Українська народна казка «Нещасний Данило»

Переказ сюжету скорочено

Це казка про хло­пця на ім’я Данило, якому з само­го дитин­ства не щасти­ло: що не зро­бить — усе марно. Та попри всі втра­ти й нев­да­чі, він не зда­є­ться. Його шлях спов­не­ний випро­бу­вань, чарів, зрад і пере­ро­дже­н­ня. Він рятує змію, пере­ма­гає воро­гів, пере­жи­ває зраду й воскре­сає зав­дя­ки силі добро­ти. У цій істо­рії — укра­їн­ська магія, гли­бо­ка мораль і віра в те, що щирість і хоро­брість пере­ма­га­ють навіть долю.

Повний текст

Був собі неща­сний Данило. Де вже він не ходив, де не слу­жив,— все, що не заро­бить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявсь він до чоло­ві­ка: «Посійте мені деся­ти­ну пше­ни­ці, то я вам і послу­жу рік». Став він слу­жи­ти, стала його пше­ни­ця схо­ди­ти, стала хазяй­ська в стріл­ки йти, а його вже в колос; хазяй­ська в колос, а його вже й поспіла.

— Ну,— каже,— зав­тра піду скошу, то це мені і буде. Коли це вночі набі­гла хмара, як уда­рив град, виби­ло пше­ни­цю. Пішов він і плаче:

— Піду,— каже,— ще де в дру­гім місці най­мусь. Приходить до дру­го­го хазяїна:

— Візьміть мене,— каже,— на рік, я вам хоч он за те пога­нень­ке лоша служитиму.

Став він слу­жи­ти, стало те лоша поправ­ля­ти­ся, така з нього путня коня­ка вийшла. «Оце,— думає, — дослу­жу та й поїду». Коли це вночі набі­гли вовки і розір­ва­ли лоша. Плаче він:

— Піду ще де наймуся.

Приходить ще до чоло­ві­ка, а у того чоло­ві­ка та на моги­лі камінь лежав, хто його знає, де він і взяв­ся, може, його ніхто і не рушив одвіку.

— Наймусь я,— каже,— до вас за цей камінь.

Став він слу­жи­ти, став той камінь міня­ти­ся, стали по ньому різні кольо­ри: один бік чер­во­ний, дру­гий — срі­бний, тре­тій — золотий.

— Ну,— каже,— камінь вже ніку­ди не дінеться.

Коли це зав­тра йому строк, а щось при­йшло і стя­гло той камінь. Плаче він, жалі­є­ться, що от скіль­ки слу­жив, нічо­го йому бог не дає.

— Що ж,— кажуть,— як ти такий неща­сний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.

Послухав він, пішов до царя, цар і помі­стив його в двірню:

— Роби,— каже,— що буде, подив­люсь, який ти нещасний.

От диви­ться цар, що Данило не зро­бить, то краще того не буде, та й каже йому:

— Що ж ти кажеш, то ти неща­сний, а що не зро­биш, то кра­що­го не буде. Хочу я тебе нагородити.

Взяв наси­пав три бочки: одну золо­та, другу вугі­л­ля, а третю піску і каже:

— Як вга­да­єш, де золо­то, бути тобі царем, а як вугі­л­ля — бути тобі кова­лем, а як пісок, то і справ­ді ти неща­сний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.

От ходив він, ходив, лапав, лапав…

— Ось,— каже,— золо­то. Розбили — аж пісок.

— Ну,— каже цар,— справ­ді ти неща­сний; їдь з мого цар­ства, мені таких не треба.

Дав йому зброю коза­цьку, одежу, він і поїхав

Їде він день, їде й дру­гий — нема ні йому, ні коне­ві їсти. Їде тре­тій день, бачить — стіг сіна стоїть.

— Це,— каже,— хоч не мені, так коне­ві буде.

Став до стога під­’­їздить, він і зайняв­ся. Плаче Данило, тіль­ки чує, щось кри­чить зі стогу:

— Рятуй мене, бо згорю.

— Як же я тебе,— каже,— ряту­ва­ти­му, як я і сам не приступлюся.

— А ти,— каже,— подай свою зброю, я ухо­плю­ся, а ти й витягнеш.

Подав він туди зброю і витяг таку здо­ро­вен­ну гадю­ку. «Таке»,— думає.

