Переказ сюжету скорочено
«Солом’яний бичок» — це захоплива українська народна казка про винахідливість і кмітливість. Бідний дід за наполяганням баби зробив солом’яного бичка, осмолив його, і саме цей незвичайний бичок став головним героєм цієї історії. Завдяки хитрості баби і особливостям бичка вони зловили ведмедя, вовка, лисичку і зайчика, які в обмін на свободу обіцяли щедрі дари. Казка розповідає про взаємодопомогу, наполегливість і винагороду за мудрість та добрі вчинки.
Повний текст
Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла.
І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда: зроби та й зроби їй солом’яного бичка і осмоли його смолою.
– Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?
– Зроби, я вже знаю навіщо.
Дід — нічого робити — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:
– Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Доти пряла, поки й задрімала.
Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:
– Хто ти такий? — питає. — Скажи мені! А бичок йому:
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
Ведмідь каже:
– Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!
Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав’яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хто знає куди!
От баба прокидається — аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає. Вона до діда:
– Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його забери!
Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:
– Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:
– Хто ти такий?
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!
– Коли ти смолою засмолений,– каже вовк,– то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали!
– Бери!
Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Дер, дер та зубами й зав’яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!
Прокидається баба — аж бичка й не видно. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів», — та й пішла. Коли дивиться — у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.
Погнала баба і на третій день бичка пасти: сіла та й заснула.
Аж біжить лисичка.
– Хто ти такий? — питає бичка.
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
– Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!
– Бери!
Зав’язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, дід вкинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.
От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох та й давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає його:
– Діду, навіщо ти ножа гостриш?
– Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі, й бабі кожухи.
– Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.
– Ну гляди! Тільки принеси …
Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:
– Діду! Навіщо ти ножа гостриш?
– Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.
– Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
– Гляди ж, прижени!
І вовка дід випустив. Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка та й питає:
– Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
– У лисички, — каже дід, — гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.
– Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!
– Ну гляди! Принеси!
І лисичку дід пустив. Зостався один зайчик. Дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:
– У зайчика шкурка м’якенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх.
– Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю! Пустив дід і його.
От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж-дер-дер! — щось до діда в двері. Баба прокинулась:
– Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, піди подивись!
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс.
Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знову дер-дер! — повен двір овець вовк понагонив.
А незабаром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці. Зайчик понаносив стрічок, сережок, намиста доброго…
І дід радий, і баба рада. Взяли вони попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати. А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтанув.
Знайшли помилку? Виділіть текст та натисніть комбінацію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.
