Казка Шарля Перро «Попелюшка або кришталевий черевичок»

Переказ сюжету скорочено

«Попелюшка або кри­шта­ле­вий чере­ви­чок» — це захо­пли­ва казка про добро­ту, мрії та неспо­ді­ва­ні чуде­са. Бідолашна дів­чи­на, яку мачу­ха та сестри зму­шу­ва­ли вико­ну­ва­ти важку робо­ту, не втра­ча­ла віри у краще. Завдяки своїй хре­ще­ній мате­рі-чарів­ни­ці та добрій душі вона отри­ма­ла шанс потра­пи­ти на коро­лів­ський бал. Чарівна каре­та, бли­ску­ча сукня та кри­шта­ле­ві чере­ви­чки допо­мо­гли їй під­ко­ри­ти серце прин­ца. Однак лише її щирість і лагі­дність при­не­сли справ­жнє щастя, адже добрі люди зав­жди отри­му­ють винагороду.

Повний текст

В одно­го чоло­ві­ка помер­ла дру­жи­на, й він одру­жив­ся вдру­ге з удо­вою, такою чван­ли­вою та гоно­ро­ви­тою, якої, від­ко­ли світ сві­том, ніхто й не бачив.

Вона мала двох дочок, теж чван­ли­вих і гоноровитих. 

А в чоло­ві­ка була своя дочка, над­зви­чай­но добра та ніжна — вся в матір, най­кра­щу жінку в світі.

Не всти­гли від­свя­тку­ва­ти весі­л­ля, як мачу­ха вже пока­за­ла свою лиху вдачу. Вона зне­на­ви­ді­ла пасер­би­цю за її красу, бо поряд з нею її вла­сні дочки зда­ва­ли­ся ще оги­дні­ши­ми.
Отож мачу­ха й зага­ду­ва­ла дів­чи­ні роби­ти най­бру­дні­шу робо­ту в домі — мити посуд, прати одежу, при­би­ра­ти кімнати.

Спала дів­чи­на аж під самі­сінь­ким дахом, на гори­щі, на бла­гень­ко­му соло­м’я­ни­ко­ві, тоді як сестри її жили в роз­кі­шних поко­ях з м’я­ки­ми посте­ля­ми та дзер­ка­ла­ми, що в них бачи­ли себе з голо­ви до п’ят.

Бідолашна дів­чи­на покір­но тер­пі­ла всі крив­ди й не нава­жу­ва­лась жалі­ти­ся батько­ві — той одна­ко­во вила­яв би її, бо в усьо­му коривсь своїй лихій дружині.

Упоравшись з робо­тою, дів­чи­на йшла в куток і сіда­ла про­сто на попіл, натру­ше­ний біля камі­на. Тому всі в домі звали її Чорногузкою. А менша сестра, не така лиха, як стар­ша, про­зва­ла її Попелюшкою.

Та навіть у лахміт­ті і в попе­лі Попелюшка була куди гар­ні­ша за своїх сестер, хоч ті й ходи­ли в пишних шатах.
Якось син коро­ля, моло­дий та гожий принц, ула­шту­вав бал і запро­сив на нього всіх зна­тних людей коро­лів­ства. Наші дві пан­но­чки теж діста­ли запро­ше­н­ня, бо їх мали за пова­жних осіб у тій країні.

Почалися кло­по­ти й тур­бо­ти — треба ж було при­го­ту­ва­ти сукні й оздо­би та вибра­ти зачі­ски, які їм були б най­біль­ше до лиця.

А Попелюшці дода­ло­ся робо­ти — прати й пра­су­ва­ти біли­зну для сестер, кро­хма­ли­ти їм комір­ці та ман­же­ти.
Сестри тіль­ки про те й гово­ри­ли, як би краще вбра­ти­ся, і без упину кру­ти­ли­ся перед дзер­ка­ла­ми, виби­ра­ю­чи й при­мі­рю­ю­чи свої сукні.

