Казка Миколи Носова «Мишкова каша»

Переказ сюжету скорочено

Весела й повчаль­на опо­відь Миколи Носова про двох хло­пців, які зали­ши­ли­ся вдома без доро­слих і вирі­ши­ли само­стій­но зва­ри­ти кашу. Упевненість у вла­сних силах, від­су­тність досві­ду та без­ліч куме­дних поми­лок пере­тво­рю­ють про­сте при­го­ту­ва­н­ня їжі на справ­жню при­го­ду з кастру­ля­ми, коло­дя­зем і зіпсо­ва­ною вече­рею. Казка з теплим гумо­ром пока­зує, що справ­жні зна­н­ня при­хо­дять не з само­впев­не­но­сті, а з пра­кти­ки, тер­пі­н­ня й умі­н­ня слу­ха­ти пора­ди дорослих.

Повний текст

Одного разу, коли я жив з мамою на дачі, до мене в гості при­їхав Мишко. Я так зра­дів, що й ска­за­ти не можна! Я дуже за Мишком ску­чив. Мама також була рада його приїзду.

— Це дуже добре, що ти при­їхав,— мови­ла вона.— Вам удвох тут весе­лі­ше буде. Мені, до речі, зав­тра до міста треба поїха­ти. Я, можли­во, затри­ма­ю­ся. Проживете тут без мене два дні?

— Звичайно, про­жи­ве­мо,— кажу я.— Ми не маленькі!

— Тільки вам тут дове­де­ться самим обід готу­ва­ти. Зумієте?

— Зуміємо,— каже Мишко.— Що там не зуміти!

— Ну, зва­ри­те юшку й кашу. Адже кашу про­сто варити.

— Зваримо й кашу. Що там її вари­ти! — каже Мишко. Я кажу: — Ти дивись, Мишко, що як не зумі­є­мо! Ти ж не варив раніше.

— Не тур­буй­ся! Я бачив, як мама варить. Ситий будеш, не помреш із голо­ду. Я такої каші зварю, що паль­ці оближеш!

Уранці мама зали­ши­ла нам хліба на два дні, варе­н­ня, щоб ми чай пили, пока­за­ла, де які лежать про­ду­кти, поясни­ла, як вари­ти юшку й кашу, скіль­ки кру­пів покла­сти, скіль­ки чого. Ми все слу­ха­ли, тіль­ки я нічо­го не запа­м’я­тав. «Навіщо,— думаю.— Та ж Мишко знає».

Потім мама поїха­ла, а ми з Мишком наду­ма­ли­ся піти на річку рибу лови­ти. Налаштували вудки, нако­па­ли черв’яків.

— Стривай,— кажу я.— А обід хто вари­ти­ме, якщо ми на річку підемо?

— Що там вари­ти? — каже Мишко.— Морока сама! З’їмо весь хліб, а на вече­рю зва­ри­мо каші. Кашу можна без хліба їсти.

Накраяли ми хліба, нама­сти­ли його варе­н­ням і пішли на річку. Спершу вику­па­лись, тоді роз­ля­глись на піску. Гріємося на соне­чку і хліб з варе­н­ням жуємо. А тоді захо­ди­ли­ся рибу лови­ти. Тільки риба пога­но клю­ва­ла: спі­йма­ли лише з деся­ток пічку­рів. Цілий день ми на річці про­ти­ня­ли­ся. Надвечір повер­ну­ли­ся додо­му. Голодні!

— Ну, Мишко,— кажу,— ти спе­ці­а­ліст. Що вари­ти буде­мо? Лишень таке, щоб швид­ше. Страх їсти хочеться.

— Давай кашу,— каже Мишко.— Кашу найпростіше.

— Ну що ж, кашу, то й кашу.

Розтопили плиту. Мишко наси­пав у кастру­лю кру­пів. Я кажу:

— Сип біль­ше. Страх їсти хочеться!

Він наси­пав повну кастру­лю і води налив доверху.

— Чи не бага­то води? — запи­тую.— Розмазня вийде.

— Нічого, мама зав­жди так робить. Ти тіль­ки за пли­тою нагля­дай, а я вже зварю, будь певен.

Ну, я за пли­тою нагля­даю, дрова під­кла­даю. А Мишко кашу варить, тобто не варить, а сидить та на кастру­лю диви­ться, вона сама вариться.

Незабаром стем­ні­ло, ми засві­ти­ли лампу. Сидимо й чека­є­мо, коли каша зва­ри­ться. Раптом бачу: кри­шка на кастру­лі трохи під­ня­лась, і з‑під неї каша лізе.

— Мишко,— кажу,— що це? Чому каша лізе?

— Куди?

— З кастру­лі лізе!

Мишко схо­пив ложку і ну кашу назад у кастру­лю впи­ха­ти. М’яв її, м’яв, а вона нена­че пухне в кастру­лі, так і вива­лю­є­ться назовні.

