Українська народна казка «Мудрий Махтей»

Переказ сюжету скорочено

Це доте­пна й повчаль­на казка про бідно­го селя­ни­на на ім’я Махтей, який не мав ні худо­би, ні землі, зате мав сві­тлу голо­ву й добре серце. Щоб про­го­ду­ва­ти роди­ну, він звер­та­є­ться до пиха­то­го й ску­по­го пана, який дає йому зав­да­н­ня: вкра­сти коро­ву в іншо­го селя­ни­на. Та Махтей не зупи­ня­є­ться на одно­му хитро­му вчин­ку — він двічі пере­ма­гає пана його ж жаді­бні­стю. Ця істо­рія з гумо­ром пока­зує, що розум і вина­хі­дли­вість можуть вря­ту­ва­ти навіть у най­скру­тні­ші часи.

Повний текст

Жив собі та був у одно­му селі бідний Махтей. Не було у нього ні коня, ні коро­ви, ані шма­то­чка поля. Зате дав йому Бог добру жінку та діто­чок чима­лень­ко, і всі їсти хочуть. То як заро­бить що чоло­вік за день, так усе і з’їдять за один прихват.

Та ось уже кіль­ка днів Махтею хоч сядь та плач, хоч сто­я­чи реви, ну ніхто не наймає, а діто­чки ж їсти благають.

– Іди до пана, проси хоч що-небудь у рот цій орді вки­ну­ти, бо скоро нам і вуха повід­гри­за­ють, – поси­лає жінка чоло­ві­ка до бага­тія Никифора.

Мусив іти Махтей, хоч і не віри­ло­ся, що той роз­ще­дри­ться. Бо хоч і бага­тий-пре­ба­га­тий був пан, але ж був і жаді­бний. Казали люди, що хор­тів своїх м’ясом годує, а гро­шей немі­ря­но має. Скрині заби­ті, а що в них не помі­сти­ло­ся, то у сві­тли­ці на купі лежить. Прийшов бідний чоло­вік у палац та й каже:

– Пане, зми­ло­сти­ві­ться, дайте трохи гро­шей або хліба, бо ж діти і жінка пухнуть від голо­ду, а я вже вам якось відроблю…

– Та на лихо ти мені здав­ся, у мене й без тебе є кому роби­ти, та й ротів своїх виста­чає. Хоча, постій, он бачиш, іде селя­нин з коро­вою. Так він уже не один день її тягає то на базар, то з база­ру, тіль­ки очі мені мозо­лить. Дам тобі гро­шей, як укра­деш у нього ту здохляку.

– Та вже ж якось укра­ду, – про­мо­вив Махтей, – тіль­ки дайте мені два чоботи.

Дав пан пару чобіт Махтею, та з тим вони і розі­йшли­ся. Їде селя­нин з коро­вою по стеж­ці, а Махтей все кра­де­ться поза куща­ми. Потім обі­гнав їх та кидь чобіт на стеж­ку. І при­ча­їв­ся, чекає, що той буде роби­ти. Побачив селя­нин чобіт, узяв, покру­тив його у руках. Ну наві­що йому один? Якби ж два було. Та й пожбу­рив що було сили зна­хід­ку в кущі і пішов собі далі.

А Махтей – мудра голо­ва, від­біг напе­ред та й кидь дру­гий чобіт на стеж­ку. Їде селя­нин, аж знову чобіт лежить. Законозило його. Другий чобіт ось лежить, а пер­ший же вики­нув десь тут, неда­ле­чко. Прив’язав коро­ву до дере­ва, а сам мер­щій шука­ти пер­ший чобіт у кущі.

Махтею тіль­ки цього і треба. За коро­ву і до пана. Привів, радіє, бо Никифор зараз від­ва­лить стіль­ки кар­бо­ван­ців золо­тих, що і дітям виста­чить на харчі, та й селя­ни­ну не пога­но. Бо чобо­ти пан­ські на база­рі дорож­че кошту­ють, ніж його стара коро­ва. Нагукали пана. Той як гля­нув, що сто­їть Махтей з коро­вою, аж скри­вив­ся. От вра­жий син, це ж дове­де­ться ні за що гроші від­да­ва­ти. Та й далі давай мудру­ва­ти, каже:

– Дам тобі, чоло­ві­че, удві­чі біль­ше гро­шей, якщо при­не­сеш назад ті чобо­ти, що я тобі дав.

– Добре, при­не­су, коли ваша воля на те.

Забрав бідняк коро­ву, при­вів її до боло­та та й потяг у багню­ку. А далі як почав мука­ти, коро­ва й собі пере­ля­ка­ла­ся та як заре­ве! Почув селя­нин, що його коро­ва у боло­ті та й давай її ряту­ва­ти. Швиденько ски­нув чобо­ти, штани, кинув усе на бере­зі та й поліз у грязюку.

А Махтей за чобо­ти та до пана. Пан дивив­ся-дивив­ся, то на чоло­ві­ка, то на чобо­ти, а далі плю­нув. Дав гро­шей, як обі­цяв, ще й нака­зав біль­ше ніко­ли у його має­тку не появлятися.

Повернувся додо­му хитрий Махтей, роз­ка­зав жінці, як пере­му­дру­вав пана, і стало його сімей­ство жити без горя і нужди.