— Я, — ска­за­ла стар­ша, — вбе­ру­ся в сукню з чер­во­но­го окса­ми­ту й поче­плю оздо­би, які мені при­ве­зли з Англії.

— А я, — мови­ла менша, — вбе­ру­ся в буден­ну сукню, та зате наді­ну накид­ку, гапто­ва­ну золо­ти­ми кві­та­ми, й діа­ман­то­ве нами­сто — тако­го ні в кого немає!

Вони замо­ви­ли най­мо­дні­ші капе­лю­шки, наку­пи­ли най­до­рож­чих пар­фу­мів і пудри.

Вдягнувшися, покли­ка­ли Попелюшку поди­ви­ти­ся — адже вони знали, що в неї хоро­ший смак.

Дівчина дала сестрам мудрі пора­ди і навіть запро­по­ну­ва­ла заче­са­ти їх. Ті залюб­ки пого­ди­лись. Поки вона їх зачі­су­ва­ла, сестри спитали:

— А ти, Попелюшко, хочеш поїха­ти на бал?

— Ой, сестри­ці, не смій­те­ся з мене! Чи ж мені личить там бути?

— Ай справ­ді, всі смі­я­ли­ся б, якби поба­чи­ли на балі Чорногузку!

Якась інша дів­чи­на за такі слова, певно, зіпсу­ва­ла б злим сестрам зачі­ски. Але Попелюшка була добра та незло­сти­ва і заче­са­ла їх так гарно, що кра­що­го годі було й бажати.

Сестри два дні майже нічо­го не їли, кру­ти­ли­ся перед дзер­ка­ла­ми і весь час роз­див­ля­ли­ся — чи не сху­дли, бува, і чи не треба ще тугі­ше зашну­ру­ва­ти їх, — адже вони хоті­ли бути тоне­сень­ки­ми та стрункими.

Аж ось щасли­ва мить наста­ла. Сестри з маті­р’ю сіли в каре­ту й поїха­ли на бал.

Попелюшка довго сто­я­ла під бра­мою й сумно диви­ла­ся їм услід.

Коли ж каре­та зни­кла з очей, дів­чи­на сіла на ґанку й гірко заплакала.

Раптом з’я­ви­ла­ся її хре­ще­на мати — чарівниця.

Побачивши, що дів­чи­на вми­ва­є­ться сльо­за­ми, вона спитала:

— Що сталося?

— Я хоті­ла б… хоті­ла б… — мови­ла Попелюшка й запла­ка­ла так гірко, що не могла біль­ше дода­ти й слова.

— Ти хоті­ла б поїха­ти на бал, авжеж? — спи­та­ла чарівниця.

— Авжеж! — від­по­ві­ла Попелюшка, схли­пу­ю­чи. — Дуже, дуже хоті­ла б.

— То не плач, усе буде добре, — мови­ла чарів­ни­ця. — Якщо ти будеш слу­хня­ною дів­чин­кою, я зро­блю так, що ти поїдеш туди.

Вона вийшла з Попелюшкою на подві­р’я і наказала:

— Піди на город і при­не­си мені най­кра­щий гар­буз!
Попелюшка побі­гла на город, зна­йшла най­кра­щий гар­буз, зір­ва­ла його та при­не­сла хре­ще­ній мате­рі, й гадки не маючи, як цей гар­буз допо­мо­же їй поїха­ти на бал.

Чарівниця роз­рі­за­ла гар­буз, вибра­ла насі­н­ня, вда­ри­ла по ньому своєю чарів­ною паличкою…

— і в ту ж мить гар­буз пере­тво­рив­ся на роз­кі­шну визо­ло­че­ну карету.

Потім вона загля­ну­ла в миша­чу пас­тку й поба­чи­ла в ній шесте­ро мишей.

Вона зве­лі­ла Попелюшці від­чи­ни­ти пастку.

Миші одна по одній вибі­га­ли з неї, чарів­ни­ця дотор­ка­ла­ся до кожної своєю чарів­ною пали­чкою, і кожна миша обер­та­ла­ся на чудо­во­го коня.

