Народна казка «За щучим велінням»

Переказ сюжету скорочено

Казка роз­по­від­ає про Омелька-дур­ни­ка, який зна­хо­дить чарів­ну щуку. Вона обі­цяє вико­ну­ва­ти всі його бажа­н­ня в обмін на сво­бо­ду. За допо­мо­гою магі­чних слів «За щучим велі­н­ням, за моїм хоті­н­ням…» Омелько долає жит­тє­ві тру­дно­щі та навіть пере­ма­гає неспра­ве­дли­вість. Його леда­чість і про­сто­ду­шність допо­ма­га­ють йому стати геро­єм, здо­бу­ти царів­ну та вели­че­зний палац. Ця істо­рія вчить, що навіть най­не­по­мі­тні­ший пер­со­наж може досяг­ти вели­ких звер­шень за допо­мо­гою добро­ти, мудро­сті та чарів.

Повний текст

Був собі ста­рий чоло­вік. І було в нього три сини: двоє розум­них, а тре­тій — Омелько-дур­ник. Ті брати пра­цю­ють, а Омелько цілі­сінь­кий день лежить на печі, знати нічо­го не хоче.

Одного разу поїха­ли брати на базар, а невіс­тки й кажуть:

– Піди, Омельку, по воду.

А він їм з печі:

– Не хочу.

– Піди, Омельку, бо як повер­ну­ться брати з база­ру, гостин­ців тобі не дадуть.

– Ну, гаразд.

Зліз Омелько з печі, взув­ся, вдяг­ся, взяв відра та соки­ру й пішов до річки. Прорубав кригу, зачер­пнув відра й поста­вив їх, а сам диви­ться в опо­лон­ку. І поба­чив Омелько в опо­лон­ці щуку. Приловчився та й вхо­пив щуку в руку:

– Ото буде юшка добра!

Коли це щука про­ка­зує люд­ським голосом:

– Відпусти мене в воду, Омельку, я тобі стану в пригоді!

А Омелько сміється:

– Та як же ти мені ста­неш у при­го­ді? Ні, поне­су тебе додо­му, звелю невіс­ткам юшку зва­ри­ти. Добра буде юшка!

Щука знову просить:

– Омельку, Омельку, від­пу­сти мене в воду, я тобі зро­блю все, що тіль­ки схочеш.

– Гаразд, тіль­ки пока­жи спо­ча­тку, що не дуриш мене, тоді відпущу.

Щука його питає:

– Кажи, Омельку, чого ти зараз хочеш?

– Хочу, щоб відра самі пішли додо­му й вода не роз­хлю­па­ла­ся б…

Щука йому каже:

– Запам’ятай мої слова: коли тобі чогось схо­че­ться, про­мов тільки:

За щучим велінням,за моїм хотінням…

Омелько й каже:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –ідіть самі, відра, додому!..

Тільки про­ка­зав — відра самі й пішли на гору. Тут Омелько пустив щуку в опо­лон­ку та й пішов за від­ра­ми. Ідуть відра селом, народ диву­є­ться, а Омелько йде ззаду, посмі­ха­є­ться. Зайшли відра до хати, самі стали на лавку, а Омелько поліз на піч. По якійсь годи­ні невіс­тки кажуть йому:

– Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав.

– Неохота…

– Як не нару­ба­єш, брати з база­ру повер­ну­ться, гостин­ців тобі не привезуть.

Не хоче Омелько з печі зла­зи­ти. Згадав він про щуку і каже:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –піди, соки­ро, дров нару­бай, а дрова — самі до хати йдіть та в піч кладіться!..

Сокира вистри­бну­ла з‑під лавки — й на двір, та ну дрова руба­ти, а дрова самі до хати йдуть і про­сто в піч лізуть.

По якійсь годи­ні невіс­тки знову кажуть:

– Омельку, немає вже дров у дворі. Поїдь до лісу, нарубай.

А він їм з печі:

– Хіба ви самі не можете?

– Як це так — не може­мо? То не наша спра­ва — в ліс по дрова їздити!

– А мені неохота…

– Ну, то не буде тобі гостинців.

Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взув­ся, зодяг­ся. Взяв мотуз­ку та соки­ру, вийшов у двір і сів у сани.

– Відчиняйте воро­та, молодиці!

