Українська народна казка «Про королевича та Залізного вовка»

Переказ сюжету скорочено

«Про коро­ле­ви­ча та Залізного вовка» — це захо­пли­ва укра­їн­ська наро­дна казка про молод­шо­го цар­сько­го сина, який зумів пере­мог­ти усі випро­бу­ва­н­ня зав­дя­ки смі­ли­во­сті, розу­му та допо­мо­зі Залізного вовка. Казка роз­по­від­ає про бороть­бу зі злом, дру­жбу та спра­ве­дли­вість, що пере­ма­гає навіть най­хи­трі­ші під­сту­пи. На шляху до щастя Мишко долає чари, про­ти­сто­їть песи­го­лов­цю і рятує золо­то­во­ло­су царів­ну. Ця істо­рія вчить, що чесність, добро і смі­ли­вість зав­жди перемагають.

Повний текст

У одно­го царя росла золо­та груша. Але він з неї кори­сті не мав, бо вро­жай щось крало. І при­му­сив цар синів догля­да­ти грушу.

Прийшов стар­ший син під грушу і лежить. Прилізла до нього мишка:

– Царевичу, чи не дав би ти мені поїсти?

Він її про­гнав. Переспав ніч, а рано встав і бачить — на дере­ві знову нічо­го нема.

Середній так само не догля­нув грушу.

Був у царя й тре­тій син — Мишко, про­стий собі, дома­шній. Він сказав:

– Няню, піду я догля­да­ти грушу!

Прийшов до груші, роз­клав вогонь, сів і пече сало. І при­пов­зла до нього мишка:

– Мишку, дай трохи хліба.

Хлопець дав їй ски­бо­чку із салом.

– Тепер лягай спати, а у два­над­цять годин ночі я тебе роз­бу­джу. Прилетить золо­та пта­шка із золо­тим коши­ком, буде рвати груші. А ти вилізь так, аби не почу­ла, може, її впі­йма­єш. Вона небоязка.

Вранці Мишко вер­нув­ся додо­му. І питає його цар:

– Ну, догля­нув грушу?

– Доглянув, та що з того! Ухопив я золо­ту пта­шку за хвіст, але вона вир­ва­ла­ся. Лише хвіст і кошик залишилися.

Тоді цар роз­сер­див­ся на стар­ших синів, дав їм коні й наказав:

– Ідіть геть по світу! Я вас не хочу знати, коли не зумі­ли догля­ну­ти грушу!

Старші сини поїхали.

Але і молод­ший сідлає коня, зби­ра­є­ться у дорогу.

– Куди ти, Мишку?

А він каже:

– За золо­тою пта­шкою. Мушу її спі­йма­ти, бо буде знову кра­сти від нас груші.

Їде, їде. І в одно­му місті поба­чив бра­тів: вони в кор­чмі пили і гуля­ли. Мишко на них не зва­жав. Поїв хліба, напив­ся води і їде собі далі. Дістався до роз­пу­т­тя, а там напи­са­на табли­чка: «Підеш пря­мою доро­гою — заги­неш. Підеш налі­во — не вер­не­шся. Підеш напра­во — з’їсть Залізний вовк».

Став Мишко та й думає: що діяти — вер­та­ти­ся додо­му чи іти на смерть? На жодній доро­зі не вка­за­но життя. Та лише доду­мав­ся, що він піде тре­тьою доро­гою: «Якби ішов вовк, то дам йому коня — коня з’їсть, а мене лишить».

І взяв­ся направо.

Приїжджає під вели­кі гори. Чує, щось гуде. Подивився — гру­бий вовк з від­кри­тою пащею на нього біжить.

Хлопець ско­чив із коня і крикнув:

– Не їж мене, а на тобі коня!

Вовк з’їв коня і питає хлопця:

– Куди ти дорожиш?

Мишко роз­по­вів:

– Так і так, шукаю золо­ту пта­шку, що крала наші груші.

– О, то дуже дале­ка доро­га! Сам не добе­ре­шся. Сідай на мене і дер­жи­ся добре…

І при­їха­ли вони у другу дер­жа­ву, до пога­но­го царя.

Вовк став коло лісу:

– Ну, Мишку, йди в палац. На воро­тах тебе не поба­чать — так я учи­нив. А під хлі­вом у клі­тці сидить пта­шка. Та аби ти клі­тку не чіпав, бо тоді тебе почу­ють і спіймають.

