Казка братів Грімм «Вовк та семеро козенят»

Переказ сюжету скорочено

Казка «Вовк та семе­ро козе­нят» роз­по­від­ає про мате­рин­ську любов і хитрість, які допо­мо­гли вря­ту­ва­ти козе­нят від стра­шно­го вовка. Поки коза пішла по їжу, вовк хитро­ща­ми про­ник у дім та про­ков­тнув козе­нят. Проте най­мен­ше козе­ня змо­гло схо­ва­ти­ся, а зго­дом розум­на коза визво­ли­ла своїх дітей і пров­чи­ла зло­дія. Ця істо­рія вчить обе­ре­жно­сті, згур­то­ва­но­сті та винахідливості.

Повний текст

Жила-була ста­рень­ка коза. Вона мала семе­ро козе­нят і так їх люби­ла, як може люби­ти тіль­ки мати. Ось вона якось наду­ма­ла йти до лісу пошу­ка­ти їжі, зібра­ла у коло усіх своїх діто­чок та й каже:

– Любі мої дітки, треба мені піти до лісу. А ви, диві­ться, сте­ре­жі­ться вовка! Якщо він сюди при­йде, то усіх вас поїсть — зі шку­рою та шер­стю! Цей зло­дій уміє дуже влу­чно при­ки­да­ти­ся, але ви його одра­зу впі­зна­є­те: він має гру­бий голос та чорні лапи.

Козенята від­по­ві­ли:

– Мила матін­ко, ми буде­мо оба­чні, так що йдіть собі, нема чого турбуватися!

Коза побла­жли­во заме­ка­ла та й від­пра­ви­ла­ся у подорож.

Час спли­вав непо­мі­тно. Ось раптом хтось грю­кає у двері та гукає:

– Діточки ріднень­кі, діто­чки малень­кі, віді­мкні­ться, від­чи­ні­ться, ваша мати при­йшла, вам гостин­ців принесла!

Але козе­ня­та по тов­сто­му голо­су почу­ли, що це вовк.

– Не від­чи­ни­мо, — закри­ча­ли вони,– ти не мату­ся наша; у тої голос добрий і тон­кий, а твій голос тов­стий: ти — вовк.

Пішов тоді вовк до купця і купив собі крей­ди вели­кий шма­ток, з’їв його, і став у нього голос тон­кий. Повернувся назад, посту­кав у двері та й каже:

– Дітки милі, віді­мкні­ться, від­чи­ні­ться, ваша мати при­йшла, вам гостин­ців принесла.

Поклав вовк свою чорну лапу на вікон­це, поба­чи­ли її козе­ня­та і закричали.

– Не від­чи­ни­мо, у мату­сі нашої не чорні лапи: ти — вовк!

Побіг тоді вовк до пека­ря й каже:

– Я забив­ся, помаж мені лапу тістом. Помазав йому пекар лапу тістом, побіг вовк
до міро­шни­ка й каже:

– Притруси мені лапу білим борошном.

Мірошник поду­мав: «Вовк, мабуть, хоче когось ошу­ка­ти», і не погодився.

А вовк каже:

– Якщо ти цього не зро­биш, я тебе з’їм.

Злякався міро­шник і побі­лив йому лапу. Ось які бува­ють люди на світі!

Підійшов зло­дій втре­тє до две­рей, посту­кав і каже:

– Дітки милі, віді­мкні­ться, від­чи­ні­ться, ваша мати при­йшла, вам із лісу гостин­ців принесла!

Закричали козе­ня­та:

– А ти пока­жи нам спо­ча­тку свою лапу, щоб ми знали, що ти наша матуся.

Поклав вовк свою лапу на вікон­це, поба­чи­ли вони, що вона біла, і поду­ма­ли, що він прав­ду каже, — і від­чи­ни­ли йому двері. А той, хто уві­йшов, був вовк.