Невістки йому кажуть:

– Що ж ти, дур­ни­ку, сів у сани, а коня не запріг?

– Не треба мені коня.

Невістки від­чи­ни­ли воро­та, а Омелько й каже потихеньку:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –їдьте самі, сани, до лісу!..

Сани самі й поїха­ли у воро­та, та так швид­ко — кінь­ми не догнати!

А до лісу дове­ло­ся їхати через місто, і тут він бага­тьох людей поза­чі­пляв, поза­би­вав. Народ кри­чить: «Держи його! Лови його!» А він одно — сани поганяє.

Приїхав до лісу:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –нару­бай соки­ро, дро­вець най­су­хі­ших, а ви, дрова, самі валі­ться в сани, самі в’яжіться!..

Сокира поча­ла руба­ти, коло­ти сухі дрова, а дрова самі в сани валя­ться та мотуз­кою в’яжуться. Потім Омелько зве­лів соки­рі виру­ба­ти лома­ку — таку, щоб наси­лу під­ня­ти. Сів на дрова:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –їдьте, сани, додому…

Сани й пом­ча­ли додо­му. Знову про­їжджає тим містом, де він допі­ру поза­чі­пляв, поза­би­вав бага­то людей, а там вже на нього чека­ють. Ухопили Омелька з саней, лають його та б’ють.

Бачить він, що кеп­ська спра­ва, та потихеньку:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –ану, лома­ко, обла­май їм боки!

Ломака виско­чи­ла та й пішла дуба­си­ти. Народ геть-чисто роз­біг­ся, а Омелько при­їхав додо­му й знову заліз на піч. Почув зго­дом цар про Омелькові витів­ки та й поси­лає по нього свого офі­це­ра — зна­йти Омелька й при­вез­ти до пала­цу. Приїздить офі­цер у те село, захо­дить до тої хати, де Омелько живе, та й питає:

– Ти Омелько-дурник?

А він з печі:

– А тобі нащо?

– Одягайся швид­ше, я пове­зу тебе до царя.

– Та мені неохота…

Розсердився офі­цер і вда­рив його по щоці.

А Омелько й каже потихеньку:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –лома­ко, обла­май йому боки…

Ломака виско­чи­ла та як почне офі­це­ра чухра­ти, наси­лу той утік. Цар зди­ву­вав­ся, що його офі­цер не зміг упо­ра­ти­ся з Омельком, і поси­лає свого най­біль­шо­го вельможу:

– Привези до мене дур­ни­ка Омелька, а як не при­ве­зеш — голо­ву з пліч зніму.

Накупив най­біль­ший вель­мо­жа родзи­нок, чор­но­сли­ву, пря­ни­ків, при­їхав у те село, вві­йшов до тої хати та й почав неві­сток роз­пи­ту­ва­ти, що саме Омелько полюбляє.

– Наш Омелько любить, щоб з ним ласка­во гово­ри­ли та чер­во­ний жупан пода­ру­ва­ли — тоді він усе зро­бить, чого просять.

Найбільший вель­мо­жа дав Омелькові родзи­нок, чор­но­сли­ву, пря­ни­ків та й каже:

– Омельку, Омельку, чого ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.

– Мені й тут тепло…

– Омельку, Омельку, цар тебе добре поча­стує, — поїдьмо, будь ласка!

– А мені неохота…

– Омельку, Омельку, цар тобі чер­во­ний жупан пода­рує, шапку й чоботи.

Омелько поду­мав-помір­ку­вав:

– Ну, гаразд, ти собі напе­ред їдь, а я за тобою вслід.

Поїхав вель­мо­жа, а Омелько поле­жав ще трохи й каже:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –ану, пічко, їдь до царя!..

Тут у хаті кути затрі­ща­ли, стеля захи­та­ла­ся, стін­ка виле­ті­ла — і піч сама пішла по вули­ці, по доро­зі, пря­мі­сінь­ко до царя.

Цар у вікно вигля­дає, дивується:

– Що за чудасія?!

Найбільший вель­мо­жа йому відповідає:

– Та це Омелько на печі до тебе їде.

Вийшов цар на ґанок:

– Щось на тебе, Омельку, скарг бага­то. Ти наро­ду чима­ло позачіпляв.

– А наві­що вони під сани лізли?

