КазкиНародніУкраїна

Українська народна казка «Диво кам’яної гори»

Переказ сюжету скорочено

«Диво Кам’яної гори» — це укра­їн­ська наро­дна казка про силу, кмі­тли­вість і напо­ле­гли­вість. Бідний чоло­вік із трьо­ма сина­ми сти­ка­є­ться з викли­ком: зора­ти Кам’яну гору, яка при­хо­вує злі чари. Два стар­ших брати, Петро й Дмитро, зазна­ють нев­да­чі, адже з гори вихо­дить чорт і зни­щує все. Молодший син Федько, хоч і дур­нень­кий на вигляд, про­яв­ляє неаби­яку мужність і розум. Він пере­ма­гає чорта, зму­шує його орати гору, зна­хо­дить бра­тів і забез­пе­чує роди­ну золо­тим вро­жа­єм. Казка навчає, що істин­на сила — у розу­мі, напо­ле­гли­во­сті та доброті.

Повний текст

Був один бідний чоло­вік, що мав трьох синів: Петра, Дмитра й дур­нень­ко­го Федька. Сини пови­ро­ста­ли, а землі у бідня­ка — на один зая­чий скік. Біда так міцно засі­ла у хаті, що й мако­го­ном не виже­неш. Хоч сиди та й плач, а хоч стій і реви.

Пішов бідняк до бага­ча й каже:

– Позич мені волів і плуга. Я з сина­ми від­ро­блю, коли тобі треба буде.

– Три дні маєш сапа­ти у полі.

– Добре.

Бідняк при­їхав фірою до своїх воріт і покли­кав най­стар­шо­го сина:

– Отам, за селом, є широ­ка Кам’яна гора. Їдь до неї, виори її та посій пшеницю.

Петро поїхав на Кам’яну гору. Зняв із фіри плуг і почав орати. Як тіль­ки про­клав першу боро­зну, із Кам’яної гори вису­ну­ла­ся якась чорна воло­ха­та рука і як вда­ри­ла волів, то вони разом із плу­гом поле­ті­ли стрім­го­лов у прірву.

Вернувся Петро додо­му сум­ний і роз­ка­зав батько­ві, що сталося.

Бідняк закри­чав:

– Іди геть з моєї хати! Скільки жити­му, не хочу тебе бачити.

Петро наки­нув на плечі сар­дак і подав­ся куди очі видять. Бідняк пішов до іншо­го бага­ча. Позичив волів і плуга. Покликав сере­ду­що­го сина Дмитра й каже:

– Ти розум­ні­ший. Їдь на Кам’яну гору, виори її та посій пшеницю.

Середущий сів на фіру, при­їхав на скалу. То, що зорав учора Петро, десь зни­кло, й сліду не лиши­ло­ся. Дмитро засу­кав рука­ви і взяв­ся до робо­ти. Оборав гору дов­ко­ла і почав другу боро­зну. Тільки дійшов до прір­ви, коли якась чорна воло­ха­та рука вису­ну­ла­ся з Кам’яної гори і як гепне волів поміж роги, то за ними й плу­гом тіль­ки загуло.

Дмитро наля­кав­ся. Що він скаже батько­ві? Той його вб’є!

Закинув торбу на плече й побіг Петра наздоганяти.

Бідняк чекав Дмитра й радів, що наре­шті Кам’яна гора буде зора­на і засіяна.

Та минув день, а сина не видно. Жінка плаче, а чоло­вік заспокоює:

– Не плач, жінко, Дмитро хоче всю гору зрів­ня­ти, тому так затримався.

Другого дня дур­нень­кий син Федько витя­гнув з печі шию і говорить:

– Тату, Дмитро не вио­рав Кам’яну гору. Воли позди­ха­ли, плуг пола­мав­ся, а Дмитро побіг наздо­га­ня­ти Петра.

– Звідки ти знаєш, дурню?

– Нізвідки, я все знаю…

Бідняк пішов на Кам’яну гору. Побачив у прір­ві дві пари волів і два пола­ма­ні плуги. Вернувся додо­му, сів на лаву й зату­жив за стар­ши­ми сина­ми. Цілу ніч журив­ся, як без них від­ро­бить багачам.

– Не журі­ться, тату,– ска­зав Федько з печі. — Завтра я піду орати, як дасте пару волів. Засію пше­ни­цю, зна­йду бра­тів і при­ве­ду додо­му всю худобу.

