українська народна казка про старого діда та бабу, які мріяли про дитину. Одного дня їхнє бажання здійснилося, і на світ з’явився хлопчик Телесик. Він вирушає ловити рибу на золотому човнику зі срібним весельцем, аби допомагати своїм батькам. Але хитра змія, бажаючи його зловити, вирішує обдурити Телесика, імітуючи голос його матері. Чи вдасться Телесику уникнути небезпеки і повернутися додому? Казка нагадує про важливість обачності та слухняності батькам.
Повний текст
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
– Поїдь, діду, в ліс, вирубай мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку.
Положила баба ту деревинку в колисочку — колише й пісню співає:
– Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику, –
І з ніжками, і з ручками
Буду тебе годувати!
Колихала-колихала, аж полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати!
Та й назвали того синка Телесиком.
Росте той синок та й росте, — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне веселечко: буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібне веселечко, спустили на річку — він і поїхав.
Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде.
А мати йому їсти носить. Та й каже:
– Гляди ж, синку, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув:
– Ближче, ближче, човнику, до бережка, — це ж моя матінка снідати принесла!
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він чує:
– То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть.
От мати телесикова наварила йому обідати, понесла до берега та й кличе:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.
А змія приходить до берега та знову товстим голосом:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем.
– Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля.
Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тонесенький голосок, як у телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати:
– Ближче, ближче, човнику, до бережка, — то ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка.
А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
Приносить до хати:
– Зміючко Оленко, відчини!
Оленка відчинила, змія увійшла в хату.
– Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:
– Сідай, Телесику, на лопату!
А він каже:
– Коли ж не вмію, — як його сідати?
– Та вже сідай! — каже Оленка.
Він і поклав на лопату руку.
– Так? — каже.
– Та ні-бо: сідай зовсім!
Він поклав голову:
– Отак, може?
– Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
– А як же? Хіба так? — та й попутав ногу.
– Та ні-бо, — каже Оленка.
– Ну так покажи ж, — каже Телесик, — бо я не знаю як.
Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.
От змія прилітає з гостями.
– Зміючко Оленко, відчини.
Не чує
– Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
– От вража Оленка — вже десь повіялась!
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню, та й їдять, — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві:
– Покочуся, повалюся, телесикового м’ясця наївшись!
А Телесик із явора:
– Покотіться, поваліться, оленчиного м’ясця наївшись!
Вони слухають: «Де це?»
Та знову:
– Покочуся, повалюся, телесикового м’ясця наївшись!
А він знову:
– Покотіться, поваліться, оленчиного м’ясця наївшись!
Вони знову: «Що воно таке?» Давай шукати, давай дивитися та й угледіли Телесика на яворі.
Кинулись до явора та й почали його гризти.
Гризли-гризли, аж зуби поламали, — а не перегризуть.
Кинулись до коваля:
– Ковалю, ковалю! Скуй нам зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову… От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх просить:
– Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька — їсти й пити,
Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
– Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть… Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
– Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька — їсти й пити,
Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
– Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії — та й знову гризуть, відпочинуть — та й знов… Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх і просить:
– Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька — їсти й пити,
Ще й хороше походити!
– Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик, — от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти!
Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось — насилу летить. Телесик до нього:
– Гуся, гуся, гусенятко!
Візьміть мене на крилятко
Та понесіть до батенька,
А в батенька — їсти й пити,
Ще й хороше походити!
От воно:
– Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низенько несе.
А змія за ним — чи не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала.
От гусеня принесло та й посадовило Телесикана причілку знадвору, а само ходить, пасеться.
Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:
– Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А Телесик знадвору:
– А мені?
То це вона знову виймає пиріжки та й каже:
– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знову:
– А мені? Вони й почули.
– Що це? Чи ти чуєш, діду, наче щось гукає?
– Та то, — каже дід, — мабуть, так учувається.
То знову баба:
– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
– А мені? — з причілка каже Телесик.
– От же таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді!
А гусятко ходить по двору, мати й побачила:
– Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже:
– Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, і напоїли, і під крильця насипали пшона.
Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені — бубликів в’язочка.
Знайшли помилку? Виділіть текст та натисніть комбінацію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.
