Українська народна казка «Молодильна вода»

Переказ сюжету скорочено

Чарівна укра­їн­ська казка про най­мо­лод­шо­го цар­сько­го сина, якого вва­жа­ли дур­нем, але саме він зумів зна­йти моло­диль­ну воду, здо­бу­ти коха­н­ня, викри­ти зраду бра­тів і повер­ну­ти спра­ве­дли­вість. На нього чека­ли диво­ви­жні при­го­ди, зустрі­чі з добри­ми стар­ця­ми, чарів­на сопіл­ка, звірі-помі­чни­ки та випро­бу­ва­н­ня, які він про­йшов зав­дя­ки чесно­сті, напо­ле­гли­во­сті й добро­му серцю. Це істо­рія про силу віри, від­да­ність і пере­мо­гу добра над несправедливістю.

Повний текст

Був один цар і мав трьох синів. Два були розум­ні, а один дур­ний. Той цар був уже в гли­бо­кій ста­ро­сті. Однієї ночі мав він кра­сний сон: сни­ло­ся йому, що є така вода, коли вми­ти­ся нею, то можна стати моло­дим. Рано про­бу­див­ся він, став опо­від­а­ти своїм синам і сказав:

— Котрий з вас діста­не мені тієї води, напо­ло­ви­ну цар­ства матиме.

Відозвався стар­ший син:

— Я вам, тату, діста­ну тієї води.

Зараз нака­зав май­страм роби­ти кора­бель. В той час зро­би­ли кора­бель. Взяв він собі кіль­ка жов­ні­рів і поїхав за водою. Вже рік немає його. Середульший син каже до тата:

— Я їду, аж я вам, тату, тієї води діста­ну. Поїхав і другий.

Немає і того вже рік, а стар­шо­го два роки. Тепер каже третій:

— Тату, я поїду, аж я вам тієї води діста­ну. Відповідає йому тато:

— Іди, дурню! Ті розум­ні поїха­ли, та й стіль­ки часу їх немає.

Почав про­си­ти тата. І дозво­лив йому цар їхати. Поїхав він, взяв з собою лиш два ста­рень­ких жовніри.

Ну, їдуть вони морем, їдуть місяць, ба й два міся­ці, немає ніде чужої землі. Їдуть далі, заба­чи­ли гору, таку висо­ку, що аж стра­шно диви­ти­ся на неї. Каже царе­вич до своїх вояків:

— Будемо під нею ночувати:

Приїхали під неї, стали і уздрі­ли сві­тло в тій горі. Прив’язали кора­бель, а царе­вич пішов до того сві­тла. Приходить туди, бачить ста­ри­чка і каже:

— Добрий вечір, татуню!

Старичок від­по­вів йому і пита­є­ться його, звід­ки він там узяв­ся. Той почав йому роз­ка­зу­ва­ти всю прав­ду, який тато­ві сон снив­ся за воду.

Каже йому той пустельник:

— Є така вода, але дале­ко. Я тут уже сто років живу, а ще не бачив я ні пта­шки, ні мура­шки, аж тебе пер­ший раз. Що б тобі пода­ру­ва­ти? Подарую я тобі це весло — що раз погор­неш ним, то й сто миль пройдеш.

Подякував ста­ри­чко­ві, а ста­ри­чок каже:

— Їдь попід цією горою, там іще моїх два брати живуть, щось і вони пода­ру­ють тобі.

Подякував і поїхав.

Приїхав до дру­го­го знов надве­чір. Приходить до дру­го­го ста­ри­чка і каже:

— Добрий вечір!

Відповів йому ста­ри­чок і питає його так, як той пер­ший старий.

Він і тому всю прав­ду каже. А ста­рий йому відповідає:

— Є вода, але ще дале­ко. Двісті років тут живу, не видів ніко­го, аж тіль­ки ти до мене в гості при­йшов. Треба тобі щось пода­ру­ва­ти. На тобі цю сопі­ло­чку. Як при­йдеш до тієї води, а та вода на дуже висо­кій горі, то загра­єш — і все зсу­не­ться на долину.

Взяв царе­вич ту сопі­ло­чку і пішов. Але як вихо­див, казав йому той дідок:

— Їдь до мого най­стар­шо­го брата, він також тебе наго­ро­дить, а як усе зро­биш, повер­ни до нас звідти.

Він пообі­цяв, що поверне.

Поїхав коро­ле­вич до тре­тьо­го ста­ри­чка. Приїздить він до нього, той ста­ри­чок вздрів та й каже:

— Куди ти, коро­ле­ви­чу, в дале­ку доро­гу пустився?

А він зачав роз­по­від­а­ти, що за моло­диль­ною водою тато­ві. Старик каже йому:

— Є вода моло­диль­на, вже не дуже дале­ко. На ж тобі три пля­ше­чки: як при­їдеш до тієї води, набе­реш одну — буде миша, кинь; набе­реш другу — буде щур, кинь й другу; набе­реш третю — буде чиста, сховай!

Іще каже:

— Королевичу, доро­гий, три­ста літ тут живу, не видів ні пта­шки, ні мура­шки, аж тебе пер­ший раз бачу, то прошу тебе, коро­ле­ви­чу, будеш вер­та­тись назад, всту­пи знов до мене.

