Переказ сюжету скорочено
Захоплива народна казка про вдовиного сина, що волею долі здобув чарівну ліхтарню, переміг підступного царя Чорнокнижника й одружився з царською донькою. Сповнена пригод, магії, перетворень і боротьби добра зі злом ця історія нагадує, що справжня сила — у щирості, розумі й витривалості, а чарівні речі допомагають лише тим, хто має чисте серце.
Повний текст
Не знаю, коли і де то було, лише чув я від свого діда, що жив на світі цар Чорнокнижник. Не було такої книжки, аби він не прочитав, не було такого, аби він не знав.
Одного разу став читати нову книжку і дочитався, що в царя з неблизької землі є дуже гарна дочка, але не може вона ні за кого заміж вийти. А в другій книзі прочитав, ніби десь є така гора, що в тій горі є двері, а за тими дверима — царство, а в тім царстві схована ліхтарня, а в ліхтарні дванадцять дівчат пісень чарівних співають.
Став цар далі читати. І з третьої книги довідався, що в однієї вдови є дуже сильний син. Притулить він до тих дверей свою руку, і гора відчиниться. Цар був хитрим і сам пішов наймати того хлопця до себе на службу. Довго йшов чи не довго, а побачив на пасовиську, як десять хлопців б’ють одного, меншого, і нічого не можуть із ним зробити.
Крикнув цар, і всі десять, як горобці, розлетілися. Залишився той, що його били.
Став цар із ним до розмови і дізнався, що зустрівся із вдовиним сином, про якого читав у книзі.
— А за що били тебе? — питає цар.
— Та я сказав їм, що колись царем буду.
Чорнокнижник на ті слова не звернув уваги, а пішов до його матері, поклонився і почав просити, аби відпустила свого сина на рік до нього на службу. Розплакалася бідна жінка:
— Та змилуйтеся, царю, якби не він, то я б давно не жила на цьому світі. Він мене, слабу, годує і доглядає.
— Не плач, жінко. Я тобі за нього стільки грошей дам, що будеш ти гарно жити, і твої внуки, і ще правнукам залишиш.
Цареві перечити не будеш. І хотіла чи не хотіла мати, але мусив син збиратися з царем у дорогу.
Пішли вони прямо до тієї гори, що в ній є двері, а за тими дверима — царство, а в тім царстві схована ліхтарня, а в ліхтарні дванадцять дівчат пісень чарівних співають.
Каже Чорнокнижник.
— Ану, приклади руку до цих дверей.
Лише торкнув хлопець двері, як вони відчинилися.
— Тепер іди туди,— каже цар,— і винеси мені ліхтарню.
Переступив хлопець поріг і стежкою пішов до такого царства, якого ще ніколи не бачив.
Йде він, іде та й бачить, що на траві сидить сивий дідо і читає книжку. То був чарівник.
Вклонився йому хлопець:
— Добрий день!
Підвів здивовано свої очі дід:
— Здоров був! Скільки я тут, то ще живої душі з того світу не було. Чого ти сюди завітав?
Хлопець тоді розповідає:
— Цар Чорнокнижник найняв мене в матері і послав сюди, аби я приніс йому ліхтарню.
Подумав дід і каже:
— Йди цією стежкою далі й побачиш столик, а на тому столику стоятиме ліхтарня. Три рази обійдеш його і тоді бери. Далі не смій іти, бо ще не час тобі. Коли повернешся до дверей, то поки не переступиш поріг, Чорнокнижникові ліхтарню не віддавай, бо лихо буде.
Подякував леґінь і пішов. Скоро побачив столик, обійшов його, взяв ліхтарню і повертається назад тією ж стежкою. Дідо читає і уваги на нього не звертає.
Дійшов до дверей, доторкнувся до клямки, і двері відчинилися.
Чорнокнижник скочив на ноги і каже:
— Давай ліхтарню!
— Коли я тобі віддам її, то вже звідси не вийду.
Почав Чорнокнижник кричати, а тим часом двері зачинилися, і хлопець залишився з ліхтарнею на тому світі. Скільки не тиснув на двері, скільки не бив кулаками, але вони навіть не скрипнули.
Затремтіли руки й ноги зі страху, бо не знає леґінь, що йому робити. Раптом чує коло себе якийсь спів. А хто співає — не бачить.
Шукав, шукав, але нікого не знайшов і знову повернувся до ліхтарні. Побачив усередині дванадцять малесеньких дівчаток. Найкрасивіша серед тих красунь питає:
— Чого хочеш, володарю?
