Казка братів Деменків «Ніч перед Геловіном: ярмарок страхів»

Переказ сюжету скорочено

У ніч перед Геловіном Марко шукає від­по­відь на дивні сни своєї сестри Лізи й натра­пляє на таєм­ни­чий ярма­рок стра­хів. Тут не про­да­ють цукер­ки — тут тор­гу­ють іме­на­ми, тіня­ми і вла­сним смі­хом. Атмосферна суча­сна казка про страх, вибір і силу нази­ва­ти речі сво­ї­ми іменами.

Повний текст

У нашо­му місті Геловін почи­на­є­ться не з гар­бу­зів, а з тиші. О 22:00 вона роз­сте­ля­є­ться над бру­ків­кою, і тіль­ки тоді з’являються ятки. Без виві­сок, без цін­ни­ків — наче хтось витяг ярма­рок із кише­ні й поставив.

Марко йшов туди не за цукер­ка­ми. Його сестрі Лізі вже тиждень снив­ся один і той самий сон: кори­дор, усі двері від­чи­не­ні, а сві­тла — ніде. Вранці Ліза про­ки­да­ла­ся мов­ча­зна, ніби сон заби­рав із неї голос. Марко чув, що на ярмар­ку стра­хів про­да­ють ріше­н­ня — якщо знаєш, що шукаєш.

Перша ятка тор­гу­ва­ла шур­хо­та­ми. Власник, чоло­вік у паль­ті без ґудзи­ків, від­мі­ряв страх у папе­ро­ві кон­вер­ти — наче насіння.

— Для вас — «Страх запі­зни­ти­ся». Хіт сезо­ну. Дві дріб­ки під язик — і біжи­те до ранку.

Марко подя­ку­вав і пішов далі.

Друга ятка — з тіня­ми на вагу. Жінка з косою (зви­чай­ною, горо­дньою) різа­ла тіні, наче тканину.

— Скільки вам?

— Мені — ніскіль­ки, — ска­зав Марко. — Я шукаю двері без світла.

Жінка погля­ну­ла уважно.

— Вам до Продавця Імен. Він тор­гує тим, що три­має стра­хи купи.

Продавець Імен сидів за сто­лом, накри­тим чор­ною ска­тер­ти­ною. На столі лежа­ли табли­чки: «Сумнів», «Сором», «Несвоєчасність», «Гіркий спо­гад». Він гово­рив повіль­но, ніби роз­рі­зав слова на рівні шматочки.

— Тобі потрі­бен «Коридор без сві­тла», — мовив. — Але це не товар. Це меха­нізм. Його вми­кає ім’я, яке ти забув назвати.

— Чиє? —

— Своє. Назви себе — і щось від­дай. Щось, що три­має тебе на ден­ній стороні.

Марко рівно гля­нув у темні очі продавця:

— Я — Марко.

— Добре. На одну шаль­ку — малень­кий латун­ний ключ. На іншу — поро­жне­чу. Ключ від кори­до­ру для Лізи. Віддаси — свій сміх. На тиждень.

— А якщо без торгу?

— Без торгу тут не буває.

Марко поду­мав про Лізу, як вона сидить уран­ці з холо­дним чаєм, і про те, що його сміх — не така вже й роз­кіш. Він кив­нув. Сміх — не вага. Сміх — звук. Продавець попро­сив Марка засмі­я­ти­ся — щиро. І той зміг: коро­тко, як клац фото­апа­ра­та, ніби з гли­би­ни дитин­ства. Продавець впі­ймав звук у бано­чку, закру­тив кри­шку. Ваги дзвя­кну­ли — шаль­ки зрівноважилися.

— Тепер іди. У тебе є час до пів­но­чі. А сміх повер­неш лише за рів­но­цін­ний обмін — не пізні­ше, ніж за тиждень.

Коридор чекав у їхньо­му під’їзді. Коли Марко вста­вив ключ, тем­ря­ва від­сту­пи­ла на крок — як вода від бере­га. Він сту­пив упе­ред і почув рів­ний глу­хий звук. «Тук-тук-тук». Спершу зда­ло­ся, ніби десь дале­ко б’ють у барабан.

— Лізо? — гукнув він.

Відповіді не було. Тільки той самий «тук-тук-тук», що три­мав груди, наче ремінь.

Хлопець зупи­нив­ся, вирів­няв подих і при­слу­хав­ся до себе. Звук збі­гав­ся з уда­ра­ми його серця — про­сто тиша в кори­до­рі від­би­ва­ла його сильніше.

— Це мій пульс, — ска­зав він вго­лос. — Тоді ритм задаю я.

Він дотор­кнув­ся доло­нею до стіни й легень­ко висту­кав у від­по­відь про­стий дво­ро­вий ритм: «тук-тук — пауза — тук». Ні мело­дій, ні слів — лише чіткий, спо­кій­ний малю­нок. Повітря ніби зру­ши­ло­ся, кон­ту­ри стін стали види­мі­ши­ми, і з тем­ря­ви пово­лі з’яв­ля­ли­ся двері з дитя­чи­ми наліпками.