Злякалися вони і вирі­ши­ли схо­ва­ти­ся. Стрибнуло одне козе­ня­тко під стіл, друге — на ліжко, третє — на пічку, четвер­те — у кухню, п’яте — у шафу, шосте — під уми­валь­ник, а сьоме — у футляр від стін­но­го годин­ни­ка. Але всіх їх зна­йшов вовк і не став довго роз­би­ра­ти­ся: роз­крив пащу і про­ков­тнув їх одно­го по одно­му; тіль­ки не зна­йшов те молод­ше, що схо­ва­ло­ся у годиннику.

Наївшись доси­та, він пішов, роз­тя­гнув­ся на зеле­ній галя­вин­ці під дере­вом і заснув.

Приходить невдов­зі стара коза із лісу додо­му. Ах, що ж вона там поба­чи­ла!… Двері від­чи­не­ні. Стіл, стіль­ці, лавки пере­ки­ну­ті, уми­валь­ник роз­би­тий, поду­шки і ков­дри з ліжка ски­ну­ті. Стала вона шука­ти своїх діток, але зна­йти їх ніде не могла. Стала вона їх кли­ка­ти по іме­нах, але ніхто не від­кли­кав­ся. Нарешті піді­йшла вона до молод­шо­го, і почу­ла у від­по­відь тонень­кий голосок:

– Мила мату­сю, я у годин­ни­ку сховався!

Витягла вона його звід­ти, і він роз­по­вів, що при­хо­див вовк і з’їв усіх. Можете собі уяви­ти, як пла­ка­ла коза через своїх бідних діточок!

Нарешті вийшла вона у вели­ко­му горі із дому, а молод­ше козе­ня побі­гло за нею слі­дом. Прийшла вона на галя­вин­ку, бачить– лежить біля дере­ва вовк і хро­пить так, що аж гілки трем­тять. Роздивилася вона його з усіх боків і поба­чи­ла, що у вели­ко­му живо­ті у нього щось вору­ши­ться і перекидається.

«Ах, Боже мій, — поду­ма­ла вона, — невже мої діто­чки, яких з’їв він на вече­рю, ще живі?» І нака­за­ла вона козе­ня­ті бігти швид­ко додо­му і при­не­сти ножи­ці, голку і нитки. Ось роз­рі­за­ла вона чудо­ви­ську живіт, але тіль­ки зро­би­ла надріз, а тут і вису­ну­ло козе­ня свою голо­ву. Стала різа­ти живіт далі, — тут і виско­чи­ли один по одно­му всі шесте­ро, живі-здо­ро­ві, і нічо­го з ними пога­но­го не ста­ло­ся, тому що чудо­ви­сько від жаді­бно­сті ков­та­ло їх ціли­ми. Ось уже радість була! Стали вони ласка­ти­ся та гор­ну­ти­ся до милої своєї мату­сі, ска­ка­ти і стри­ба­ти, немов крав­чик на весіл­лі. Але стара коза сказала:

– Йдіть швид­ко і зна­йдіть каме­нів, ми наб’ємо ними живіт про­кля­ту­що­му зві­ро­ві, доки він ще сонний.

Принесли тут семе­ро козе­нят бага­то-бага­то каме­нів і засу­ну­ли їх вовку у живіт стіль­ки, скіль­ки помі­сти­ло­ся. Зашила стара коза йому швид­ко живіт, а той нічо­го не помі­тив, навіть жодно­го разу не прокинувся.

Виспався, наре­шті, вовк, під­вів­ся на ноги і від­чув від камі­н­ня таку спра­гу, що пішов до коло­дя­зя води напи­ти­ся. Тільки він почав руха­ти­ся, а каме­ні у живо­ті один об дру­гий сту­ка­ють. І кри­кнув вовк:

Щось у пузі стука-грюка,
Ось така мені наука!

Це не козе­ня­та-стри­бун­ці,
А важкі про­кля­ті камін­ці!

Підійшов до коло­дя­зя, нахи­лив­ся до води, хотів напи­ти­ся, і потя­гли його важкі каме­ні вниз, так він там і пото­нув. Побачили це семе­ро козе­нят, при­бі­гли до мате­рі і поча­ли кричати:

– Вовк мер­твий! Вовк уже мер­твий! — і стали від радо­сті тан­цю­ва­ти разом із своєю мату­сею біля колодязя.