— Нічого не хочу, лише побачити свою маму і хату, де я народився і виріс.
Лише промовив ці слова, як звіявся вітер, двері відчинилися, і протягом винесло його разом із ліхтарнею до рідного дому.
Зраділа мати. А він подивився на неї і очам своїм не повірив — аж почорніла з жури. Чорнокнижник обманув її — не дав грошей. Тоді леґінь від ліхтарні зажадав грошей.
Живуть собі щасливо син із матір’ю у рідному селі, за біду й не чують. Аж якось леґінь довідався про царську дочку, що не може вийти заміж, хоч дуже-дуже гарна. Хто її хоче, того вона не хоче, а кого вона хоче, той її не хоче. Із нею хотів одружитися цар Чорнокнижник, але знав, що вона його не схоче, і вирішив дістати чарівну ліхтарню, зачарувати дівчину.
Хлопець довго не думав, вирішив і собі спробувати щастя. Попросив від ліхтарні:
— Допоможи мені посватати цареву дочку, до котрої сватався Чорнокнижник.
— Добре. Чекай.
Минає день, другий, а може, місяць, і приходить хлопцеві повістка до війська.
Взяв із собою лише ліхтарню і пішов служити. За місяць став капралом, за півроку — сержантом, а за рік був уже офіцером. І так йому добре служба йшла, що на другий рік генеральську силу мав, а на третій — став царським маршалом. А як уже він міністр, то не соромно батькові за нього свою єдину доньку віддати.
Поженилися молоді, і цар їм побудував окремий палац.
А Чорнокнижник про все вичитав, і дуже його мучила заздрість, що таке велике царство попадеться не йому, а простому вдовиному синові. Думав, думав та й придумав. Пішов до майстра і замовив багато ліхтарень. Сам переодягся за міняйла і з тими ліхтарнями поїхав до міста, де живе цар. Допитався, де міністрів палац, охороні показав царський мандат, і його пропустили з ліхтарнями: казав, що це подарунок міністрові.
А міністр якраз спав. Його жінка читала книжку і дуже здивувалася, як побачила в себе міняйла.
— За невелику доплату міняю ліхтарні.
Одна ліхтарня дуже сподобалася жінці міністра, і захотілось їй приємне зробити чоловікові. Дала Чорнокнижникові стару, а на те місце повісила нову.
Спить собі міністр і гадки не має, що сталося. Тим часом Чорнокнижник вийшов за місто і наказав ліхтарні:
— Хочу, аби міністрів палац пішов під землю, а на тому місці зробилося озеро. Хай міністр з ліжком плаває посеред озера, а я з його жінкою хочу жити аж за Синім морем у ще кращому палаці.
Лише сказав це Чорнокнижник, як палацу не стало. Міністра разом із ліжком винесло на середину озера, що тут же зробилося, а царя Чорнокнижника разом із міністровою жоною понесло попід хмари аж за третє Синє море, де вже був незвичайної краси палац.
Їде вранці цар дітей своїх провідати, а там уже ні палацу, ні слуг — лише озеро, а посередині на ліжку сонний зять плаває.
Наказав цар своїм слугам притягнути міністра до берега.
Розбудили його. Питає цар, що сталося, а міністр і слова сказати не може. Стоїть як камінь.
Почали тіло царівни .шукати, але ніде не знайшли. Розсердився цар і каже:
— Говори, якою смертю хочеш загинути? Чи кіньми розірвати тебе, чи повісити?
Подумав міністр і каже:
— Та вам однаково, пресвітлий царю, чи я буду жити, чи я буду гнити. Відпустіть мене ліпше у світ широкий, піду я шукати свою жінку, а вашу дочку.
— Добре,— відповів цар.— Аби я не чув, що ти в моїй державі! А як почую, то мої слуги розведуть із терня ватру і спалять тебе живцем.
Попрощався міністр — хоч уже й не міністр — і пішов у світ широкий. Довго ходив, аж поки у незнайомому царстві не знайшов високої гори. Дивиться він наверх, а там три чорти б’ються, аж шерсть із них летить.
Вилазить він туди і питає:
— Що ви тут не поділили?
Перестали чорти битися і дивляться на нього, бо дивно їм, як він сюди потрапив і не боїться їх… Нарешті один із них каже:
— Як наш батько помирав, то залишив нам у спадщину три речі, шапку-невидимку, черевики-скороходи і люту шаблю, з якою можна все завоювати, що бачить око. Не встиг лише сказати, що кому належить.
