Оповідання Василя Чухліба «Обруч»

Переказ сюжету скорочено

Добра й натхнен­на істо­рія про хло­пчи­ка Андрійка, який почу­вав­ся само­тнім і невпев­не­ним у собі. Завдяки чарів­но­му обру­чу він про­хо­дить через низку випро­бу­вань: страх перед водою, кро­пи­вою та навіть грі­зним цапом. Кожен крок допо­ма­гає йому подо­ла­ти вла­сні сум­ні­ви та стати смі­ли­ві­шим. Це сві­тла дитя­ча опо­від­ка про вну­трі­шню силу, віру в себе та те, що смі­ли­вість не дає­ться від наро­дже­н­ня, а з’являється через дії.

Повний текст

Був літній соня­чний день. Звідусіль — із вули­ці, від річки, з лева­ди — доли­на­ли весе­лі дитя­чі голоси.

А на ґанку, похню­пив­шись, сидів хло­пчик Андрійко. Хтозна, скіль­ки б він так сидів, обхо­пив­ши колі­на рука­ми й похи­лив­ши голо­ву, але тут почулося:

— Ти чому такий неве­се­лий? Чому сам сидиш?

Андрійко під­вів голо­ву, роз­зир­нув­ся дов­ко­ла: на подві­р’ї ніко­го не було. Це, мабуть, йому причулося.

Андрійко при­хи­лив­ся до стіни й заплю­щив очі. Та знов почув дзвін­кий голосок:

— Ну, чого мовчиш?

І тепер Андрійко поба­чив: на моріж­ку перед ним вистри­бує новень­кий бли­ску­чий обруч. Обруча цього учора вве­че­рі при­ніс йому з кузні тато, ще й дротика-трималочку.

— Ось, — ска­зав тато, — буде тобі забава.

— Так, це я тебе запи­тую, — про­мов­ляв обруч. — Чого засумував?

— Бо хло­пці не при­йма­ють мене до свого гурту. Кажуть, що я несмі­ли­вий і нері­шу­чий. Що їм таких не треба, — зізнав­ся Андрійко.

— Так-так, — хили­тав­ся обруч. — Є чого жури­ти­ся. Але біді твоїй можна запо­мог­ти. Тож гайда за мною?

І обруч поко­тив­ся через подві­р’я у від­чи­не­ну хвіртку.

А далі він котив­ся по рів­нень­кій сте­жи­ні, по спо­ри­шу, виби­рав­ся на пагорб­ки, пере­стри­бу­вав долин­ки. Котився і видзеленькував:

Не всі смі­лив­ця­ми наро­джу­ю­ться, смі­лив­ця­ми — стають!

Андрійко ледь усти­гав за обру­чем. Куди ж він його веде!

А обруч уже котив­ся з кру­то­го пагор­ба і — з роз­го­ну шубов­снув у калю­жу. Та це не калю­жа, а ціле озеро!

На зеле­ній воді роз­хо­ди­ли­ся хвиль­ки від обру­ча. Андрійко тупцяв­ся на бере­зі, сту­пав у воду, та враз виска­ку­вав. Мабуть калю­жа гли­бо­ка. Може, й вище пояса буде. А он щось буль­кнул й поплив­ло, роз­га­ня­ю­чи ряску. Наче жаба. А якщо кро­ко­ди­ли ту водя­ться? Отакі алі­га­то­ри, як він по теле­ві­зо­ру бачив…

Андрійко пошпор­тав­ся дро­ти­ком у калю­жі й опу­стив руки, не знав, що далі йому робити.

Не всі смі­лив­ця­ми наро­джу­ю­ться, смі­лив­ця­ми — ста­ють! — почу­ло­ся тихе.

І Андрійко враз про всі стра­хи забув, побрів через калю­жу. Зелені жаби, мабуть, від пере­ля­ку стри­ба­ли увсе­біч, скре­ко­ті­ли незадоволено.

Андрійко нама­цав ногою обруч аж на гли­бо­ко­му й побрьо­хав­ся до берега.

— Ох, — зітхнув обруч. — А я думав, що зали­шу­ся іржа­ві­ти у баго­вин­ні. Ну, на сьо­го­дні досить, мені треба обсохнути.