В ту хви­ли­ну гля­ну­ла у вікон­це цар­ська дочка — Мар’я‑царівна. Омелько поба­чив її у вікон­ці та й каже тихенько:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –нехай цар­ська донь­ка мене покохає…

І ще каже:

– Їдь, пічко, додому!

Піч повер­ну­ла­ся й пішла додо­му, вві­йшла до хати й стала на старе місце. Омелько знову лежить собі, вилежується.

А в цар­сько­му пала­ці крик та сльо­зи. Мар’я‑царівна за Омельком нудьгує, не може без нього жити, бла­гає батька, щоб від­дав її за Омелька.

Забідкався цар, зату­жив, а потім роз­гні­вав­ся дуже і на Омелька, й на дочку. І каже він знову най­біль­шо­му вельможі:

– Їдь при­ве­ди до мене Омелька живо­го чи мер­тво­го. А як не при­ве­деш — голо­ву зніму.

Накупив най­біль­ший вель­мо­жа вин солод­ких та різних наїд­ків, поїхав у те село, вві­йшов у ту хату і став Омелька часту­ва­ти, при­го­ща­ти. Омелько напив­ся, наїв­ся, захме­лів і ліг спати. А вель­мо­жа його — на віз та й повіз до царя.

Цар спе­ре­сер­дя нака­зав при­ко­ти­ти вели­ку бочку з залі­зни­ми обру­ча­ми. Посадили в ту бочку Омелька і Мар’ю‑царівну, засмо­ли­ли бочку і в море кинули.

Прокинувся зго­дом Омелько, бачить — темно, тісно.

– Де ж це я?

А йому відповідають:

– Ой лишень­ко, Омелечку! Нас у бочці засмо­ли­ли, кину­ли в синє море!

– А ти хто?

– Я Мар’я‑царівна.

Тут Омелько й каже:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –вітри буйні, викинь­те бочку на сухий берег, на жов­тий пісок!

Вітри буйні пові­я­ли. Синє море схви­лю­ва­ло­ся, вики­ну­ло бочку на сухий берег, на жов­тий пісок. Омелько й Мар’я‑царівна вийшли з неї.

– Омелечку, де ж ми жити­мем? Збудуй хоч якусь хатинку.

– А мені неохота…

Тут вона ще дужче про­си­ти поча­ла. От він і каже:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –збу­дуй­ся, кам’яний пала­це з золо­тою покрівлею!..

Тільки він це про­ка­зав — з’явився вели­кий кам’яний палац з золо­тою покрів­лею. Навколо — зеле­ний сад: квіти роз­цві­та­ють, пта­шки цві­рін­чать, спів­а­ють. Мар’я‑царівна з Омельком уві­йшли до пала­цу, посі­да­ли біля віконечка.

– Омелечку, а чи не можна тобі кра­сун­чи­ком стати?

Тут Омелько не довго думав:

– За щучим велінням,за моїм хоті­н­ням –стати мені добрим молод­цем, вро­дли­вим та розумним!..

І став Омелько такий, що ні в казці ска­за­ти, ні пером описати.

А в той час їхав цар на полю­ва­н­ня й бачить — сто­їть палац там, де досі нічо­го не було.

– Це який такий нече­ма без мого дозво­лу на моїй землі палац поставив?!

І послав спи­та­ти — хто такі?

Посланці побі­гли, стали під вікном, питаються.

А Омелько їм відповідає:

– Кличте царя до мене в гости­ну, я сам йому скажу.

Приїхав цар до нього. Омелько його зустрі­чає, у палац веде, до столу саджає. Стали вони бен­ке­ту­ва­ти. Цар їсть, п’є та дивується:

– Хто ж ти такий, хло­пче, добрий молодче?

– А чи пам’ятаєш ти Омелька-дур­ни­ка, що до тебе на печі при­їздив, а ти його з своєю дочкою зве­лів у бочці засмо­ли­ти та в море кину­ти? Я — той самий Омелько. Схочу — все твоє цар­ство спалю та потро­щу за ту твою ласку!

Цар дуже зля­кав­ся, став перепрошувати:

– Одружись з моєю дочкою, Омелечку, бери моє цар­ство, тіль­ки мене не губи!

Тут учи­ни­ли бен­кет на весь світ. Одружився Омелько з Мар’єю-царівною і став цар­ством правити.

От і казці кінець, а хто слу­хав — той молодець!