А вона йому й каже:

— Коли ти мене витяг, то від­прав і додому.

— Як же я тебе відправлю?

— Бери мене,— каже,— на коня, та куди я буду голо­ву хили­ти, туди верни.

От хилить вона голо­ву, а він повер­тає. Їхали-їхали і при­їха­ли до тако­го дво­ри­ща, що й любо поди­ви­ти­ся. Злізла змія і каже:

— Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.

Сказала і полі­зла під воро­та. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона вихо­дить такою вбра­ною, кра­си­вою бари­нею, одчи­няє ворота:

— Веди,— каже,— коня та заку­сиш і спочинеш.

Пішли в двір, а посе­ред двору дві кри­ни­чки; набра­ла вона з одні­єї ста­кан­чик води, поста­ви­ла, сипну­ла жменю вівса.

— Став,— каже,— коня!

«Таке,— думає,— три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».

Пішли в гор­ни­цю, вона і йому шма­то­чок було­чки і ста­кан­чик води поставила.

— Що ж мені тут їсти?

Коли гля­нув у вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїда­є­ться. Гризнув він було­чки, хльо­бнув води — уже наїда­є­ться, а все ціле.

— Що,— каже,— наївся?

— Спасибі, вже.

— Ну, лягай же спочинь.

Встав він на дру­гий день, вона йому і каже:

— Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою. Дає йому соро­чку і зброю.

— Це,— каже,— така зброя, що стіль­ки б сили не було, як махнеш, якого не доста­неш, то той тіль­ки в живих буде; а соро­чка така, що, як наді­неш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до тако­го-то шинку, там тобі об’яв­лять, що їхній цар визвав бога­ти­ря, то як поїдеш до нього і жени­шся; то жінці до семи год прав­ди не кажи.

От попро­ща­ли­ся, він і поїхав. Приїхав до шинку, його роз­пи­ту­ють, хто та від­кі­ля. Як узна­ли, що з чужої землі, і кажуть йому:

— Найшла на нашо­го царя чужа земля, не може цар сам одби­ти­ся, а викли­кає бога­ти­ря, щоб його цар­ство одво­ю­вав, його дочку забрав і його до смер­ті догодував.

Показали йому, куди їхати, він і поїхав. Доступив до царя:

— Так,— каже,— і так, можу я цю чужу землю одби­ти, дайте мені тіль­ки двох коза­ків, як що тра­пи­ться, щоб звістили.

Виїхав він з коза­ка­ми в поле.

— Лягайте,— каже,— спіть, а я посте­ре­жу. Тільки ті посну­ли, біжить чужа земля.

— Звертай! — кричить.

— Ні,— каже,— звер­тай ти!

Чужа земля як зача­ла куля­ми кида­ти, як зача­ла кида­ти, чисто тих коза­ків покри­ла. Він тоді як махне своєю збро­єю, яких тіль­ки не достав, то ті й живі зоста­ли­ся. Одбив, ото раді йому таки всі, одгу­ля­ли весі­л­ля, сів він на цар­ство, і живуть собі.

А та чужа земля давай царів­ну підбивати:

— Що ти пішла за тако­го, що хто його знає і звід­ки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він ору­дує, то ми його зни­щи­мо, а тебе заберемо.

Вона і давай його випитувати.

— Що ж,— каже,— вся сила моя от у цих рукавицях

Вона їх з нього сон­но­го зняла та й одда­ла їм.

От виїжджає він на полю­ва­н­ня, вони пере­стрі­ли його, давай тими рука­ви­ця­ми маха­ти, а він як махнув своєю збо­о­єю, котрих побив, а тих при­вів і в тем­ни­цю посадив.

Вона знову до нього:

— Де ж ваша сила?

— Сила моя,— каже,— в оцих от чоботях.

Вона і чобо­ти зняла і одда­ла. Виїхали вони проти нього, він знову-таки котрих побив, а котрих забрав та в тем­ни­цю поса­див. Та вже в тре­тій раз признався:

— Сила моя,— каже,— в цій зброї, та на мені соро­чка така, що мене ніщо не візьме.

Давай вона його улещувати:

— Ви б,— каже,— в баню схо­ди­ли та зми­ли­ся, мій батю­шка зав­жди так робив.