Мишко про­йшов цар­ськи­ми воро­та­ми. Там сто­я­ли аж чоти­ри стра­жни­ки, але його не бачи­ли. Прийшов до хліва, диви­ться — у золо­тій клі­тці сидить золо­та пта­шка. Вийняв собі пта­шку, а далі поду­мав: «Яка кра­сна клі­тка, шкода її лишити!»

Почав брати клі­тку — нараз почув­ся крик. Царські слуги спі­йма­ли Мишка та й при­ве­ли до царя.

– Хто ти такий? — питає його цар.

Мишко від­го­во­рю­є­ться і сяк, і так.

Цар ска­зав Мишкові, що він його від­пу­стить, але тоді, коли той покля­не­ться, що при­ве­де від дру­го­го царя золо­то­гри­во­го коня.

Мишко при­йшов до вовка:

– Ну, чи я тобі не гово­рив, щоб не чіпав клі­тку? Мало не заги­нув! Що ж, ході­мо за конем до дру­го­го царя. Що помі­няв, то мусиш дати.

Прийшли до дру­го­го царя, і знову вовк нака­зує Мишкові:

– Сторожа на воро­тах тебе не помі­тить, і зай­деш неви­ди­мо у хлів, де сто­їть золо­то­гри­вий кінь. Та не смій тор­ка­ти­ся вузде­чки, бо тоді тебе почу­ють, поба­чать і спіймають.

Пройшов Мишко воро­та­ми, від­чи­нив хлів і бачить: сто­їть пре­кра­сний кінь. Узяв коня, але поду­мав так: «Гей, візьму й вузде­чку! Така красна…»

Лише поклав руку на вузде­чку, як зчи­нив­ся крик, і сто­ро­жа спі­йма­ла Мишка.

Цар роз­сер­див­ся на хлопця:

– Злодію! Та ти хотів укра­сти золо­то­гри­во­го коня? Попадеш під смерть!

Мишко усе йому роз­ка­зав — з котрої він дер­жа­ви і чому сюди прийшов.

Тоді цар проговорив:

– Є в одній дер­жа­ві золо­то­во­ло­са дів­чи­на. Якщо ту дів­чи­ну при­ве­деш — від­пу­щу тобі вину, не при­ве­деш, то я тебе зна­йду і на краю світу!

Мишко покляв­ся, що все зробить.

Приходить він до вовка.

– Знову не послу­хав? — гово­рить йому вовк.
І нараз роз­ма­хнув­ся, ляснув його:

– Ну, сідай на мене, та їдемо у третю дер­жа­ву за золотоволосою.

Приїхали у третю дер­жа­ву під цар­ський палац. Вовк наказує:

– Чекай мене тут, я сам іду за дів­чи­ною, бо ти не при­ве­деш її. А як тебе тут схо­плять, то вже загинеш.

Ходить царів­на по садку, гуляє. Раз, коли всі інші пішли до пала­цу полу­ден­ку­ва­ти, вовк огля­нув­ся нав­ко­ло, чи його не бачать, схо­пив дів­чи­ну, кинув собі на спину й тікає.

Прибіг до Мишка, і хло­пець сів на вовка разом із царівною.

А цар осі­длав тато­ша з два­над­ця­тьма нога­ми і летить за ними. Мишко почав йойкати:

– Ой, пече у плечі!

Вовк дає пораду:

– Тягни із хво­ста волос, пускай позад себе і не оглядайся.

Мишко витяг волос і кинув за собою. Там нараз поста­ла залі­зна гора. Поганий цар не міг перелізти…

Їдуть вони далі. Вже при­їха­ли до гір, де на Мишка напав колись вовк. У тих горах їх зали­шив, а сам пішов за золо­тою пта­шкою і золо­то­гри­вим конем.

Скоро при­ніс пта­шку і при­вів коня. Передав Мишкові й каже:

– Я зоста­ю­ся тут, а ти йди у свій край. Та диви­ся, щоб десь не заспав, бо тоді загинеш.

Мишко і царів­на сіли на коня. Приїхали на вели­ке поле й вирі­ши­ли трохи від­по­чи­ти. Зійшли з коня, лягли собі на землю і від­по­чи­ва­ють. Але так від­по­чи­ва­ли, що здрімалися.

А в той час до них при­йшов один песи­го­ло­вець. Закляв Мишка і його коня, що ста­ли­ся камі­н­ням, а дів­чи­ну і пта­шку забрав із собою. Привів дів­чи­ну до себе і стра­шно силує її, аби за нього від­да­ла­ся. А дів­чи­на не хоче, бо любить Мишка.