Отак з’я­ви­ло­ся шесте­ро гар­них коней, миша­чо – сірих у яблуках.

Тепер черга була за кучером.

— Піду гляну на щуря­чу пас­тку, — ска­за­ла Попелюшка, — може, туди впі­ймав­ся щур? От і був би нам кучер.

— Чудово, — мови­ла хре­ще­на мати, — піди глянь.
Попелюшка при­не­сла щуря­чу пас­тку — там сиді­ло три вели­кі щури.

Чарівниця вибра­ла най­біль­шо­го, ста­ро­го, з дов­ги­ми сиви­ми вуса­ми й дотор­кну­лась до нього своєю чарів­ною пали­чкою. Мить — і тов­сте­ле­зний кучер – вусань уже стояв перед ними.

Потім хре­ще­на мати ска­за­ла Попелюшці:

— Піди – но в садок — там біля кри­ни­ці ти зна­йдеш шість ящі­рок. Принеси їх мені.

Попелюшка при­не­сла ящі­рок, і чарів­ни­ця обер­ну­ла їх на шістьох лаке­їв у стро­ка­тих лів­ре­ях; вони стри­бну­ли на при­сту­пку позад каре­ти, та так спри­тно, ніби за своє життя нічо­го іншо­го й не робили. 

Тоді чарів­ни­ця сказала:

— Ну ось, Попелюшко, тепер ти маєш у чому їхати на бал. Ти рада?

— Авжеж! Тільки як же я поїду туди в цьому лахміт­ті? — зітхну­ла дівчина.

Чарівниця дотор­кну­ла­ся до Попелюшки своєю пали­чкою, і враз її дран­ка пере­тво­ри­ла­ся на роз­кі­шну сукню, гапто­ва­ну золо­том, срі­блом і самоцвітами.

Ще дала чарів­ни­ця дів­чи­ні пару кри­шта­ле­вих чере­ви­чків, таких пре­кра­сних, що кра­щих не було ні в кого у світі.

Радісна та весе­ла, сіла Попелюшка в карету.

На про­ща­н­ня хре­ще­на мати нака­за­ла їй над усе пам’я­та­ти, що вона може зали­ша­ти­ся на балі тіль­ки до пів­но­чі, бо опів­но­чі всі чари зни­ка­ють: каре­та знову стане гар­бу­зом, коні — миша­ми, лакеї — ящір­ка­ми, кучер — щуром, а її роз­кі­шна сукня обер­не­ться бла­гень­кою дранкою.

Попелюшка пообі­ця­ла, що так і зробить.

Вона поїха­ла до коро­лів­сько­го пала­цу, не тям­ля­чи себе від щастя.

Принц, якому допо­ві­ли, що при­їха­ла якась незна­йо­ма прин­це­са, вийшов її зустрі­ти. Він подав їй руку й повів до зали, де зібра­ли­ся гості.

В залі запа­ла тиша. Гості пере­ста­ли тан­цю­ва­ти, музи­ки — грати: так вра­зи­ла їх краса незна­йо­мої дів­чи­ни. Чути було тіль­ки шепіт:

— О, яка вона гарна!

Король, хоч який був ста­рий, теж не зво­див з неї очей і поше­пки ска­зав коро­ле­ві, що давно вже не бачив такої вро­дли­вої і милої дівчини.

Всі дами при­див­ля­лись до сукні та зачі­ски незна­йом­ки, щоб зав­тра й собі зро­би­ти такі самі, якщо тіль­ки зна­йде­ться такий крам і такі ж умілі крав­ці та перукарі…

Принц поса­до­вив Попелюшку на поче­сне місце, а потім запро­сив до танцю. Вона тан­цю­ва­ла напро­чуд гра­цій­но, і всі гості милу­ва­ли­ся нею.

Після тан­ців пода­ли різні сма­чні наїд­ки та питва, але принц і не дотор­кнув­ся до них — він дивив­ся тіль­ки на кра­су­ню – гостю і думав тіль­ки про неї.