Ну і поїхав. Приїздить під гору, як поди­вив­ся на неї, а вона така висо­ка, біль­ше як тися­чу сажень. Наказав від­’­їха­ти кора­блем трохи, вийняв ту сопі­ло­чку, що йому дав ста­ри­чок, як заграв у неї, а гора ізсу­ну­ла­ся на доли­ну. Приїздить коро­ле­вич до бере­га, вихо­дить з кора­бля, бере одно­го вояка з собою і йде на ту гору. Приходить до кри­ни­ці, зачер­пнув одні­єю пля­ше­чкою — є миша, кинув; зачер­пнув дру­гою — щур, знову кинув; зачер­пнув тре­тьою — чиста вода, схо­вав її до кишені.

Іде уже звід­ти, диви­ться: такий палац — самим срі­блом і золо­том оздо­бле­ний, що він аж зди­ву­вав­ся та й каже до того вояка:

— Мій тато який бага­тий і не має тако­го пала­цу, ану, зайду подивлюся.

Приходить до пала­цу, від­кри­ває, вхо­дить до поко­їв. В одно­му покої лежить сіно, в дру­го­му — жито і пше­ни­ця в вели­ких мішках. Входить до тре­тьо­го покою — сто­їть стіл, на нім сто­їть три пля­шки вина і лежить три хлі­би­ни. Сідає коло столу, п’є з одної пля­шки і крає одну хлі­би­ну, п’є з дру­гої, крає і другу хлі­би­ну, і так третю, і хліба знов, напив­ся і наївся.

Дивиться — лежить пан­но­чка в ліжку, спить.

Будить і будить — не встає. Що роби­ти? Бере перо в руки, пише кар­тку, що такий-то був тут. І вихо­дить до кора­бля; сідає і їде додо­му, уті­ше­ний тим, що є вода.

Як раз погор­не веслом, то сто миль про­їде. Їде він, їде і при­їхав до закля­тої гори і вздрів зда­ле­ка своїх бра­тів на ній, що вже там пасу­ться, бо не було у них ні хліба, ні до хліба.

Тоді кри­кнув він до них:

— Видіте, аж я тато­ві дістав моло­диль­ної води. Ну, ходіть уже додо­му і нате вам їсти.

Посідали разом і їдуть. Але стар­ші радя­ться між собою.

— То-то нас похва­лять за воду,— каже стар­ший до сере­дуль­шо­го,— буде­мо тато­ві каза­ти, аби зро­би­ли бал, та й, може, уп’є­ться най­мен­ший, а ми вкра­де­мо у нього тую воду. Інакше як з’я­ви­мо­ся на очі татові?

А молод­ший брат був дуже стом­ле­ний, та й заснув. Брати добра­ли­ся-таки якось до тої шклян­ки і вкра­ли, а йому поло­жи­ли другу.

Приїжджають додо­му, каже той наймолодший:

— А я вам, тату, дістав воду. Тато каже:

— Ану, дай умиюся!

Дав той біда­ка, умив­ся тато — одна­ко­во ста­рий. Тепер кажуть ті:

— Що ви, тату, диви­тесь на дур­но­го! То ми воду діста­ли, а не він.

Дали тато­ві, умив­ся — став молодий.

Тоді тато так зне­на­ви­дів того най­мо­лод­шо­го, що він не може вдер­жа­ти­ся коло тата. Такий став він тато­ві брид­кий, що не хоче тато й диви­ти­ся на нього. Біда йому…

Одного разу пішов тато з мамою на про­гу­лян­ку і забу­ли ключі від каси. Наймолодший син взяв три пояси, набрав повні самих чер­во­них дука­тів. А тато уже нака­зав стар­шо­му сино­ві, аби стра­тив най­мо­лод­шо­го. Той царе­вич обпе­ре­зав­ся одним поясом наго­ло, дру­гим поверх соро­чки, а тре­тім поверх жиле­тки і хотів іти в світ. Коли вхо­дить кат до покою і каже:

— Прошу, царе­вич, підем на полю­ва­н­ня. Той царе­вич уті­шив­ся і каже:

— Зараз ідем. (Гадав, що тато подо­брі­шав до нього).

І пішли. Ідуть лісом, зайшли уже дале­ко. Тепер каже той кат:

— Знаєте, коро­ле­ви­чу, що я вам маю роби­ти? Питається той:

— Що?

— Маю вас стра­ти­ти. Царевич від­по­від­ає йому:

— Знаєш що, маємо тут пса, серце з нього виймем, а я палець дам утяти. Я до тата не при­зна­ю­ся ніколи.

І так зробили.

Царевич замо­тав руку, на якій від­рі­за­ли палець, і пішов у світ. Той кат взяв серце і палець, при­ніс і від­дав цареві.

Пішов царе­вич дале­ко в світ і найняв­ся в одно­го купця, який мав три кам’я­ни­ці. Перепродував різні речі, пустив деше­во все. Як почу­ли люди, що так деше­во, то йшли дуже поку­пці. Спродав він все до вечо­ра і замкнув склеп. Тоді зняв з себе пояс чер­во­них дука­тів і додав до виручки.