— Не знаю,— каже Мишко,— чого вона вила­зи­ти наду­ма­ла. Може, зварилась?

Я взяв ложку, поку­шту­вав: кру­пин­ки зов­сім тверді.

— Мишко,— кажу,— а де ж вода поді­ла­ся? Зовсім сухі крупи!

— Не знаю,— каже.— Я бага­то води налив. Може, дірка в каструлі?

Стали ми кастру­лю огля­да­ти: ніякої дірки нема.

— Мабуть, випа­ру­ва­лась,— каже Мишко.— Треба ще підлити.

Він пере­клав зайві крупи з кастру­лі в таріл­ку і під— лив у кастру­лю води. Варимо далі. Варили, вари­ли — диви­мо­ся, знову каша назов­ні лізе. А щоб тебе! — каже Мишко.— Куди ж ти лізеш?

Схопив ложку, знову став зайві крупи від­би­ра­ти. Відібрав і знову бух туди кухоль води.

Варимо далі. Що за куме­дія? Знову каша вилазить!

Я кажу: — Ти, мабуть, бага­то кру­пів наси­пав. Вони роз­бу­ха­ють, і їм тісно в кастру­лі стає.

— Еге,— каже Мишко,— зда­є­ться, я пере­дав куті меду. Це все ти винен: «Сип біль­ше. Їсти хочеться!»

— А звід­ки я знаю, скіль­ки треба сипа­ти? Адже ти казав, що вмієш варити.

— Ну й зварю, не зава­жай лишень.

— Будь ласка, я не заважатиму.

Відійшов я од плити, а Мишко варить, тобто не варить, а тіль­ки те й робить, що зайві крупи в таріл­ку від­би­рає. Весь стіл заста­вив таріл­ка­ми, як у ресто­ра­ні, і знай воду підливає.

Я не витри­мав і кажу:

— Ти щось не так робиш. Так і до ранку можна варити!

— А що ти дума­єш, у добро­му ресто­ра­ні зав­жди обід зве­чо­ра варять, щоб на ранок устиг.

— Так то,— кажу,— в ресто­ра­ні їм поспі­ша­ти ніку­ди, у них бага­то хар­чів усіляких.

— А нам куди поспішати?

— Нам треба попо­їсти та спати ляга­ти. Дивись, уже два­над­ця­та година.

— Встигнеш,— каже,— виспатись.

І знову плесь у кастру­лю кухоль води. Тут я зро­зу­мів, у чому справа.

— Ти,— кажу,— весь час холо­дну воду ллєш, як же вона може зваритися.

— А по-тво­є­му, що — без води варити?

— Відібрати,— кажу,— поло­ви­ну кру­пів і нали­ти води від­ра­зу біль­ше, і нехай собі вариться.

Взяв я у нього кастру­лю, від­си­пав із неї поло­ви­ну крупів.

— Наливай,— кажу,— тепер води по самі вінця.

Мишко взяв кухоль, поліз у відро.

— Нема,— каже,— води. Вся розійшлася.

— Що ж ми роби­ти­ме­мо? Як його по воду йти, тем­но­та яка! — кажу.— І коло­дя­зя не побачиш.

— Дурниці! Зараз принесу.

Він узяв сір­ни­ки, при­в’я­зав до відра мотуз­ку і пішов до коло­дя­зя. За хви­ли­ну повертається.

— А вода де? — запитую.

— Вода… там, у колодязі.

— Сам знаю, що в коло­дя­зі. Де відро з водою?

— І відро,— каже,— в колодязі.

— Як — у колодязі?

— Так, у колодязі.

— Упустив?

— Упустив.

— Ах ти,— кажу,— роз­ма­зня! Ти що ж, замо­ри­ти нас голо­дом хочеш? Чим тепер води витягти?

— Чайником можна.

Я взяв чай­ник і кажу:

— Давай мотузку.

— І її нема, мотузки.

— Де ж вона?

— Там.

— Де — там?

— Ну… в колодязі.

— То ти, зна­чить, з мотуз­кою відро впустив?

— Ну так.

Почали ми іншу мотуз­ку шука­ти. Нема ніде.

— Нічого,— каже Мишко,— зараз піду попро­шу в сусідів.

— Збожеволів! — кажу.— Ти поди­ви­ся на годин­ни­ка: сусі­ди давно сплять.

Тут, мов нав­ми­сне, обом нам пити захо­ті­ло­ся. Мишко каже:

— Це зав­жди так буває: коли нема води, то пити хоче­ться ще біль­ше. Тому в пусте­лі зав­жди пити хоче­ться, що там нема води.

Я кажу:

— Ти не патя­кай, а шукай мотузку.

— Де ж її шука­ти? Я скрізь дивив­ся. Давай воло­сінь від вудки при­в’я­же­мо до чайника.

