Переказ сюжету скорочено
Зворушлива історія братів Деменків про мишеня Тимка, яке щовечора дивилося на Місяць і мріяло хоч раз доторкнутися до нього. За допомогою друзів і віри в неможливе Тимко будує вежу до неба. Та найважливіше відкриття чекає його не на вершині, а в серці: справжні мрії — це світло, яке гріє, навіть якщо вони залишаються десь далеко. Тепла історія про магію дитячих мрій і силу любові.
Повний текст
У старому саду за містом, де яблуками пахло майже цілий рік, жило маленьке мишеня на ім’я Тимко. Він мешкав у дуплі старої яблуні разом із бабусею-мишкою, яка в’язала шкарпетки з м’якої пряжі й розповідала історії про зорі.
Щоночі Тимко дивився у небо і мріяв:
— От би хоч раз торкнутися Місяця! Він такий круглий… ніби головка сиру! Напевно, він м’який і теплий, як ковдра.
— Місяць — то не сир, мій любчику, — лагідно усміхалась бабуся. — Але якщо ти колись до нього торкнешся — розкажеш, який він на дотик.
Тимко вирішив: “Я мушу дотягнутися до нього, хоч трохи!”
Наступного дня він почав будувати… вежу з речей, які знаходив у саду: шишки, гілочки, покинуті іграшки, уламки старої лійки, порожні коробки з-під чаю. До нього приєднались друзі: борсучок Марко, який тягнув старе дзеркало, і навіть їжачок Шипко, що копирсався в коробках і допомагав зміцнювати фундамент вежі, аби вона не впала.
Вежа росла. І, коли вона стала вищою за паркан і навіть за дах старої хати, Тимко виліз на самий вершечок.
— Місяцю! — крикнув він. — Я тут!
Місяць був ще далеченько. Але здавалося, ніби він зупинився в небі, прислухаючись.
— Я не можу тебе торкнутись… але я так тебе люблю! — шепнуло мишеня.
У відповідь небо трохи посвітлішало, а вишневі квіти, які ще тримались на гілках, раптом засяяли сріблом.
І в ту мить Тимко зрозумів: іноді мрія — це не про те, щоб торкнутись, а про те, щоб відчути.
Коли він повернувся додому, бабуся вже чекала його з теплим пледом і гарячим ромашковим чаєм.
— Ти таки полетів, любчику? — запитала вона з усмішкою.
— Майже, — прошепотів він, загорнувшись у плед. — Але я побачив Місяць зовсім близько. І знаєш що? Він справді схожий на сир… але більше — на диво.
Він притулився до бабусі й тихо додав:
— Дякую, що завжди вірила в мої мрії. Без тебе я б ніколи не збудував свою вежу.
Знайшли помилку? Виділіть текст та натисніть комбінацію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.