Він і подавсь. Тільки що роз­дяг­ся, вона і під­мі­ни­ла йому зброю і соро­чку, та й одда­ла тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посі­кли, пору­ба­ли, скла­ли в мішок, поло­жи­ли на коня і пусти­ли. От кінь ходив-ходив, блу­див-блу­див та зга­дав старе місто, де жив. Прибився до свого дво­ри­ща, а там його добро­дій­ка поба­чи­ла та й каже:

— Е,— каже,— щось уже Данилові заподіялося.

Зараз взяла його, пере­бра­ла, пере­чи­сти­ла, зло­жи­ла, з одно­го коло­дя­зя набра­ла цілю­щої води, а з дру­го­го живу­щою покро­пи­ла, він і ожив.

— А що,— каже,— я ж тобі каза­ла, не кажи до семи років жінці прав­ди, не послухав.

Він уже сто­їть та мовчить.

— Ну,— каже,— пере­по­чинь, та я тобі ще щось друге дам. На дру­гий день дає йому вона ремінь і приказує:

— Гляди, їдь до того шинку, де і впер­ше був, та як ста­неш вран­ці вми­ва­ти­ся, проси шин­ка­ря, щоб він бив тебе цим реме­нем, як дужче, подовж спини. Як тіль­ки ти води хлю­пнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічо­го не кажи.

От поїхав він до того само­го шинку, пере­но­чу­вав, а як став вми­ва­ти­ся, попросив:

— Як хлю­пну я, хазя­їн, в пер­ший раз води, то бийте мене цим реме­нем подовж спини стіль­ки сили.

От хлю­пнув він, той як учеше його по спині, він і пере­ки­нувсь конем, та таким конем, що любо й гля­ну­ти. Хазяїн такий радий, такий радий. «От,— думає,— одно­го при­вів, а дру­гим сам став». Зараз на ярма­рок, став про­да­ва­ти, а цар і побачив.

— Продай,— каже.— Що тобі дати?

— Та давай­те п’ять тисяч.

Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходить у палац, хвалиться:

— Піди, душень­ко, поди­вись, якого коня купив. Пішла вона, як глянула:

— Е,— каже,— це моя поги­бель; треба його зарізати.

— Що ти, душень­ко, як можна?

— Ні, заріж та й заріж.

Стали готу­ва­ти ножі, соки­ри, а дів­чин­ка при­бі­гла, обні­має коня та й каже:

— Коню мій любий, коню хоро­ший, який ти пре­кра­сний, та будуть тебе різати.

А він до неї і гиготить:

— Ти,— каже,— дивись, де перша кра­пля крові упаде, та візьми ту кра­плю і зако­пай в саду.

Зарізали його, дів­чин­ка зро­би­ла, як він нака­зу­вав, поне­сла в сад і зако­па­ла. І виро­сла з тієї крові така вишня: один лист срі­бний, дру­гий золо­тий, тре­тій ще який — всі різні.

Пішов раз цар в сад, угле­дів ту вишню, любує її та й хва­ли­ться цариці:

— Поглянь, яка у нас в саду вишня хоро­ша, хто­зна, коли й виросла.

Та як глянула:

— Е,— каже,— це моя поги­бель, треба її зрубати!

— Що ти, як можна, сама лучча в саду краса — та зру­ба­ти. Все одно:

— Зрубай!

Стали готу­ва­ти­ся, а дів­чин­ка при­бі­гла та:

— Вишенько моя, вишень­ко, яка ти хоро­ша з коня вро­ди­лась, та будуть тебе зав­тра рубати.

— А ти,— каже,— дивись, де перша трі­ска впаде, то візьми і пусти на воду.

Зрубали вишню, дів­чи­на все зро­би­ла, як він казав, пусти­ла трі­со­чку, і такий з неї селе­зень вилив­ся, що любо й глянути.

От пішов цар на охоту, поба­чив селе­зня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду — і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од бере­га, тоді як схва­ти­ться, упав на бере­зі, пере­ки­нувсь чоло­ві­ком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.

— А пливи,— каже,— сюди!

Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.

— А де тут така-то дів­чи­на? Показали йому.

— Ну,— каже,— ти мене вдру­ге на світ народила.

Та й став з нею жити, а свою жінку до хво­ста коне­ві при­в’я­зав і розметав.