Англійська народна казка «Штукар-сопілкар»

Переказ сюжету скорочено

У казці роз­по­від­а­є­ться про малень­ке місте­чко Ньютаун, що потер­па­ло від наше­стя щурів. Ніхто не міг вря­ту­ва­ти містян від напа­сті, аж доки не з’явився загад­ко­вий Штукар-Сопілкар. Його чарів­на музи­ка зача­ру­ва­ла щурів, і вони зни­кли назав­жди. Проте, коли містя­ни від­мо­ви­лись запла­ти­ти обі­ця­ну вина­го­ро­ду, Сопілкар зіграв нову мело­дію, яка при­ве­ла за ним усіх дітей міста в без­кі­не­чний ліс. Містяни зро­зумі­ли свою помил­ку, але було вже пізно. Ця істо­рія навчає ціну­ва­ти чесність і три­ма­ти слово.

Повний текст

Є в Англії мор­ська зато­ка Солент. А на бере­зі її сто­їть ста­ро­вин­не місте­чко Ньютаун. Тепер воно зати­шне, спо­кій­не. А колись його вули­ці випов­ню­ва­лись про­ни­зли­вим писком-виском: у місте­чку роз­ве­ла­ся сила-силен­на щурів. їх набра­ло­ся стіль­ки, що людям хоч кидай домів­ку та тікай світ за очі. Щури про­гри­за­ли двері, стіни, під­ло­гу, зала­зи­ли в усі комо­ри, засі­ки та скри­ні, з’їдали дочи­ста все, що тра­пля­ло­ся, — боро­шно й сир, крупу й цукор. І навіть пивом-медом пригощалися!..

Та най­більш допі­ка­ли міща­нам без­на­стан­на щури­на біга­ни­на й писко­тня­ва. За тим писком люди не чули одне одно­го і не могли спати вночі. А мате­рям дово­ди­ло­ся очей не спу­ска­ти з дитя­чих коли­сок. Бо як тіль­ки котра натом­ле­на мати скле­пить пові­ки, — в коли­ску вже вско­чив щур — сяде й роз­див­ля­є­ться немовля!

Ви спи­та­є­те: невже у тому місті не було котів? Були. І нама­га­ли­ся лови­ти щурів. Але все марно: їх було стіль­ки, що коти, вре­шті-решт, повтікали.

А щуро­ло­ви?

Запрошували і їх з усієї кра­ї­ни. Але й ті не могли нічо­го вді­я­ти проти такої напасті.

Мер міста й радни­ки з ранку й до вечо­ра суши­ли собі голо­ви в міській рату­ші, та дарем­но. І не диви­на: голо­ви у них вели­кі, а розу­му катма.

От якось сиді­ли вони, міз­ку­ю­чи, що ж його роби­ти, коли це вбі­гає міський стра­жник і до мера:

– Даруйте, ваша милість, вас хоче бачи­ти якийсь чудний парубійко.

– Упусти його, — каже мер.

Хлопець зайшов. Справді, химер­ний якийсь: одежа з стро­ка­тих кла­птів — синіх, зеле­них, чер­во­них; у руках сопіл­ка, сам висо­кий, худор­ля­вий, а очі про­ни­зли­ві, гострі. Каже:

– Я — Штукар-Сопілкар. Чутка йде, шо у вас роз­ве­ли­ся щури. Хочете, за п’ятдесят золо­тих я вам їх виве­ду, жодно­го не залишиться.

Мер і радни­ки зра­ді­ли, але взя­лись тор­гу­ва­ти­ся: скупі були, хоч і бага­ті. Та хло­пець стояв на сво­є­му. Довелося їм погодитись.

Вийшов хло­пець із рату­ші, при­клав до губів сопіл­ку — як заграє! Попливла над містом нечу­ва­на музи­ка — сумна, аж за душу бере. Пішов він вули­ця­ми. А з дво­рів, з під­ва­лів, з усіх нір і дірок поча­ли щури виска­ку­ва­ти. Вибігають — і вслід за Сопілкарем. Великі й малі, старі й моло­ді — всі сунуть за ним лавою. Попіднімали писки — всі як один слу­ха­ють сопіл­ку! А хло­пець прой­де трохи та й зупи­ни­ться: поче­кає, щоб щури не відставали.

