Казка братів Деменків «Марійка та таємниця зачарованого лісу»

Переказ сюжету скорочено

У малень­ко­му селі біля тем­но­го зача­ро­ва­но­го лісу жила допи­тли­ва дів­чин­ка Марійка. Коли її дідусь тяжко захво­рів, вона дізна­ла­ся, що тіль­ки чарів­на кві­тка з гли­би­ни лісу може вря­ту­ва­ти його. Незважаючи на стра­хи і засте­ре­же­н­ня, Марійка смі­ли­во виру­ши­ла в небез­пе­чну подо­рож. На сво­є­му шляху вона зустрі­ла лісо­ві тіні, диких вов­ків і духа, який охо­ро­няв кві­тку. Але зав­дя­ки своїй добро­ті, від­ва­зі та допо­мо­зі вов­ків вона подо­ла­ла всі випро­бу­ва­н­ня, вря­ту­ва­ла діду­ся і змі­ни­ла зача­ро­ва­ний ліс назав­жди. Ця казка вчить, що справ­жня хоро­брість — це не від­су­тність стра­ху, а готов­ність дола­ти його зара­ди добра.

Повний текст

У малень­ко­му селі, зати­шно роз­та­шо­ва­но­му на само­му краю густо­го лісу, жила дів­чин­ка на ім’я Марійка. Вона дуже ціка­ви­ла­ся усім нав­ко­ло та від­чай­ду­шно пра­гну­ла пізна­ти таєм­ни­ці світу, люби­ла слу­ха­ти роз­по­віді свого діду­ся, який знав без­ліч легенд про чарів­ний ліс, але зав­жди казав, що захо­ди­ти туди небезпечно.

Одного дня дідусь тяжко захво­рів. Марійка чула, як бабу­ся гово­ри­ла, що єди­ни­ми ліка­ми для нього може стати від­вар з рід­кі­сно­го цвіту, що росте в гли­би­нах зача­ро­ва­но­го лісу. Дівчинка не могла дозво­ли­ти, щоб її улю­бле­ний дідусь стра­ждав, і вирі­ши­ла йти за кві­ткою сама, попри страх і засте­ре­же­н­ня дорослих.

Вона взяла неве­ли­чку тор­бин­ку з хлі­бом та водою, запа­ли­ла ліхтар і зро­би­ла смі­ли­вий крок у незві­да­ні темні хащі. У гли­би­ні лісу було холо­дно та мото­ро­шно, дере­ва зда­ва­ли­ся висо­ки­ми тіня­ми, а вітер шепо­тів щось незро­зумі­ле. Але Марійка три­ма­ла­ся прямо і йшла впе­ред, не дозво­ля­ю­чи стра­ху охо­пи­ти її серце.

Раптом перед нею з’явилися вели­че­зні нечі­ткі силу­е­ти — лісо­ві тіні, що шепо­ті­ли їй, щоб вона повер­ну­ла назад. Але дів­чин­ка гля­ну­ла прямо перед собою і впев­не­но сказала:

— Я не боюся вас! Я тут, щоб вря­ту­ва­ти свого дідуся!

Тіні зав­мер­ли, а потім тихо роз­сі­я­ли­ся, зни­кнув­ши у пітьмі.

Пройшовши трохи далі, Марійка почу­ла грі­зне гар­ча­н­ня. Вовки вигуль­ку­ва­ли з‑за дерев, ото­чу­ю­чи її. Але дів­чин­ка не побі­гла і не зля­ка­ла­ся, а спо­кій­но сказала:

— Я не зав­дам вам шкоди. Я при­йшла лише за кві­ткою для мого дідуся.

Вовки, почув­ши впев­не­ність у її голо­сі, пере­ста­ли гар­ча­ти й роз­сту­пи­ли­ся, про­пу­ска­ю­чи її далі.

Нарешті вона вийшла на чарів­ну галя­ви­ну, посе­ред якої росла кві­тка неймо­вір­ної краси. Над нею ширяв лісо­вий дух, який охо­ро­няв її.

— Це цвіт життя, і він нале­жить лісу, — про­мо­вив дух. — Чому ти при­йшла по нього?

