КазкиНародніУкраїна

Українська народна казка «Бідний чоловік і смерть»

Переказ сюжету скорочено

Казка «Бідний чоло­вік і смерть» роз­по­від­ає про бідно­го селя­ни­на, який через свою бага­то­ді­тну сім’ю зму­ше­ний шука­ти хре­ще­них батьків для ново­на­ро­дже­но­го дале­ко від рідно­го села. Доля зво­дить його зі Смертю, яка стає йому кумою та допо­ма­гає стати зна­ним ліка­рем. Однак, на схилі років чоло­вік хитрі­стю утри­мує Смерть у цибу­сі, що при­зво­дить до неба­че­них змін у селі. Врешті-решт, Смерть повер­тає свій вплив, пока­зу­ю­чи, що від неї немо­жли­во схо­ва­ти­ся. Ця істо­рія роз­кри­ває теми жит­тє­во­го циклу, мудро­сті та неми­ну­чо­сті смер­ті, поєд­ну­ю­чи гумор і гли­бо­ку мораль.

Повний текст

Казка почи­на­є­ться з бідно­го чоло­ві­ка. Той чоло­вік мав дуже бага­то дітей. Мав оди­над­цять хло­пців, а два­над­ця­тий уро­див­ся. Вже у своїм селі соро­мив­ся хре­сти­ти, бо не мав що покла­сти на стіл кумо­ві. Каже жоні:

— Візьму я дити­ну й поне­су на друге село. Там найду чоло­ві­ка, котрий подер­жить дити­ну, й не треба гостину.

Іде він і зустрі­чає жінку. У жінки лице зави­те. Він покло­нив­ся, а жінка від­кло­ни­ла­ся. Почав чоло­вік казати:

— Жінко, ви б не подер­жа­ли мою дити­ну, не були б за маточку?

— Та чому ні?

І похре­сти­ли дити­ну, й мато­чка несе дити­ну додо­му. Приходять додо­му, а кумі нічо­го дати їсти.

— Ой кумо, не знаю, чим вас погостити.

— Ану ж, іди до сіней. Там і кала­чі, й відро вина.

Пішов чоло­вік до сіней, а там повно кала­чів. Такі білі, аж очі вби­ра­ють. А у відрі вино.

Заніс те все чоло­вік до хижі й гостя­ться. Як пого­сти­ли­ся, каже кума:

— Чи знаєш, куме, хто я?

— Не знаю. Хто?

— Я — Смерть. Та я тебе покла­ду на сере­дньо­го чоло­ві­ка. Оголоси, що ти добрий лікар. Набери у скля­но­чки води, цвіту. І коли при­йдеш до хво­ро­го чоло­ві­ка, будеш бачи­ти мене: якщо буду сто­я­ти коло голо­ви, кажи, що вже спі­зни­ли­ся ліку­ва­ти, а якщо буду сто­я­ти кінець ніг, кажи, що ти його вилікуєш.

І чоло­вік про­сла­вив­ся як добрий лікар. Запомігся, купив коро­ви, воли, спра­вив хлів, сло­вом, став сере­днім ґаздою.

А тут при­йшло, що він поста­рів, і вми­ра­ти б. Дітей поже­нив, повід­да­вав. Як роз­бо­лів­ся, зро­бив собі на посте­лі коле­со: коли при­хо­дить Смерть, він собою махне — і там, де голо­ва була, ста­нуть ноги, а там де ноги — голова.

— Ей куме! — каже Смерть. — Круть не круть, а вми­ра­ти мусиш.

І Смерть засміялася:

— Та що, куме, ще хотів би жити?

— Хотів.

Мав він вісім­де­сят п’ять років. І Смерть дозво­ли­ла йому дотяг­ти до дев’яноста.

А за п’ять років з’я­ви­ла­ся і стала коло голо­ви. А він на коле­сі перекрутився.

— Ей куме, круть не круть, мусиш умирати.

Тоді він витяг з люль­ки цибух.

— Ну, кумо, коли ти така мудра, то зайди у цибух.

Смерть зайшла. А чоло­вік заткав з обох кін­ців цибух сте­блом і поклав на піч, на цівку.

І став жити. Живе десять років. У селі хво­ро­би не було, і наро­ду намно­жи­ло­ся. А через десять років чоло­вік почав про­си­ти на себе смерть. Якось він здо­га­дав­ся, що свою куму заткав у цибух і поклав на піч. Зняв цибух, розі­ткав — а Смерть вихо­пи­ла­ся й закричала:

— Куме, бодай би ти жив доти, доки з тебе лиш кіс­тки зостануться.

І вте­кла. І кожну ніч бага­то людей вми­ра­ло. А дід ходив доти, доки з нього лиш кіс­тки зоста­ли­ся й доки не розпався.

Знайшли помил­ку? Виділіть текст та нати­сніть ком­бі­на­цію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.

Залишити відповідь

Back to top button
Увійти

Звіт про орфографічну помилку

Наступний текст буде надіслано до нашої редакції: