Казка Шарля Перро «Кіт у чоботях»

Переказ сюжету скорочено

Казка «Кіт у чобо­тях» — це захо­пли­ва істо­рія про хитро­му­дро­го кота, який за допо­мо­гою вина­хі­дли­во­сті, спри­тно­сті та тро­шки чарів­но­сті допо­ма­гає сво­є­му бідно­му госпо­да­ре­ві стати бага­тим і щасли­вим. Завдяки хитро­щам кота його хазя­їн стає мар­кі­зом, здо­бу­ває при­хиль­ність коро­ля і серце пре­кра­сної прин­це­си. Ця кла­си­чна казка вчить, що розум та вина­хі­дли­вість можуть подо­ла­ти будь-які труднощі.

Повний текст

Один міро­шник зали­шив у спад­щи­ну трьом своїм синам тіль­ки млин, осла і кота. Сини швид­ко поді­ли­ли спад­щи­ну: стар­ший забрав собі млин, сере­дній одер­жав осла, а мен­шо­му дістав­ся кіт.

Менший брат дуже засмутився.

— Мої брати, — казав він, — змо­жуть чесно заро­би­ти собі на хліб, якщо жити­муть разом. А мені, бідо­ла­шно­му, коли я з’їм кота і зро­блю рука­ви­чки з його шкури, лиши­ться тіль­ки помер­ти голо­дною смертю.

Кіт почув ті слова, але нітро­хи не збентежився.

— Не журі­ться, хазя­ї­не, — ска­зав він з пова­жним і сер­йо­зним вигля­дом. — Приготуйте мені тор­бин­ку та замов­те пару добрих чобіт, щоб зру­чні­ше було ходи­ти по чагар­ни­ках, і ви самі скоро пере­ко­на­є­тесь, що ваша час­тка не така вже й пога­на, як це може зда­ти­ся на пер­ший погляд.

Спочатку мен­ший брат не надав цьому осо­бли­во­го зна­че­н­ня, але, зга­дав­ши, як, лов­ля­чи щурів та мишей, кіт уда­є­ться до різних спри­тних виті­вок і хитро­щів — зви­сає дого­ри нога­ми, хова­є­ться в боро­шно і при­ки­да­є­ться нежи­вим, — він подумав:

«А що, коли й справ­ді кіт допо­мо­же мені в біді?»

Як тіль­ки кіт одер­жав усе, що про­сив, він узув чобо­ти, пере­ки­нув тор­бин­ку через плече, взяв швор­ки в пере­дні лапи й подав­ся в гайок, де було дуже бага­то кролів.

Кіт поклав у тор­бин­ку висі­вок та зая­чої капу­сти і ліг у кущах, ніби мер­твий, очі­ку­ю­чи, щоб який-небудь моло­дий, недо­свід­че­ний і лег­ко­ва­жний кріль поткнув­ся в його тор­бин­ку пола­су­ва­ти тим, що в ній було.

Ледве він ліг, як моло­де дур­нень­ке кро­ле­ня, спо­ку­сив­шись висів­ка­ми, залі­зло в тор­бин­ку. В ту ж мить кіт спри­тно затяг швор­ки, схо­пив кро­ле­ня й убив його без жалю.

Дуже гор­дий з своєї здо­би­чі, кіт пішов у палац і попро­сив, щоб про нього допо­ві­ли королю.

Кота ввели до коро­лів­ських поко­їв. Там він низь­ко вкло­нив­ся коро­лю і сказав:

— Ваша вели­чно­сте! Мій пан мар­кіз Карабас (таке чудне ім’я вига­дав кіт сво­є­му хазя­ї­но­ві) зве­лів мені під­не­сти вам ось цього кроля з свого садка.

— Скажи сво­є­му хазя­ї­но­ві, — від­по­вів король, — що я йому дуже вдя­чний і задо­во­ле­ний з тако­го подарунка.

Кіт вві­чли­во попро­щав­ся і пішов геть.

Іншим разом він схо­вав­ся в житі, так само роз­клав свою тор­бин­ку і, тіль­ки-но дві ціка­ві курі­пки забра­ли­ся в неї, сми­кнув за швор­ки і впі­ймав обох.