А Попелюшка сіла біля своїх сестер, при­ві­тно роз­мов­ля­ла з ними й поча­сту­ва­ла їх пома­ран­ча­ми та цитри­на­ми, якими при­го­стив її принц.

Вони дуже зди­ву­ва­ли­ся з такої люб’я­зно­сті, бо не впі­зна­ли Попелюшку і мали її за неві­до­му принцесу.

Раптом Попелюшка почу­ла, як годин­ник вибив без чвер­ті два­над­ця­ту. Вона вві­чли­во попро­ща­ла­ся з гостя­ми і зни­кла так швид­ко, що ніхто не, встиг її затримати.

Повернувшися додо­му, дів­чи­на палко подя­ку­ва­ла своїй хре­ще­ній мате­рі і ска­за­ла, що дуже хоті­ла б зав­тра знову поїха­ти на бал, бо принц запро­сив її.

Чарівниця пого­ди­ла­ся знову допо­мог­ти своїй хрещениці.

Та не всти­гла Попелюшка докла­дно роз­по­ві­сти хре­ще­ній мате­рі про бал, як у двері посту­ка­ли: це повер­ну­ли­ся з коро­лів­сько­го пала­цу мачу­ха й сестри.

— Ой, як же довго ви не повер­та­ли­ся! — ска­за­ла Попелюшка, від­чи­нив­ши двері.

Вона позі­ха­ла й про­ти­ра­ла очі так, ніби щойно про­ки­ну­лась. Хоч їй, ясна річ, зов­сім не хоті­ло­ся спати.

— Якби ти була на цьому чарів­но­му балі, — від­по­ві­ли сестри, — ти б там не зану­ди­ла­ся! Туди при­їзди­ла незна­йо­ма прин­це­са, най­вро­дли­ві­ша в світі! Вона була напро­чуд люб’я­зна і навіть поча­сту­ва­ла нас пома­ран­ча­ми та цитринами.

Не тям­ля­чи­ся з радо­сті, Попелюшка спи­та­ла, як звуть ту принцесу.

Але сестри від­по­ві­ли, що ніхто цього не знає і що принц ладен одда­ти все на світі, аби тіль­ки дізна­ти­ся, хто вона така.

— Невже й справ­ді вона така гарна? — спи­та­ла Попелюшка всмі­ха­ю­чись. — Які ж ви щасли­ві, що бачи­ли її! Якби хоч одним оком гля­ну­ти на неї!.. Сестрице Жавотт, — мови­ла вона до стар­шої сестри, — будь ласка, пози­чте мені вашу буден­ну жовту сукню, і я поїду на бал.

— Овва! — від­по­ві­ла Жавотт. — Щоб я дава­ла свої сукні якійсь Чорногузці! Я ще не збожеволіла!

Попелюшка тіль­ки того й чека­ла і ані­скі­ле­чки не засму­ти­ла­ся, бо що б вона мала роби­ти, якби сестра пого­ди­ла­ся дати їй свою сукню?

На дру­гий день сестри знову поїха­ли на бал, і Попелюшка теж, вбра­на цього разу ще розкішніше.

Принц не від­хо­див од неї ні на хви­ли­ну і раз у раз гово­рив їй ніжні слова.

Дівчині було так хоро­ше, і вона так щиро весе­ли­ла­ся, що геть забу­ла про наказ хре­ще­ної мате­рі, їй зда­ва­ло­ся — до пів­но­чі ще ждати і ждати, як раптом годин­ник почав бити дванадцять.

Попелюшка схо­пи­ла­ся з місця й побі­гла з лег­кі­стю лісо­вої кізки.

Принц кинув­ся за нею, але марно.

На схо­дах Попелюшка загу­би­ла один із своїх кри­шта­ле­вих чере­ви­чків, і принц шано­бли­во піді­брав його.

Він під­біг до брами і спи­тав у вар­то­вих, чи не бачи­ли вони, куди поїха­ла юна принцеса.

Але вар­то­ві від­по­ві­ли, що ніко­го не бачи­ли, крім хіба що яко­їсь убо­гої дів­чи­ни, біль­ше схо­жої на селян­ку, аніж на принцесу.