— Не бийтеся,— каже міністр.— Я вас розсуджу.
— Ми вже три роки б’ємося і ніяк не можемо розсудитися, а як ти нас розсудиш?
— Бачите он на тій горі гранітну брилу?
— Бачимо,— відповідають чорти.
— Хто з вас першим добіжить туди, вириє з землі той камінь, скотить униз, а потім знову винесе на гору і положить на місце, той візьме із цих речей те, що захоче.
Чорти зірвалися із місця і втрьох почали виривати із землі брилу, за якийсь час скотили її і вже б’ються, кому нести. Нарешті кривий чорт вхопив брилу на плече і поніс.
А наш міністр шапку на голову, шаблю до боку, черевики на ноги — і в дорогу.
Летить він попід хмари на схід і дивиться, де сісти. Аж бачить — чорти за ним женуться. Шаблею махнув направо і наліво — і голови їх повідлітали.
Був над якоюсь пустелею, коли нарешті побачив світло. Спустився коло хатинки на курячій лапці з одним вікном. Заглянув досередини. Побачив тисячолітню бабусю. Постукав і зайшов.
— Хто ти є? — питає стара баба.
— Я прісна душа,— відповідає.
— Відколи світ світом, тут ще живої душі не було. А як ти сюди потрапив?
— Я вже сім років розшукую свою дружину і не можу знайти. Прийміть мене переночувати, а вранці я піду собі далі.
— У мене син Вітер,— відповідає стара.— Як прилетить сердитий, то погубить тебе, а мені шкода, щоб ти гинув.
— Не страшно мені помирати. Прийміть, бо я дуже втомлений.
Положила його спати, а через якийсь час летить її син Вітер.
— Впустіть, мамо! — гукає з‑під вікна.— Чую, що прісна душа в нашій хаті є.
Накрила вона міністра коритом, а сама Вітра до хати впустила.
— Нема нікого, сину.
— Ні, є.
Побачила мати, що не сердитий син, і підняла корито.
— Як ти сюди забрів? — питає Вітер.— Відколи світ світом, а я Вітром, тут ще прісної душі не було.
— Я вже сім років розшукую свою дружину і не знаю, де вона. Подивився на нього Вітер і каже:
— Твоя жона за Синім морем із царем Чорнокнижником. Хоч ти маєш три чарівні речі, але туди не доберешся, бо замерзнеш або згориш у дорозі.
Переночували, а рано-вранці Вітер і каже:
— Гаразд, сідай мені на плече, і полетимо.
Летять вони та летять, аж показалося Червоне море. Кипить воно, зверху сонце припікає. Почав кричати та стогнати міністр:
— Що тобі треба? — питає Вітер.
— Йой! Гину! Пече!
Дихнув холодом Вітер, і перелетіли через Червоне море. Летять понад Білим. Що знизу лютим холодом тягне, а що зверху ще холоднішим.
Знову кричить міністр:
— На мені лід! Гину!
Подихав теплом Вітер, і перелетіли через Біле море. Перебралися й через Синє. Сіли просто під палацом, у якому Чорнокнижник із чужою дружиною живе.
Подякував міністр Вітрові, надів шапку-невидимку і ввійшов до палацу. І застає, як його жінка із Чорнокнижником грає у карти. Сів він коло них і дивиться, хто виграє, а хто програє.
Поки вигравав Чорнокнижник, то він нічого не робив, а як той програв, з усієї сили луснув його поза вуха.
Розлютився Чорнокнижник на міністрову жінку:
— Я тобі дав виграти, а ти ще б’єш мене!
Ще раз дістав цар поза вуха. Жінка з дива кинулась навтьоки, він — за нею. Міністр тоді ліхтарню в руки, вийшов надвір і попросив:
— Зроби так, аби цей палац пішов на дно, як мій колись. Чорнокнижник нехай плаває посеред озера на ліжку, а я хочу жити на батьківщині у такому палаці, до якого ведуть срібні мости із золотим поруччям.
Лише сказав це, як Вітер вхопив його і дружину. А на ранок вони вже були у своєму палаці.
Зайшов до палацу старий цар, втішився, святкувати свято наказав і зятеві корону передав.
Знайшли помилку? Виділіть текст та натисніть комбінацію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.