Тоді він знову пішов у палац до коро­ля і під­ніс йому птахів.

Король з задо­во­ле­н­ням узяв курі­пок і зве­лів поча­сту­ва­ти кота парою мишей.

Так час від часу про­тя­гом двох чи трьох міся­ців кіт при­но­сив коро­лю дичи­ну, яку ніби­то вби­вав на полю­ван­ні або роз­во­див у сад­ках його хазяїн.

Одного разу, довід­ав­шись про те, що король разом із своєю дочкою, най­вро­дли­ві­шою прин­це­сою в світі, їде на про­гу­лян­ку бере­гом річки, кіт при­біг до свого хазя­ї­на і ска­зав йому:

— Якщо ви послу­ха­є­те моєї пора­ди, то буде­те щасли­ві все життя. Вам треба лише вику­па­ти­ся в річці у тому місці, де я пока­жу, а все інше я вже вла­штую сам.

Маркіз Карабас зро­бив усе так, як йому: пора­див кіт, не здо­га­ду­ю­чись, наві­що це потрібно.

Саме коли він купав­ся, бере­гом річки про­їздив у своїй каре­ті король.

Кіт уже чату­вав на нього, виско­чив на доро­гу і щоси­ли закричав:

— Рятуйте! Рятуйте! Маркіз Карабас пото­пає! Король, почув­ши цей одчай­ду­шний крик, визир­нув з каре­ти. Він одра­зу ж упі­знав кота, який не раз при­но­сив йому в пода­ру­нок дичи­ну, і нака­зав своїй варті бігти на допо­мо­гу мар­кі­зо­ві Карабасу.

Поки бідо­ла­шно­го мар­кі­за витя­га­ли з річки, кіт піді­йшов до каре­ти і роз­по­вів коро­лю, що в той час, як його хазя­їн купав­ся, з’я­ви­ли­ся зло­дії і вкра­ли весь одяг, хоч він, кіт, і кри­чав щоси­ли: «Ловіть зло­ді­їв!» 1 Насправді ж хитрун схо­вав одяг свого хазя­ї­на в кущах під вели­ким каменем.

Король негай­но нака­зав своїм при­двор­ним при­не­сти для мар­кі­за Карабаса одне з своїх най­кра­щих убрань і був над­зви­чай­но ласка­вий до нього.

Принцесі мар­кіз теж дуже спо­до­бав­ся: адже він був гар­ний і струн­кий хло­пець, чудо­вий коро­лів­ський одяг був йому дуже до лиця, а ніжний і шано­бли­вий погляд кра­сно­мов­ні­ше за будь-які слова про­мов­ляв про його лагі­дну вдачу.

Король запро­по­ну­вав мар­кі­зу сісти в каре­ту і поїха­ти з ними на прогулянку.

А кіт, дуже радий з того, що його хитро­щі почи­на­ють потро­ху вда­ва­ти­ся, побіг уперед.

Побачивши селян, що коси­ли на луках, він озвав­ся до них:

— Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не ска­же­те коро­лю, що ці луки нале­жать мар­кі­зо­ві Карабасу, вас усіх пору­ба­ють, як начин­ку до пирога!

Коли каре­та під­’ї­ха­ла до коса­рів, король зви­чай­но, спи­тав, чиї луки вони косять.

— Це луки мар­кі­за Карабаса, — від­по­ві­ли коса­рі в один голос, бо кіт дуже наля­кав їх сво­ї­ми погрозами.

— У вас тут чудо­вий має­ток, — при­хиль­но ска­зав король мар­кі­зо­ві Карабасу.

— Так, ваша вели­чно­сте, — від­по­вів мар­кіз, —щоро­ку на цих луках пре­кра­сний сінокіс.

А кіт, що біг попе­ре­ду, зустрів невдов­зі жен­ців та й каже:

— Глядіть мені, люди добрі, якщо ви не ска­же­те, що ця нива нале­жить мар­кі­зо­ві Карабасу, вас усіх пору­ба­ють, як начин­ку до пирога!

Король, що під­’­їхав за хви­ли­ну до жен­ців, захо­тів узна­ти, чия то нива.

— Маркіза Карабаса, — від­по­ві­ли женці в один голос, і король знову був задо­во­ле­ний, так само, як і маркіз.