За две­ри­ма сто­я­ла Ліза — бліда, з роз­ку­йов­дже­ним волос­сям. Біля її рука­ва три­ма­ла­ся тінь — не чудо­ви­сько, а щось поді­бне на тонку накид­ку з темряви.

— Відпусти її, — ска­зав Марко.

— Назви мене, — про­ши­пі­ла тінь.

Марко при­ди­вив­ся: у тій тіні були його вузь­кі плечі й зви­чка сти­ска­ти кулаки.

— Ти — «Хай буде потім», — мовив він. — Ти моя від­стро­чка. Я тебе году­вав дома­шка­ми, дзвін­ка­ми й виба­че­н­ня­ми — от ти й виріс до роз­мі­ру кори­до­ру. Вона любить сіда­ти на тих, хто поруч, коли я мовчу замість гово­ри­ти. От і при­че­пи­лась до Лізи.

Тінь здри­гну­ла­ся. Ім’я поді­я­ло, мов лезо.

— Забирай мене, — про­ше­по­ті­ла, — якщо змо­жеш нести.

Марко обе­ре­жно зняв тінь із Лізиного рука­ва. Вона була холо­дна, але легка — наче тон­кий шарф. Він не став чіпля­ти її на шию, а скру­тив у вузлик і схо­вав у рюк­зак. Ліза гли­бо­ко вди­хну­ла — звук сухо­го листя, що наре­шті тор­кну­ло­ся землі.

— Ходімо додо­му, — ска­за­ла вона.

Вони вийшли з кори­до­ру до пів­но­чі. На кухні Ліза усмі­хну­ла­ся впер­ше за тиждень. Марко теж хотів — та не зміг: його сміх стояв у бано­чці на ятці. Він налив чай і зро­зу­мів, що тепер тиша в квар­ти­рі — не поро­жня, а спо­кій­на. Наче кім­на­та наре­шті видихнула.

Наступного дня місто ходи­ло ден­ни­ми спра­ва­ми, а Марко — без сміху. Сміх виявив­ся не лише зву­ком, а й клю­чем від малих две­рей: до дру­зів, до випад­ко­вих зна­йомств, до вла­сно­го від­дзер­ка­ле­н­ня. Марко викру­чу­вав­ся жар­та­ми без усмі­шки — і від­чу­вав, як кожен його «ха» губи­ться доро­гою. Він почав нена­ви­ді­ти ваги Продавця.

На сьо­мий вечір він повер­нув­ся на ярмарок.

— Прийшов забра­ти? — спи­тав Продавець Імен.

— Прийшов повер­ну­ти торг.

— Так не працює.

— Тоді слу­хай. Я при­ніс щось інше.

Марко поста­вив на стіл… свій вузлик. Тінь-шарф, моя вла­сна «від­стро­чка», що вче­пи­лась у Лізин рукав.

— Я ношу її тиждень. Вона важча за сміх. Міняй!

Продавець довго дивив­ся. Торгівці ярмар­ку не люблять, коли поку­пці при­но­сять їм назад те, що колись було їхнім. Але пра­ви­ло є пра­ви­ло: якщо ім’я назва­но, товар має ціну.

Він поста­вив ваги. На одну — бано­чку зі смі­хом. На іншу — тінь. Шальки хитну­ли­ся. Зупинилися.

— Рівно, — ска­зав Продавець. — Хочеш знати чому?

— Ні. Хочу забрати.

— Тоді ще одна річ.

— Знову торг?

— Ні. Порада. Не носи чужі тіні, навіть якщо вони родин­ні. Вони ростуть від тиші. Годуй їх сві­тлом або відпускай.

Марко від­крив бано­чку — і сміх, як птах, що сидів без сві­тла, зма­хнув кри­ла­ми. Він від­чув, як у куто­чках губ під­ні­ма­ю­ться малень­кі важе­лі, як у гру­дях щось стає на місце. Світ раптом повер­нув теплоту.

— Дякую, — ска­зав він.

— Передай сестрі: якщо ще раз загу­бить голос у тем­ря­ві — хай назве себе вго­лос двічі. Це про­стий ключ.

Коли Марко йшов додо­му, на пере­хре­сті він на мить почув зна­йо­ме «тук-тук-тук» — але то був лише бара­бан у дитя­чих руках за пар­ка­ном. У вітри­ні книж­ко­во­го трем­ті­ла листів­ка з жов­тим міся­цем у шляпі, що усмі­хав­ся поверх даху школи. Хлопець посмі­хнув­ся у від­по­відь — уже без жодних бано­чок і зро­зу­мів: стра­хи справ­ді про­да­ють на вагу. Але купу­є­мо їх ми — коли не нази­ва­є­мо речі сво­ї­ми іменами.

Вдома Ліза вже спала. На столі охо­ло­нув чай. Марко дотор­кнув­ся до її волос­ся і поше­пки ска­зав три слова:

— Ліза. Марко. Дім.

Тиша від­по­ві­ла теплотою.