Українська народна казка «Про гоніння мачухи»

Переказ сюжету скорочено

«Казка про гоні­н­ня мачу­хи» — це зво­ру­шли­ва істо­рія про силу добра, тер­пі­н­ня та спра­ве­дли­вість. У цен­трі сюже­ту — дідо­ва дочка, яка зав­дя­ки своїй пра­цьо­ви­то­сті та чесно­сті отри­мує вина­го­ро­ду від чарів­ної корів­ки і магі­чно­го дере­ва. Казка пока­зує, як хитро­щі та заздрість мачу­хи й її дочки обер­та­ю­ться проти них, наго­ло­шу­ю­чи на важли­во­сті мораль­них цін­но­стей і щиро­сті. Наповнена наро­дною мудрі­стю казка зача­ро­вує атмо­сфе­рою укра­їн­сько­го села та чарів­ним фоль­клор­ним колоритом.

Повний текст

Як були собі дід та баба, і було в них по дочці. У діда й коро­ва була. От мачу­ха й гово­рить до дідо­вої дочки:

— Жени коро­ву пасти.

І дала їй кужіль пря­сти. Вона погна­ла та й плаче доро­гою. А корів­ка питає:

— Чого ти, дівонь­ко, плачеш?

— Як же мені не пла­ка­ти, дали кужіль прясти.

— Не журись,— каже,— покла­ди мені кужіль у ліве вухо.

Вона покла­де, а з пра­во­го вуха виймає вже попря­де­ний. Та оце як стане смер­ка­ти­ся, і поже­не коро­ву додому.

От мачу­ха бачить, що вона таку гарну пряжу носить, та й каже до своєї дочки:

— Гони, доню, ти пасти корів­ку і кужіль бери.

Та й поже­не та на поле й каже:

— Сороки, воро­ни! Летіть до мене кужіль прясти!

То соро­ки й воро­ни пона­злі­ту­ю­ться і поро­сха­пу­ють кужіль, та й поро­зно­сять по гні­здах. Увечері вона й поже­не ту корів­ку додо­му. Додому при­же­не, то мати й питає її:

— А що, доню? Попряла кужіль?

— Ні, мамо, не попря­ла. Сороки та воро­ни поросхапували.

То мачу­ха до діда:

— Заріж та й заріж, діду, корову.

От дідо­ва дочка погна­ла корів­ку пасти. Жене та й плаче. Так корів­ка й питає:

— Чого це ти пла­чеш, дівонько?

— Як же мені не пла­кать, якщо тебе хочуть зарізати?

От і гово­рить тая корівка:

— Слухай де, дівонь­ко! Як будуть мене різать, так ти про­си­ся кише­чки мити. Та як будеш мити, то там зна­йдеш двоє яблу­чок. Ти їх поса­ди, так пови­ро­ста­ють яблуньки.

От ту корів­ку й зарі­за­ли. Дідова дочка й про­си­ться кише­чки мити. От пішла на річку та й миє, аж там двоє яблу­чок — одне золо­тень­ке, а друге срібненьке.

А баби­на дочка вгле­ді­ла та й жене­ться за нею — хоче однять. Так та у кро­пи­ву їх і кину­ла. Коли ж виро­сла яблунь­ка: на ній срі­бнень­ке яблу­чко, золо­тень­ке яблу­чко, а під яблунь­кою — криничка.

Аж їде одно­го разу там пан та й говорить:

— Хто мені те яблу­чко золо­те чи срі­бне вирве, тому я поло­ви­ну пан­ства оддам.

От баби­на під­ско­чи­ла — хоті­ла вирва­ти яблу­чко, так яблунь­ка — вгору, хоті­ла води­чки з кри­ни­чки набра­ти, а кри­ни­чка — вниз.

Дідова ж при­йшла, води­ці набра­ла, яблу­чко вир­ва­ла та й дала пано­ві. От він їй і говорить:

— Я тебе візьму заміж.

І взяв її з собою.

От зго­дом вони собі й дитин­ку нажи­ли. Послали до батька узвар і про­сять того батька у гості до дітей. А мачу­хи й не про­сять. Так вона й каже:

— Як таки можна, щоб я не поїха­ла до своїх дітей?

І поїха­ла з дідом, і взяла свою дочку на віз, і вкри­ла шку­рою та й при­їха­ла туди. А вона була відьмою та мачу­ха. От і зро­би­ла дідо­вій дочці так, щоб вона козою побі­гла, а свою дочку, теж відьму, покла­ла на місце тієї дідо­вої дочки в ліжко.

А мала дитин­ка все плаче за мамою.

В того пана був пару­бок, він і говорить:

— Пане мій милий, пане мій любий! Дайте мені дити­ну, поне­су я її погуляти.

А пан каже:

— Неси.

Він і поніс дити­ну до боло­та та й кличе:

Ой рись-коза!
Твій син плаче.
Твій син плаче,
їсти хоче.

А вона й одказує:

Біжу, лечу, мій сино­чку!
Пісок очі заби­ває,
Очерет ніжки під­ко­шує,
Бистра вода не пускає.

От при­бі­гла дідо­ва дочка, із себе шкіру ски­ну­ла, а сама за дити­ну, сіла, годує та гірко, гірко плаче!

Погодувала, одда­ла паруб­ко­ві дити­но­чку та й знов побі­гла. На дру­гий день ізнов дити­на плаче. Він знов проситься:

— Пане мій любий, пане мій милий! Дайте мені дити­ну, Понесу я її гуляти.

Несе та й кличе:

Ой, рись-коза! Твій син плаче.
Твій син плаче, їсти хоче.

То вона й біжить:

Біжу, лечу мій сино­чку!
Пісок очі заби­ває.
Очерет ніжки під­ко­шує.
Бистра вода не пускає.

От при­бі­гла та з себе шкіру ски­ну­ла і наго­ду­ва­ла дитинку.

Парубок одніс дитин­ку. Вона добу знову спить. Тоді пан його й питає:

— Що це зна­чить, що ти оце поне­сеш дити­ну гуля­ти, то вона й не плаче?

Так пару­бок давай йому признаватись:

— Що ж,— гово­рить,— твоя, пане, жона побі­гла козою.

От вони тоді й пішли удвох до боло­та. Парубок і кличе її:

Ой рись-коза!
Твій син плаче,
Твій син плаче, їсти хоче.

Біжить дідо­ва дочка:

Біжу, лечу, мій сино­чку!
Пісок очі заби­ває.
Очерет ноги під­ко­лює.
Бистра вода не пускає.

Прибігла, ски­ну­ла з себе шкіру, взяла дитин­ку та так плаче!

— Тепер,— каже,— моя дити­нонь­ко, в остан­ній раз поба­чи­мось, а то дале­ко вже поже­нуть мене, не почую, як будуть звать!

А пан узяв та й уки­нув її шкіру в огонь. Як затрі­щить шерсть! А вона почу­ла та в кущ — нема шуби! Тоді пан швид­ко пла­щем її накрив, і пішли вони додо­му та й живуть собі.

А тих відьом роз­не­сли кіньми.