Бідняк ще пози­чив пару волів і плуга. Федько сів на фіру і, спів­а­ю­чи, поїхав на Кам’яну гору. Як поди­вив­ся у безо­дню, то соро­чка стала поло­тном: там лежа­ли убиті воли і пола­ма­ні плуги. Коли минув страх, пару­бок взяв­ся до оран­ки. Проклав одну боро­зну і вже почав другу. Раптом із скелі вису­ну­ла­ся якась чорна воло­ха­та рука і намі­ря­є­ться уда­ри­ти волів між роги. Федько випу­стив чепі­ги і — хап за ту руку. Схопив, як обцень­ка­ми, і так міцно три­має, що ніяка сила на світі не вир­ва­ла б її. Потім почав тягну­ти. Тягне, тягне, аж сопе. З гір­ким лихом витя­гнув чор­ти­ська. Схопив за чупри­ну, кинув ним на землю і при­ду­шив коліном.

– Ти нащо людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живо­го не злізу.

– Даруй життя, Федьку, — про­сив­ся чор­ти­ще. — У мене вже давно свер­блять руки на тебе…

Федько вийняв з пазу­хи ножи­ка, від­рі­зав у чорта кін­чик ліво­го вуха й засу­нув за пояс.

– Тепер ти, дия­во­ле, маєш запряг­ти­ся в цього плуга і вио­ра­ти Кам’яну гору так, аби на ній роди­ла золо­та пшениця.

– Я не люблю, паруб­че, орати. Зроблю щось інше…

Та Федько й не слу­хав. Зняв ярмо з волів і пові­сив чор­то­ві на шию. Потім так ушква­рив бато­гом нечи­сто­го, що той аж підскочив.

– Гайда, іро­дів сину!

Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилі­за­ють, а Федько три­має за чепі­ги і собі спів­ає. Довго чи мало так орали, — того вже не знаю, але рілля на Кам’яній горі зро­би­ла­ся м’я­кень­ка, як гуся­че пір’я.

З чорта піт лив чурками.

– Ну, Федьку, біжи по пше­ни­цю, а я тим часом від­по­чи­ну,– ска­зав дідь­ко хло­пце­ві. — Але борзо, бо в мене є й інша робота.

Прибіг Федько захе­ка­ний додо­му, став перед ворі­тьми й закричав:

– Тату, давай­те бор­зень­ко насі­н­ня, бо чорт не має часу!

Бідняк виніс тор­би­ну зерна. Більше не хотів дати — бояв­ся, що Федько все тіль­ки змарнує.

Чорт засі­яв ріллю, хво­стом заво­ло­чив, а потім скри­вив­ся перед парубком:

– Віддай мені кін­чик ліво­го вуха.

– А коль­ки в бік не хочеш? Щоб мені зараз Петра й Дмитра сюди при­вів, бо засві­чу тобі лойо­ву свічку!

– Не світи лойо­вих сві­чок, Федьку! Все буде так, як хочеш.

У ту ж хви­ли­ну неспо­ді­ва­но роз­пе­ре­за­ла­ся стра­шна буря. Лютий вихор роз­гу­ляв­ся, як дурень на хре­сти­нах. Чорт сів на нього верхи і поле­тів кудись на псю-маму. Невдовзі вер­нув­ся з Петром і Дмитром.

– Маєш бра­тів, — ска­зав леге­не­ві. — Давай кін­чик ліво­го вуха!

– А ти, дур­ний маца­пу­ро, нащо пола­мав плуги? Щоб вони мені з вола­ми були тут, як новенькі!

Чорт бер­ки­цьнув­ся і поле­тів у прір­ву. За хви­ли­ну витя­гнув з безо­дні два нові плуги з живи­ми волами.

– Віддай мені кін­чик ліво­го вуха,– засто­гнав чортище.

Федько вийняв з‑під пояса той каваль­чик шкір­ки, шпур­нув дідькові:

– Щоб і твого сопу­ху тут не було чути! — кри­кнув йому Федько. — Щоб тебе носи­ло тіль­ки по ярах та по боло­тах, бо мати­меш зі мною справу.

Дідько схо­пив кін­чик свого вуха і так тікав, що аж сві­тив п’ятами.

Брати сіли на фіри й поїха­ли додо­му. Бідняк дуже вті­шив­ся, коли їх побачив.

Петро й Дмитро сіли за стіл, роз­по­від­а­ли про свої при­го­ди, а Федько виліз на піч і грав­ся з котом.

Другого дня бідняк пішов на Кам’яну гору поди­ви­ти­ся, чи все добре зроблено.

Він став, як уко­па­ний, очам своїм не вірив: пше­ни­ця вже виро­сла й дости­гла! Стебельця в неї срі­бні, а коло­ски — золоті.

Прибіг додо­му і гукає:

– Ану, сини, серпи в руки і на Кам’яну гору! У нас уже наста­ли жнива!

Петро й Дмитро зібра­ли­ся жати, а Федько і далі сидів на печі.

Знайшли помил­ку? Виділіть текст та нати­сніть ком­бі­на­цію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.

Залишити відповідь

Back to top button
Увійти

Звіт про орфографічну помилку

Наступний текст буде надіслано до нашої редакції: