Казка братів Деменків «Більше щастя давати, ніж брати»

Переказ сюжету скорочено

У неве­ли­чко­му селі жив добрий і мудрий дід Омелян, який вірив, що справ­жнє щастя — у щедро­сті та добро­ті. Одного дня він вирі­шив випро­бу­ва­ти серця людей: бага­тий купець і мисли­вець від­мо­ви­ли­ся поді­ли­ти­ся з ним, але бідна дів­чи­на Соломія від­да­ла остан­ній окра­єць хліба. У вина­го­ро­ду дідусь пода­ру­вав їй чарів­ний хліб, який мно­жив­ся щора­зу, коли вона діли­ла­ся ним. Відтоді дів­чи­на стала при­кла­дом добро­ти, а люди в селі зро­зумі­ли: біль­ше щастя дава­ти, ніж брати. Ця казка вчить, що добро, зро­бле­не від чисто­го серця, зав­жди повер­та­є­ться сторицею.

Повний текст

Колись давно в одно­му селі жив ста­рий дід Омелян. Він був не тіль­ки мудрим, а й дуже щедрим. Завжди допо­ма­гав сусі­дам, при­го­щав дітей соло­до­ща­ми, а подо­ро­жніх — теплим хлі­бом. Проте, не всі люди у селі були таки­ми ж чуй­ни­ми, як він. Чимало з них дума­ли тіль­ки про себе, пра­гну­ли мати біль­ше та не діли­ти­ся з іншими.

Одного разу дід Омелян вирі­шив пере­ві­ри­ти, хто з одно­сель­ців має по-справ­жньо­му добре серце. Він випік духмя­ну хлі­би­ну, загор­нув у чисту тка­ни­ну і вийшов на доро­гу, що вела до ринку. Там він зустрів пер­шо­го подо­ро­жньо­го, бага­то­го купця.

— Добродію, чи не могли б ви дати шма­то­чок хліба ста­ро­му чоло­ві­ко­ві? — запи­тав дід.

Купець змор­щив носа і буркнув:

— Самі про себе дбай­те, стар­че! Я важко пра­цю­вав, щоб мати цей хліб.

Дід Омелян лише кив­нув і пішов далі. Потім він зустрів мислив­ця, що ніс у руках вели­ко­го зайця.

— Юначе, чи не поді­ли­шся зі мною шма­тком здо­би­чі? — запи­тав дідусь.

Мисливець посмі­хнув­ся та похи­тав головою.

— Коли б я всім давав що маю, сам би зали­шив­ся ні з чим.

І цього разу дідусь лише подя­ку­вав і рушив далі.

Аж ось, на краю села біля неве­ли­чкої хати він зустрів бідну дів­чи­ну Соломійку. Вона сиді­ла на при­зьбі, шила соро­чку і тихо наспі­ву­ва­ла пісню.

— Доню, чи не маєш ти чим при­го­сти­ти ста­ро­го подо­ро­жньо­го? — звер­нув­ся до неї Омелян.

Соломія миттю під­ве­ла­ся, пішла до хати і при­не­сла окра­єць хліба та круж­ку молока.

— Вибачте, діду­сю, що не маю біль­ше, але поді­лю­ся тим, що є, — ска­за­ла вона.

Дідусь усмі­хнув­ся і про­стя­гнув їй той самий хліб, який ніс із собою.

— Ось, дити­но, візьми. Це не про­стий хліб, а чарів­ний. Хто з чистим сер­цем дає іншим, тому повер­не­ться вдві­чі більше.

Дівчинка з поди­вом узяла хліб. І ста­ло­ся диво — як тіль­ки вона від­ку­си­ла шма­то­чок, на столі перед нею з’явилося ще дві вели­кі паляниці.

З того часу життя Соломії змі­ни­ло­ся. Вона зав­жди діли­ла­ся хлі­бом із нужден­ни­ми, допо­ма­га­ла ста­рим і бідним. І щора­зу, коли вона від­да­ва­ла щось від чисто­го серця, добро повер­та­ло­ся до неї сторицею.

Чутки про її добро­ту роз­ле­ті­ли­ся по всій окру­зі. Люди поча­ли заду­му­ва­ти­ся над сло­ва­ми діда Омеляна. Ті, хто рані­ше лише брав, а не ділив­ся, зро­зумі­ли свою помилку.

Відтоді каза­ли: «Хто діли­ться остан­нім, тому доля дає ще біль­ше». Так і живуть люди пони­ні, зна­ю­чи, що біль­ше щастя в тому, щоб дава­ти, ніж брати.