І то вело­ся дов­гий час. Раз Залізний вовк скли­кав усіх вов­ків, бо він був їх царем. Один вовк гово­рить, що ходив туди, дру­гий — що туди. А кри­вий повідомив:

– Я коло доро­ги бачив чоло­ві­ка і коня, що закам’яніли.

Тоді Залізний вовк почав роз­пи­ту­ва­ти всіх:

– Хто із вас знає, де тут є цілю­ща й жив­лю­ща вода?

Ніхто не знав, лише кри­вий вовк: вона була у Лихому лісі, межи таки­ми гора­ми, котрі били­ся, тіль­ки на полу­днє пере­ста­ва­ли бити­ся. Кривий вовк заско­чив і зачер­пнув води.

Залізний вовк покро­пив два каме­ні цілю­щою й жив­лю­щою водою, і вони ожили.

– Ну, пам’я­та­єш, Мишку, що я тобі нака­зу­вав? Не послу­хав­ся утра­тив дів­чи­ну і пта­шку, сам мало не заги­нув. Тепер поїдь доро­гою до дев’я­тої гори. А там живе баба, котра тобі пора­дить, що треба роби­ти. Песиголовець має стра­шну силу, може тебе загубити.

Мишко при­їхав на дев’я­ту гору, покло­нив­ся бабі. Стара мала аж п’я­тсот років. Ледве від­кри­ла очі:

– Що, сину, шукаєш?

– Так і так, — роз­по­від­ає хло­пець. — То чи годен буду взяти назад дів­чи­ну і пташку.

– Як будеш мати щастя, то візьмеш. Але я не знаю, чи повер­не­шся живим. Бо на кого і за п’я­тсот метрів песи­го­ло­вець гляне, той нараз уми­рає. Але не жури­ся. Коло його хижі ти поба­чиш бука. Під буком, під корі­н­ням, зако­па­на пали­чка — песи­го­лов­ця сила. Коли ту пали­чку зна­йдеш, то довго не радь­ся, нараз пере­ло­ми. Тоді песи­го­ло­вець утра­тить стра­шну силу, буде лежа­ти у посте­лі при смерті.

Так і сталося.

Мишко роз­ко­пав землю і під буком зна­йшов кра­сну пали­чку. Нараз її пере­ло­мив. Заходить до хижі, а песи­го­ло­вець поми­рає. За п’ять хви­лин він уже не дихав. А дів­чи­на така суха і чорна, ледве у шкірі дер­жи­ться — так її песи­го­ло­вець змучив.

Узяв Мишко пта­шку і царів­ну. Сіли на коня і подорожують.

Приїхали у свою дер­жа­ву, зайшли в ту кор­чму, де колись гуля­ли Мишкові брати. Вони дожи­ли­ся до того, що замі­та­ли поро­хи по вули­цях. Упізнали молод­шо­го брата, але хова­ли­ся від нього, бо гань­би­ли­ся. І що собі дорадили?

– Убиймо Мишка, а пта­шку із царів­ною при­ве­зе­мо нянь­ко­ві на золо­то­гри­во­му коні та й ска­же­мо, що то ми здобули.

Мишка зса­ди­ли із коня і поча­ли йому гро­зи­ти, аби покляв­ся, що не скаже нянь­ко­ві, як вони зро­би­ли. Мишко не мав що виби­ра­ти, і дав слово, що він за два роки не при­йде додо­му і не скаже нянь­ко­ві нічо­го. Брати взяли від нього золо­то­гри­во­го коня, золо­то­во­ло­су дів­чи­ну й золо­то­пе­ру пта­шку — і при­їха­ли додо­му. Старий цар усе те пере­брав і прийняв на ласку вигна­них синів. Але дів­чи­на сумна, бо вона жаліє за Мишком, а не сміє каза­ти царе­ві, що брати зро­би­ли. Ходить одна і ні за кого не хоче віддаватися.

А через два роки вер­нув­ся Мишко — бідний, голо­дний, обі­дра­ний. Коли його поба­чи­ла дів­чи­на, то дуже зра­ді­ла: обня­ла і при­ве­ла до ста­ро­го царя. А цар дуже диву­є­ться, як то його син дохо­див­ся до такої бідності.

– Я вам, нянь­ку, не скажу нічо­го. Най роз­по­вість дівчина.

І царів­на усе розказала.

Старших бра­тів роз­тя­гну­ли кінь­ми, а молод­шо­му, Мишкові, спра­ви­ли весі­л­ля. Цар пере­дав на нього дер­жа­ву, і так він зостав­ся на пре­сто­лі батька.