Наступного дня знову котив­ся, видзе­лень­ку­вав обруч. Котився попід пар­ка­на­ми, попід куща­ми бузку й кали­ни, по сте­жи­ні через буйні горо­ди, через кві­ту­чу лева­ду. Андрійко біг за ним, і було йому легко і радісно.

І раптом за обру­чем тіль­ки зашур­хо­ті­ло. Добре, що Андрійко встиг зупи­ни­ти­ся. Перед ним шеле­сті­ли жалю­чим листям непро­ла­зні джун­глі кропиви.

— Це тобі не якась там калю­жа! — роз­гу­бив­ся Андрійко. — Кропива зла, сер­ди­та. її усі боя­ться, навіть дотор­кну­тись не наважуються.

Він при­сів на вер­бо­во­му пень­ку і засумував.

Не всі смі­лив­ця­ми наро­джу­ю­ться, смі­лив­ця­ми — ста­ють! — почу­ло­ся із кропиви.

Андрійко під­хо­пив­ся і, сам себе не пам’я­та­ю­чи, шугнув у кро­пи­ву… Удома він заліз у діжку з дощо­вою водою, що сто­я­ла під рин­вою, і довго сидів там, щоб не так щемі­ли пожа­ле­ні кро­пи­вою литки.

І був ще один літній соня­чний день. Андрійко біг і біг за обру­чем, а він поми­нув хати і лева­ду, вико­тив­ся до річки, постри­бав через широ­ку доли­ну. Обруч котив­ся, вистри­бу­вав, і гуси, які пасли­ся тут, витя­гу­ва­ли до нього шиї, не розумі­ли, що тс коти­ться. Кахкали качки, над обру­чем вили­ся бабки, а одна сіла на нього, мабуть, хоті­ла прокататися.

Андрійко зади­вив­ся на мальов­ни­чу доли­ну і… втра­тив обру­ча з поля зору. Де ж він? Мабуть, у густій траві сховався.

Андрійко почав шука­ти обру­ча, як почу­ло­ся грізне:

— Ме‑е!

Ой леле! Де б, ви дума­є­те, був обруч! Він хили­тав­ся на гострих, войов­ни­че настав­ле­них рогах цапа Бороданя…

Цап Бородань був гро­зою усіх дітла­хів, до нього ніхто не мі під­сту­па­ти­ся, окрім госпо­дар­ки, баби Панасії.

Та зараз баби тут не було, а цап пасся, при­пну­тий мотуз­ки до при­кор­ня. Ба, він уже не пасся, а, мота­ю­чи голо­вою, проси вав до Андрійка.

Андрійко обмер. Що ж йому діяти? Тільки вті­ка­ти. І тут на рогах у цапа задзе­лен­чав обруч.

І Андрійко, роз­пря­мив­ши груди, загу­кав на всю долину:

Не всі смі­лив­ця­ми наро­джу­ю­ться, смі­лив­ця­ми — ста­ють! І кинув­ся впе­ред, на цапа.

Коли отя­мив­ся, то поба­чив, що сидить на пагорб­ку, а біля нього лежить обруч, а цап Бородань мирно пасе­ться в долю й на розі у нього сидить голу­ба бабка.

А ще Андрійко поба­чив хло­пців, які сто­я­ли на бере­зі річки й, мабуть, уже давно спо­сте­рі­га­ли за ним.

— Андрійку, іди з нами гра­ти­ся! — покликали.

І він побіг до них, а хло­пці дивувалися:

— Чому це ти такий смі­ли­вий раптом став?

— Ні, не раптом, — від­по­від­ав Андрійко. — Це мене обруч навчив.

— Який обруч? — не розумі­ли хлопці.

— А ось цей, мені його татко з кузні приніс.

— Казки роз­ка­зу­єш! — хло­пці роз­гля­да­ли обруч і смі­я­ли­ся. «Ну що ж, казки — то й казки», — поду­мав Андрійко.

А при­йшов­ши додо­му, він пові­сив обруч на най­ви­дні­шо­му місці — вгорі біля сіне­шніх дверей.