А кіт, забув­ши про втому, біг попе­ре­ду каре­ти і всім, кого зустрі­чав по доро­зі, нака­зу­вав одне й те ж саме, так що король був дуже задо­во­ле­ний, що у мар­кі­за Карабаса такі вели­кі володіння.

Нарешті кіт при­біг до чудо­во­го замку, що нале­жав стра­шно­му людо­же­ро­ві. Той людо­же­рі був над­зви­чай­но бага­тий: саме він був хазя­ї­ном! усіх земель, через які щойно про­їздив король.

Кіт роз­пи­тав, хто той людо­жер та що він? уміє роби­ти, і попро­сив дозво­лу ввійти в замок1 та від­да­ти шану його хазяїнові.

Людожер зустрів кота з усією вві­чли­ві­стю, на яку тіль­ки зда­тні людо­же­ри, і запро­по­ну­вав йому відпочити.

Кіт пого­див­ся і сказав:

— Мене запев­ня­ли, ніби ви вмі­є­те обер­та­ти­ся на будь-яку тва­ри­ну і легко може­те, напри­клад, обер­ну­ти­ся на лева або слона. Чи так це?

— Авжеж, — від­по­вів людо­жер гру­бим голо­сом, — і щоб дове­сти вам, що це прав­да, я зараз обер­ну­ся на лева.

Вдарившись об під­ло­гу, людо­жер в одну мить обер­нув­ся на вели­че­зно­го лева.

Кіт так пере­ля­кав­ся, поба­чив­ши перед собою стра­шно­го звіра, що й нез­чув­ся, як здер­ся на ринву, хоч це було важко і небез­пе­чно, бо він був у чобо­тях, а в них не так уже й про­сто дря­па­тись по дахах.

Та, помі­тив­ши, що людо­жер при­брав свого попе­ре­дньо­го вигля­ду, пере­ля­ка­ний кіт, трем­тя­чи, зліз з ринви і при­знав­ся, що потер­пав од страху.

Людожер голо­сно заре­го­тав у відповідь.

— Мене також запев­ня­ли, — ска­зав кіт, — ніби ви вмі­є­те обер­та­ти­ся і на дрі­бних тва­рин, напри­клад, на щура або мишу. Як по прав­ді, я вва­жаю, що це неможливо.

— Неможливо? — пере­пи­тав людо­жер. — Ну так дивіться!

І в ту ж мить він обер­нув­ся на мале­сень­ку мишу, яка хутко забі­га­ла по підлозі.

А кіт, тіль­ки-но поба­чив мишу, наки­нув­ся на неї і з’їв.

Тим часом король, про­їжджа­ю­чи мимо, звер­нув увагу на чудо­вий замок людо­же­ра і захо­тів огля­ну­ти його.

Кіт почув гур­кіт каре­ти, кинув­ся назу­стріч і ска­зав королю:

— Прошу ласка­во, ваша вели­чно­сте, до замку мар­кі­за Карабаса!

— Як, пане мар­кіз, — вигу­кнув зди­во­ва­ний король,— цей замок також нале­жить вам?! Я ніде не бачив нічо­го кра­що­го за це подві­р’я і за будів­лі, що ото­чу­ють його! Огляньмо їх все­ре­ди­ні, будь ласка!..

Маркіз подав руку моло­дій прин­це­сі, і вони пішли слі­дом за королем.

Гості вві­йшли у вели­ку залу, де поба­чи­ли чудо­во при­бра­ний стіл: людо­жер саме чекав своїх дру­зів, які, довід­ав­шись, що при­їхав король, поспі­ши­ли непо­мі­тно втекти.

Завваживши, якими зако­ха­ни­ми очима пози­ра­ла на мар­кі­за Карабаса прин­це­са, король, захо­пле­ний його багат­ством, сказав:

— Якщо хоче­те, пане мар­кіз, ви може­те стати моїм зятем!

Маркіз низь­ко вкло­нив­ся, подя­ку­вав коро­лю за честь і того ж дня одру­жив­ся з принцесою.

А кіт став дуже пова­жною осо­бою і полю­вав з того часу на мишей тіль­ки задля розваги.