Не почув­ши нічо­го вті­шно­го, принц сумно повер­нув­ся до пала­цу. Він думав тіль­ки про те, як роз­шу­ка­ти чарів­ну втікачку.

А Попелюшка при­бі­гла додо­му зов­сім зади­ха­на, без каре­ти, без лаке­їв, у своїй ста­рій, подер­тій сукен­ці. Нічого не зали­ши­ло­ся в неї від її роз­кі­шно­го вбра­н­ня — тіль­ки один черевичок.

Коли сестри при­їха­ли з балу, Попелюшка спи­та­ла, чи була там сьо­го­дні пре­кра­сна незнайомка.

Вони ска­за­ли, що була, але зни­кла, тіль­ки – но поча­ло бити пів­ніч, і зни­кла так швид­ко, що навіть загу­би­ла свій собо­ле­вий чере­ви­чок, та такий гар­ний, що кра­що­го ніко­ли не було ні в кого у світі. А принц піді­брав чере­ви­чок пре­кра­сної незна­йом­ки і лише на нього й дивив­ся, бо, певно, дуже зако­хав­ся в принцесу.

Вони ска­за­ли прав­ду: принц і справ­ді поко­хав красуню.

За кіль­ка днів він зве­лів прив­се­лю­дно, під звуки фан­фар, ого­ло­си­ти, що одру­жи­ться з тією дів­чи­ною, на яку при­йде­ться собо­ле­вий черевичок.

Принцові послан­ці поїха­ли по всій кра­ї­ні і міря­ли чере­ви­чок спер­шу прин­це­сам, потім гер­цо­ги­ням, тоді всім дів­ча­там з вель­мо­жних родин, але все було марно.

Нарешті при­не­сли чере­ви­чок і двом Попелющиним сестрам.

Та що вони не роби­ли, як не ста­ра­ли­ся — не взули чере­ви­чка, бо він не нала­зив на їхні ноги.

Тоді Попелюшка, яка від­ра­зу впі­зна­ла свій чере­ви­чок, ска­за­ла сміючись:

— А дайте – но й мені помі­ря­ти — може, на мене налізе?

Сестри заре­го­та­ли й поча­ли глу­зу­ва­ти з неї.

Але прин­ців посла­нець пиль­но гля­нув на Попелюшку, поба­чив, яка вона гарна, і сказав:

— Так, хай і вона спро­бує — адже мені нака­за­но міря­ти чере­ви­чок усім дівчатам.

І він помі­ряв чере­ви­чок на її малень­ку ніжку.

І диво! — чере­ви­чок узув­ся так швид­ко та легко, ніби ніжка тіль­ки того й чекала!

Сестри зди­ву­ва­ли­ся, але коли Попелюшка вийня­ла з кише­ні дру­гий такий самий чере­ви­чок і наді­ла його на другу ніжку, вони аж укля­кли на місці.

Раптом з’я­ви­ла­ся чарів­ни­ця, дотор­кну­ла­ся своєю пали­чкою до Попелющиного вбра­н­ня, і воно пере­тво­ри­ло­ся на пре­гар­ну сукню, ще роз­кі­шні­шу, ніж та, в якій дів­чи­на була на балі.

Сестри впі­зна­ли в Попелюшці ту кра­су­ню, що при­їзди­ла в коро­лів­ський палац.

Вони кину­ли­ся їй до ніг і бла­га­ли виба­чи­ти за те, що зле з нею пово­ди­лись і крив­ди­ли її.

Попелюшка під­ве­ла їх і ска­за­ла, що виба­чає їм од щиро­го серця і про­сить напе­ред зав­жди її любити.

Потім Попелюшку пове­зли до пала­цу, і принц поба­чив, що вона ще краща, ніж раніше.

За кіль­ка день спра­ви­ли весілля.

А Попелюшка, така ж добра, як і вро­дли­ва, взяла сестер у палац і неза­ба­ром вида­ла їх заміж за двох моло­дих вельмож.