Пройшов він Срібною вули­цею, повер­нув на Золоту. В кінці Золотої вули­ці — при­стань, далі про­стя­гла­ся зато­ка Солент.

Міщани ску­пчи­ли­ся біля вікон, подих зата­му­ва­ли — див­ля­ться: що ж далі буде? А щури так поспі­ша­ють за тим хлопцем!

Та ось уже й берег. Сопілкар ско­чив у човен і поплив на гли­би­ну, та грає-грає! Щури, ніби зача­ро­ва­ні, нічо­го не бачать, тіль­ки ту сопіл­ку й чують: так вона солод­ко грає, мов кличе їх за собою. Кинулись у воду. А тут саме від­плив настав — вода спала — загру­зли щури й пропали.

Почався при­плив. Повернув Сопілкар човна, вийшов на берег. Міщани вибі­гли на вули­ці, кри­чать: «Слава!» І на радо­щах шапки вгору. Дзвони в цер­квах дзво­нять. Ще б пак: жодно­го щура в місті не зосталось!

Підійшов хло­пець до рату­ші, а там його вже мер і радни­ки чека­ють. Переступають з ноги на ногу, чуха­ють поти­ли­ці: шкода їм п’ятдесят золо­тих від­да­ва­ти. Через тих щурів міська скар­бни­ця, мов­ляв, зов­сім зубо­жі­ла. Де ж їх узяти, тих п’ятдесят золо­тих? Та й за що їх пла­ти­ти? Що він тако­го зро­бив, цей хло­пець? Пограв на сопіл­ці й пока­тав­ся на човні! Ну то й що? Це й ми, мов­ляв, самі могли б зро­би­ти. От мер і каже:

– Ти ж бачиш, хло­пче, які ми бідні. П’ятдесят золо­тих — це надто вели­кі гроші. Бери двад­цять. Більше ти не заробив.

А хло­пець йому:

– Ви пообі­ця­ли п’ятдесят. Платіть, як домо­ви­лись. Бо я вам такої заграю, що не до шмиги буде.

– Нічого він нам не зро­бить, — стиха каже мер до радни­ків. — Щури всі пото­пи­ли­ся, вже їх не оживити.

А тоді повер­нув­ся до хло­пця та як гримне:

– Ах ти ж поган­цю! Ти ще й стра­ха­ти насмі­лив­ся! Геть із нашо­го міста, волоцюго!

Посміхнувся хло­пець.

– Гаразд, — каже, — я піду.

Повернувся, при­клав до губів сопіл­ку й пішов. Знов заспі­ва­ла сопіл­ка, тіль­ки вже весе­ло, жваво, наче кли­ка­ла до танцю, до гри. І на цей голос зві­ду­сіль поча­ли вибі­га­ти діти — з дво­рів і з будин­ків, біль­ші й менші, шко­ля­рі й підмайстрики.

Сміючись і під­стри­бу­ю­чи, вигу­ку­ю­чи й при­тан­цьо­ву­ю­чи, хло­пчи­ки й дів­ча­тка, побрав­шись за руки, бігли за Сопілкарем. А той про­йшов Золотою вули­цею й звер­нув на вули­цю Срібну. Вона ж вела до вели­ко­го тем­но­го лісу. Там росли могу­тні дуби і роз­ло­гі буки, й тягнув­ся той ліс без кінця-краю. Саме туди й попря­му­вав Сопілкар, усе награ­ю­чи на своїй сопіл­ці. А за ним поспі­ша­ла гомін­ка юрба дітей. Ось вони вже й у лісі. Ще якийсь час миг­тів поміж дере­ва­ми стро­ка­тий Сопілкарів одяг і чувся весе­лий дитя­чий сміх. Та ось усе зни­кло, гомін пода­ле­нів, аж поки й зов­сім стих у лісо­вій гущавині.

Отоді-то жахну­лись, мов про­ки­ну­ли­ся, міща­ни! Отоді вони пожал­ку­ва­ли, що так нео­ба­чно пове­ли­ся зі своїм рятівником…

Але марно вони вдив­ля­ли­ся в ліс, марно дослу­ха­лись, чи не залу­на­ють звід­ті­ля дитя­чі голо­си. Ніколи біль­ше не дове­лось їм поба­чи­ти ані своїх дітей, ані химер­но вбра­но­го хло­пця з чарів­ною сопілкою.