Оповідання Любові Відути «Незрозумілі слова»

Переказ сюжету скорочено

Повчальне опо­віда­н­ня Любові Відути про допи­тли­во­го хло­пчи­ка Тарасика, який почув від тата незро­зумі­лий вислів «лама­ти сте­ре­о­ти­пи» й вирі­шив з’ясувати його зна­че­н­ня. Разом із сестрою Улянкою він нама­га­є­ться зро­зу­мі­ти скла­дне поня­т­тя, фан­та­зує про незви­чай­ні будин­ки та вчи­ться від­рі­зня­ти добрі зміни від нео­бду­ма­них вчин­ків. Твір у лег­кій і досту­пній формі пока­зує дітям, як важли­во пра­виль­но розу­мі­ти нові слова та пова­жа­ти інших людей.

Повний текст

 Тато роз­мов­ляв по теле­фо­ну, а Тарасик зби­рав з кон­стру­кто­ра будинок.

— Треба лама­ти сте­ре­о­ти­пи, — почув хло­пчик тато­ві слова.

    Звісно, Тарасик не під­слу­хо­ву­вав. Просто тато так голо­сно гово­рив, що було чутно, навіть якщо прикри­ти вуха доло­ня­ми. І чому батьки часто гово­рять такі незро­зумі­лі слова? З усієї роз­мо­ви хло­пчи­ка чомусь заці­ка­ви­ли саме вони. Він заду­мав­ся, від­клав кон­структор і пішов у сусі­дню кім­на­ту, де слу­ха­ла музи­ку стар­ша сестра Улянка.

— Почитати тобі казо­чку чи опо­віда­н­ня? — запиталь­но гля­ну­ла вона на братика.

— Почитай, — пого­див­ся Тарасик, — а то тато по теле­фо­ну якісь старі типи ламає.

— Що-що? — не зро­зумі­ла сестра. — Може, ламає стереотипи?

— Еге, їх ламає, — сер­йо­зно від­по­вів малий, трохи насупившись.

— Ходи сюди, — зау­смі­ха­лась Улянка, водно­час до­помагаючи Тарасику сісти поруч. — То ти хочеш зна­ти, що озна­ча­ють ці слова? Що ж, це про­сто. Поглянь на мою кім­на­ту. У ній чоти­ри стіни, під­ло­га, стеля. Це те, до чого ми всі зви­кли, це сте­ре­о­тип. Але бува­ють кім­на­ти, стіни яких побу­до­ва­ні пів­ко­лом і в яких окру­гла стеля, навіть із хви­ле­по­ді­бни­ми сті­на­ми бува­ють. Це озна­чає, що люди­на, яка спро­є­кту­ва­ла буди­нок, тобто архі­те­ктор, зла­мав сте­ре­о­ти­пи і ство­рив буди­нок, не схо­жий на інші.

— Улянко, то наш тато ска­зав комусь буду­ва­ти буди­нок із хви­ля­сти­ми сті­на­ми? — допи­ту­вав­ся Тарасик.

— Ні, та якби наш тато насправ­ді побу­ду­вав такий буди­нок, то він би зла­мав сте­ре­о­ти­пи. Але чи побу­дує хтось колись у Києві такий зов­сім не зви­чний буди­нок, де все було б не так, як очі­ку­єш? — мрій­ли­во визирну­ла у вікно Улянка. —   Уявляєш, ми б диви­лись у вікно, а нав­про­ти був би буди­нок, схо­жий на… крокодила!

— На леле­ку! — фан­та­зу­вав Тарасик.

— На беге­мо­та! Ластівку! Дерево! Повітряну кулю! — вигу­ку­ва­ли смі­ю­чись Тарасик і Улянка.

    До кім­на­ти зазир­нув тато й попро­сив Улянку погу­ляти з бра­ти­ком, бо йому тер­мі­но­во потрі­бно їхати на робо­ту. Вони вийшли на подві­р’я. У пісо­чни­ці Тарасик вирив гли­бо­чень­ку ямку, аби побу­ду­ва­ти каз­ко­вий бу­динок. Він наби­рав пісок у відер­це і пере­но­сив його на інший край пісо­чни­ці. Там, крім нього, була не зна­йо­ма йому дів­чин­ка. Тарасик бачив, як вона ліпи­ла малень­кі пасо­чки, викла­да­ла їх рів­ни­ми рядо­чка­ми і чомусь впер­то не помі­ча­ла хло­пчи­ка. Тоді він набрав повне відер­це піску і…

— Тарасе, що ж ти робиш? — вигу­кну­ла сестра мало­го бешке­тни­ка, який ледь не виси­пав пісок наго­ло­ву дівчинки.

    Малий засо­ром­ле­но стояв і вислу­хо­ву­вав повча­н­ня, що так роби­ти не можна.

— Я хотів з нею позна­йо­ми­ти­ся, — тихень­ко проше­потів Тарасик.

— Але ж так не зна­йом­ля­ться, — зди­во­ва­но поясню­вала Улянка.

— А треба міня­ти, ні, лама­ти сте-ре-о-типи, — по скла­дах вимо­вив скла­дне слово Тарасик.

— Он воно що! Стереотипи! — роз­смі­я­лась сестра. — Напевно, я не так тобі поясни­ла. Розумієш, їх треба лама­ти так, щоб не нашко­ди­ти, щоб про тебе і про те, що ти зро­бив, зали­ши­лось хоро­ше враження.

— Зрозуміло, — про­ше­по­тів Тарасик і вийшов з пісочниці.

— А ти ще при­йдеш? — запи­та­ла його незна­йо­ма дівчинка.

   Тарасик ствер­дно кив­нув голо­вою і усміхнувся.