— Мій дідусь дуже хво­рий. Тільки ця кві­тка може його вря­ту­ва­ти, — щиро від­по­ві­ла Марійка.

Дух довго дивив­ся на неї, а потім сказав:

— Я бачу, що у тебе добре серце. Але цього замало!

Марійка впала на колі­на, її голос був спов­не­ний відчаю:

— Будь ласка, мій дідусь помирає!

Але дух зали­шав­ся незво­ру­шним. Його очі спа­ла­хну­ли чор­ним вогнем.

— Ти нава­жи­ла­ся при­йти сюди, але навіть не підо­зрю­ва­ла, що це пас­тка! — грі­зно про­гар­чав він.

З цими сло­ва­ми дух кинув­ся на Марійку. Його довгі при­мар­ні руки тягну­ли­ся до неї, і дів­чин­ка від­чу­ла, як холод ско­вує її тіло. Вона не могла пово­ру­хну­ти­ся, страх пара­лі­зу­вав її…

Раптом з тем­ря­ви лісу про­лу­на­ло грі­зне гар­ча­н­ня. Вовки, яких дів­чин­ка зустрі­ла рані­ше, з’явилися знову. Вони не змо­гли зали­ши­ти Марійку саму перед облич­чям небез­пе­ки. Один із них кинув­ся на духа, його гострі ікла вп’ялися у темне єство. Той зой­кнув від болю, але не зник. Він люто зама­хнув­ся на звіра, від­ки­нув­ши його вбік. Інші вовки також всту­пи­ли в бій: вони кру­жля­ли нав­ко­ло, ата­ку­ю­чи його з різних боків. Дух метав­ся, випу­ска­ю­чи зло­ві­сний шепіт, що мав заля­ка­ти їх, але вовки не зупинилися.

Бій три­вав. Дух був силь­ним, але згур­то­ва­ність вов­ків взяла верх. Нарешті, коли най­силь­ні­ший із них зав­дав вирі­шаль­но­го удару, дух про­ни­зли­во завив і зник, роз­ві­яв­шись у пові­трі, немов чорна кіптя­ва від зга­слої свічки.

Марійка схо­пи­ла­ся на ноги. Її радість швид­ко змі­ни­ла­ся на три­во­гу — вовки лежа­ли на землі і важко диха­ли. Їхні тіла вкри­ли­ся гли­бо­ки­ми ранами.

Дівчинка схи­ли­ла­ся до вов­ків, сльо­зи текли по її щоках.

— Я не можу зали­ши­ти вас! Ви вря­ту­ва­ли мене…

Старий вовк під­няв голо­ву і тихо заговорив:

— Дівчинко… ми жили у тем­ря­ві, не зна­ю­чи добро­ти. Ти пока­за­ла нам, що зна­чить добре серце. Ми вдя­чні тобі. Але ти маєш вря­ту­ва­ти свого діду­ся. Ми ж, зали­ши­мо­ся тут….

Марійка погла­ди­ла ста­ро­го вовка по голо­ві і схлипнула:

— Дякую вам… Я ніко­ли вас не забуду.

Затамувавши біль у серці, вона обе­ре­жно зір­ва­ла чарів­ну кві­тку і, не ози­ра­ю­чись, поспі­ши­ла назад.

Коли вона при­не­сла кві­тку бабу­сі, та при­го­ту­ва­ла з неї цілю­щий від­вар. Дідусь випив його, і вже за мить на його облич­чі з’явився рум’янець, а в очах — знову зася­я­ло життя.

 Марійка раді­сно кину­ла­ся до нього, а він лагі­дно погла­див її по голові.

— Ти стала справ­жньою геро­ї­нею, моя дів­чин­ко, — ска­зав він.

Відтоді ліс біль­ше не зда­вав­ся Марійці таким стра­шним. Вона знала, що страх зни­кає перед рішу­чі­стю і добрим сер­цем. І, хоча вона біль­ше не нава­жу­ва­ла­ся йти туди сама, щора­зу, коли вона про­хо­ди­ла повз дере­ва, вони лопо­ті­ли листям, немов віта­ли свою від­ва­жну малень­ку подругу.