Прийшов додо­му, пан його питає:

— Чому прийшов?

А він від­по­від­ає, що спро­дав все. Пан здивувався:

— Там речі лежа­ли понад два роки, а ти за один день спро­дав? Прийшов гроші раху­ва­ти, пора­ху­вав і каже:

— Якби мені ще і тих два скле­пи так продати…

Але там про­бу­ди­ла­ся та пан­но­чка, якій він зали­шив кар­тку, коли воду брав, і пише вона до його тата, аби царе­вич при­їхав до неї, а тут його нема…

Тепер цар про­сить того ката, що царе­ви­ча мав стратити:

— Може, ти його не стратив.

Той від­по­від­ає, що ні. Тоді цар роз­пи­сав по краю, де є такий без мізин­но­го паль­ця, аби дали йому знати. Ксьондзи ого­ло­шу­ва­ли то по цер­квах, і той купець відо­звав­ся, що є в нього. Зараз пода­ли дилі­жанс, і він поїхав.

Тато як уздрів його, обцілував.

От сів царе­вич у свій кора­бель і поплив. Припливає під гору, як заграв у сопі­ло­чку — гора зсу­ну­лась, він вийшов і забрав панночку.

Приїхали до його тата, побра­ли­ся, пого­сти­ли­ся і від­’ї­ха­ли до свого дому.

Тепер живуть собі, уже й синок у них є.

Одного разу синок роз­пла­кав­ся. Батько не міг його нічим заба­ви­ти і дав йому свою сопі­ло­чку, щоб дити­на собі грала. А сам узяв рушни­цю на плечі і пішов у ліс на полю­ва­н­ня та й забув сопі­ло­чку тую, що від неї гора зсувалась.

Вертається назад додо­му, а гора стала знов висо­ка. Вздрів, що вже не вилі­зе на гору.

Та й при­га­дав, що мав три сестри. Він собі гадає: «Десь вони тут неда­ле­ко». Пустився в дорогу.

Іде, зна­йшов одну сестру, най­мо­лод­шу. Приходить на подві­р’я, а там миша з кара­бі­ном бігає. Вийшла сестра, обо­ро­ни­ла. Почав він їй роз­по­від­а­ти все, як було, та й каже:

— Сестро, я хочу знати, де інші мої сестри. Вона йому каже:

— Іди, миша тебе проведе.

Іде миша спе­ре­ду, а він за нею. Приходить до дру­гої сестри, а там щур з кара­бі­ном. Щур під­біг до нього, сестра вийшла, обо­ро­ни­ла. Увійшли до хати. Розповів і цій так, як тій сестрі, і каже:

— Я був би радий знати, де моя стар­ша сестра. Вона каже:

— Ці двоє зві­рят тебе проведуть.

Привели його до най­стар­шої сестри. Дивиться, а там кіт з кара­бі­ном. Кіт няв­кав, вона вийшла, обо­ро­ни­ла. Увійшли до хати, почав роз­по­від­а­ти всю прав­ду: як він їздив за водою тато­ві, як оже­нив­ся, як пішов на полю­ва­н­ня, все роз­по­вів. Вона каже йому:

— На тобі цих троє зві­рят, як вони тобі не діста­нуть тої сопіл­ки, то ніхто тобі уже не дістане.

Взяв він їх з собою і пішов з ними до тої гори. Прийшов і каже:

— Ідіть, лізь­те на гору.

Пішли, але треба було трохи через воду пли­сти, забрав кіт усіх зві­рят на себе і поплив. Вилізли на гору. Каже кіт до миші:

— Ти верти діру малу, а щур за тобою більшу.

Провертіли, про­гри­зли двері, взяли сопіл­ку і пішли. Приходять до води, взяв кіт знов обох і пли­вуть. Щур сів кото­ві на сере­ди­ну спини, а миша на голо­ву і пли­вуть. А миша з радо­сті бігає по голо­ві, кіт хотів ска­за­ти: «Сиди тихо!» — та тіль­ки роз­крив рота, а сопіл­ка і впала у воду,

Вийшли на берег і сва­ря­ться. Питає їх царевич:

— Є сопілка?

Вони кажуть, що вто­пи­ли. А він каже їм:

— Як не буде, то я вас поб’ю.

Пішли вони понад бере­гом, і найшов кіт рака, схо­пив його лапа­ми, а рак каже:

— Королевичу, не їж мене, бо я маю дрі­бні діти! А він відповідає:

— Найди мені сопіл­ку, що я вто­пив, тоді не з’їм. Рак пішов, шукає, нема. Виходить і каже:

— Нема!

Кіт посва­рив­ся на нього і каже:

— Іди шукай, бо як не зна­йдеш, то я тебе розір­ву на шма­тки, де б не був, то знайду!

Пішов рак і зна­йшов. Виносить. Взяв кіт сопіл­ку і від­дав царе­ви­чу. Як заграв той царе­вич, гора зсу­ну­ла­ся, і він уві­йшов до свого палацу…

І з того часу жили вони собі в добрі.