— А воло­сінь витримає?

— Та, може, витримає.

— А якщо не витри­має, то… обірветься…

— Це й без тебе відомо.

Розмотали ми вудку, при­в’я­за­ли до чай­ни­ка воло­сінь і пішли до коло­дя­зя. Я опу­стив чай­ник у коло­дязь і набрав води. Волосінь напну­лась, як стру­на, ось-ось лопне.

— Не витри­має! — кажу.— Я відчуваю.

— Може, якщо під­ні­ма­ти обе­ре­жно, то витри­має,— каже Мишко. Почав я під­ні­ма­ти поти­хень­ку. Тільки-но трохи під­няв над водою, шубовсть — і нема чайника.

— Не витри­ма­ла? — запи­тує Мишко.

— Звичайно, не витри­ма­ла. Чим тепер витя­га­ти воду?

— Самоваром,— каже Мишко.

— Ні, вже краще само­вар про­сто в коло­дязь кину­ти, хоч кло­по­ту менше буде. Мотузки ж нема.

— Ну, каструлею.

— Що в нас,— кажу,— по-тво­є­му, каструль­на крамниця?

— Тоді склянкою.

— Це стіль­ки дове­де­ться моро­чи­ти­ся, поки склян­кою води наносиш!

— Що ж роби­ти? Адже треба кашу дова­рю­ва­ти. І пити стра­шен­но хочеться.

— Давай,— кажу,— кухлем. Кухоль усе-таки біль­ший від склянки.

Прийшли додо­му, при­в’я­за­ли воло­сінь до кухля так, щоб він не пере­ки­дав­ся. Повернулися до коло­дя­зя. Витягли по кухле­ві води, напи­лись. Мишко каже:

— Це зав­жди так буває. Коли пити хоче­ться, то зда­є­ться, що ціле море вип’єш, а ста­неш пити, то кухоль вип’єш і біль­ше вже не хочеться…

Кажу:

— Нічого тут на людей наба­ла­ку­ва­ти! Краще неси мер­щій кастру­лю з кашею сюди, ми прямо в неї води натя­га­є­мо, щоб не біга­ти двад­цять разів з кухлем.

Мишко при­ніс кастру­лю і поста­вив на цямрину[1]. Я її не помі­тив, заче­пив ліктем і ледь не ски­нув у колодязь.

Мишко взяв кастру­лю й віді­йшов від коло­дя­зя. Я натя­гав води.

Прийшли ми додо­му. Каша у нас захо­ло­ла, у плиті поту­хло. Розтопили ми знову плиту і знову захо­ди­ли­ся кашу вари­ти. Нарешті вона в нас заки­пі­ла, зро­би­ла­ся густа й поча­ла пухка­ти: «Пух, пух!».

— О,— каже Мишко.— Добра каша, знаменита!

Я взяв ложку, покуштував:

— Тьху! Що це за каша! Гірка, несо­ло­на і тхне горілим.

Мишко й собі хотів поку­шту­ва­ти, але від­ра­зу ж виплюнув.

— Ні,— каже, поми­ра­ти буду, а такої каші не їсти­му! Диваки ми! Та у нас же пічку­рі є!

— Ніколи тепер уже з пічку­ра­ми вози­ти­ся! Незабаром світатиме.

— Та ми їх вари­ти не буде­мо, а засма­жи­мо. Адже це швид­ко — раз, і готове.

— Ну гаразд, якщо швид­ко. А буде, як каша, то краще не треба.

— В одну мить, ось побачиш.

Мишко почи­стив пічку­рів і поклав на ско­во­рід­ку. Сковорідка нагрі­лась, пічку­рі й попри­ли­па­ли до неї.

Мишко став вишкря­бу­ва­ти пічку­рів із ско­во­рід­ки ножем. Усі боки обі­драв їм.

… Спати поля­га­ли голодні.

Вранці пішли до тітки Наталки, роз­по­ві­ли їй усе, пообі­ця­ли, що ми з Мишком усі бур’я­ни в неї на горо­ді випо­ле­мо, тіль­ки нехай вона допо­мо­же нам кашу зва­ри­ти. Тітка Наталка згля­ну­ла­ся над нами: напо­ї­ла моло­ком, дала пиріж­ків з капу­стою, а тоді поса­ди­ла снідати.

Ми все їли і їли, так що тітчин Наталчин Володя диву­вав­ся, які ми голо­дні були.

Нічого не про­па­ло — все витя­гли з коло­дя­зя. А потім ми з Мишком і Володею бур’я­ни на горо­ді пололи.

Мишко казав: бур’я­ни — це дрі­бни­ця, зов­сім легке діло. Набагато легше, ніж кашу варити!

[1] Цямрина — верх­ня части­на коло­дя­зно­го зрубу (скла­де­них дере­в’я­них колод).