Українська народна казка «Про злидні»

Переказ сюжету скорочено

Казка «Про зли­дні» роз­по­від­ає про двох бра­тів — бідно­го та бага­то­го. Бідний брат потер­пав від зли­днів, що осе­ли­ли­ся під його піччю, і не міг вибра­ти­ся з бідно­сті. Натомість бага­тий брат, хоч і мав усі блага, був без­ді­тним. Одного разу бідний брат вирі­шив позбу­ти­ся зли­днів хитрим спосо­бом: вони пере­се­ли­ли­ся до його бага­то­го брата, пере­вер­нув­ши його життя дого­ри дри­ґом. У цій істо­рії пока­за­но важли­вість мудро­сті, віри та смирення.

Повний текст

Було собі два брати: один бідний, а дру­гий бага­тий. У бага­то­го і хліба, і худо­би, і землі, і гро­шей бага­то; а в бідно­го не було чого й пообі­дать. І він таки спо­ча­тку жив собі гар­нень­ко, аж поки не посе­ли­лись у нього під піччю зли­дні. Чого вже той чоло­вік не робив, до яких уже він зна­ха­рок не вда­вав­ся — ніяк не виб’є­ться з бідно­сті. А стар­ший його брат не хотів бідно­го і бра­том називать.

Живе бага­тий год, живе й дру­гий, дожи­дає діток — не дає йому бог! В бага­то­го і гро­шей, і худо­би — всьо­го, всьо­го бага­то, а діток бог не дає. Чого вже він не робив! І на цер­кву давав, і ака­фі­сти наймав, і сам молив­ся рано й вечір перед обра­за­ми — не дає бог діток, та й годі! Бачить бага­тий, що бог його моли­тви не при­ймає, пішов до бідно­го брата та й каже йому:

— Молись ще ти, щоб мені бог послав діто­чок, то тоді я тебе у куми візьму.

— Добре, буду молиться.

От бідний помо­ли­ться богу за себе, а тоді моли­ться за брата, щоб бог йому послав хоч одну дитин­ку. Пройшов рік, пере­чув бідний через людей, що у його брата найшлась дити­на. Приходить він до жінки та й каже:

— А знаєш,— каже,— жінко, що?

— А що там, чоловіче?

— А у мого брата родини.

— Невже родини?

— Далебі, родини.

— Од кого ж ти, чоло­ві­че, чув?

— Люди каза­ли. А знаєш, жінко, що?

— А що, чоловіче?

— Піду я оце на роди­ни до брата, адже ж він мені казав, як дасть бог дити­ну, то тебе в куми буду просить.

— Не йди,— каже,— чоло­ві­че, якби він тебе хотів у куми взять, то б уже давно за тобою прислав.

— Піду я, жінко, да хоч подив­лю­ся на хрестини.

Пішов. Приходить туди, а той і питає:

— А тобі чого треба?

— Та це я,— каже,— при­йшов до тебе про­сить коня­чки, нема чим і про­то­пить, поїду в ліс та назби­раю хмизу.

— Візьми та гляди,— каже,— неба­га­то накла­дай на віз, щоб ти мені коня не спортив.

Запріг він коня, при­їхав додо­му та й каже:

— А вилазь­те, зли­дні, поїдем у ліс!

Позлазили зли­дні з‑під печі (а їх було аж два­над­цять), посі­да­ли на віз і поїха­ли. Приїхали туди, чоло­вік той випряг коня, пустив його пастись, а сам зру­бав дуба тов­сто­го-пре­тов­сто­го, роз­ко­лов його до поло­ви­ни та й каже до злиднів:

— Братіки, голуб­чи­ки, помо­жіть мені це дере­во розколоть!

— Як же,— кажуть,— ми тобі будем пома­гать, коли у нас соки­ри нема?

— Ви,— каже,— без соки­ри. Закладіть усі руки у цю щіли­ну, та й роз­ди­рай­те. Половина вас нехай тягне в одну сто­ро­ну, а поло­ви­на в другу, то воно й розколеться.

От зли­дні кину­лись всі до дере­ва, поза­кла­да­ли в щіли­ну руки по самі лікті та й сил­ку­ю­ться. Той чоло­вік сту­кнув обу­хом, клини пови­лі­та­ли, оба­пол­ки збі­глись доку­пи і дер­жать за руки усіх зли­днів. А тут як схва­ти­ться буря та вихор, як зачне кор­чить дере­ва — таке ско­ї­лось, що госпо­ди! Одно дере­во упало на віз і роз­тро­щи­ло його на шма­то­чки, друге вбило коня; наси­лу той чоло­вік виско­чив з лісу.

— Ну, ще хва­лить бога, що мене не вбило. Бодай вони були про­па­ли, про­кля­ті злидні!

Приходить той чоло­вік до брата та й сто­їть, бідний.

— А чого ти стоїш,— питає той.— Може, вже у лісі воза поламав?

— Ох,— каже,— коли б то воза!

— А то ж що? Може, коня убив?

— Ох, коли б то тіль­ки було на коня­ці окошилось!

— Так ти, може, й віз пола­мав й коня убив?

— Ох, так, бра­ті­ку… Ох, так, рідненький…

Стоїть уже, бідний, та мов­чить, а той його лає та про­кли­нає за віз та за коня… Лаяв-лаяв, а далі і каже:

— Поведи мене в ліс, я хоч подив­люсь, як ти там так добре справився.

Повів бідний його у ліс на те саме місце, де він зли­днів поки­нув. Злидні як поба­чи­ли бага­то­го, та так його про­сять, та його молять, щоб він визво­лив їх із неволі.

— Визволь нас, чоло­ві­че, визволь нас, голуб­чи­ку, випу­сти нас, соколику.

Як поча­ли про­сить, як поча­ли про­сить, да так гар­нень­ко, да жалі­бнень­ко, що бага­то­му аж жалко стало,— він забив клин­ки, оба­пол­ки розі­йшлись, зли­дні пови­йма­ли руки та й кажуть йому:

— Ну, чоло­ві­че, ти осво­бо­див нас, забе­ри ж тепер нас усіх у свою господу!

— Що ж ви,— питає він,— за люди?

— Ми,— кажуть,— злидні.

— Е,— каже,— коли ви зли­дні, так цур вам і пек вам: наві­що ви мені здались?

— Ні вже, чоло­ві­че, коли осво­бо­див, так заби­рай нас усіх у свою господу.

— Не хочу!

Як ска­зав він «не хочу», так усі зли­дні і кину­лись йому на шию. Роздіймав він їм руки, роз­ді­ймав, нічо­го не вдіє. Так і пішов із зли­дня­ми додо­му. Увійшов у хату — вони так і поси­па­лись на долів­ку, і з того часу стали жить у багатого.

Після того бідний роз­жив­ся трохи, як у нього не стало зли­днів, а бага­тий ще бідні­ший став, як той був.