Казка братів Деменків «Мишеня, яке хотіло торкнутись Місяця»

Переказ сюжету скорочено

Зворушлива істо­рія бра­тів Деменків про мише­ня Тимка, яке щове­чо­ра диви­ло­ся на Місяць і мрі­я­ло хоч раз дотор­кну­ти­ся до нього. За допо­мо­гою дру­зів і віри в немо­жли­ве Тимко будує вежу до неба. Та най­ва­жли­ві­ше від­кри­т­тя чекає його не на вер­ши­ні, а в серці: справ­жні мрії — це сві­тло, яке гріє, навіть якщо вони зали­ша­ю­ться десь дале­ко. Тепла істо­рія про магію дитя­чих мрій і силу любові.

Повний текст

У ста­ро­му саду за містом, де яблу­ка­ми пахло майже цілий рік, жило малень­ке мише­ня на ім’я Тимко. Він мешкав у дуплі ста­рої яблу­ні разом із бабу­сею-мишкою, яка в’язала шкар­пе­тки з м’якої пряжі й роз­по­від­а­ла істо­рії про зорі.

Щоночі Тимко дивив­ся у небо і мріяв:

— От би хоч раз тор­кну­ти­ся Місяця! Він такий кру­глий… ніби голов­ка сиру! Напевно, він м’який і теплий, як ковдра.

— Місяць — то не сир, мій люб­чи­ку, — лагі­дно усмі­ха­лась бабу­ся. — Але якщо ти колись до нього тор­кне­шся — роз­ка­жеш, який він на дотик.

Тимко вирі­шив: «Я мушу дотя­гну­ти­ся до нього, хоч трохи!»

Наступного дня він почав буду­ва­ти… вежу з речей, які зна­хо­див у саду: шишки, гіло­чки, поки­ну­ті ігра­шки, улам­ки ста­рої лійки, поро­жні короб­ки з‑під чаю. До нього при­єд­на­лись друзі: бор­су­чок Марко, який тягнув старе дзер­ка­ло, і навіть їжа­чок Шипко, що копир­сав­ся в короб­ках і допо­ма­гав змі­цню­ва­ти фун­да­мент вежі, аби вона не впала.

Вежа росла. І, коли вона стала вищою за пар­кан і навіть за дах ста­рої хати, Тимко виліз на самий вершечок.

— Місяцю! — кри­кнув він. — Я тут!

Місяць був ще дале­чень­ко. Але зда­ва­ло­ся, ніби він зупи­нив­ся в небі, прислухаючись.

— Я не можу тебе тор­кну­тись… але я так тебе люблю! — шепну­ло мишеня.

У від­по­відь небо трохи посві­тлі­ша­ло, а вишне­ві квіти, які ще три­ма­лись на гіл­ках, раптом зася­я­ли сріблом.

І в ту мить Тимко зро­зу­мів: іноді мрія — це не про те, щоб тор­кну­тись, а про те, щоб від­чу­ти.

Коли він повер­нув­ся додо­му, бабу­ся вже чека­ла його з теплим пле­дом і гаря­чим рома­шко­вим чаєм.

— Ти таки поле­тів, люб­чи­ку? — запи­та­ла вона з усмішкою.

— Майже, — про­ше­по­тів він, загор­нув­шись у плед. — Але я поба­чив Місяць зов­сім близь­ко. І знаєш що? Він справ­ді схо­жий на сир… але біль­ше — на диво.

Він при­ту­лив­ся до бабу­сі й тихо додав:

— Дякую, що зав­жди віри­ла в мої мрії. Без тебе я б ніко­ли не збу­ду­вав свою вежу.