Українська народна казка «Про богатиря Димка та його зятя Андрушка»

Переказ сюжету скорочено

Казка «Про бога­ти­ря Димка та його зятя Андрушка» пере­но­сить чита­ча у світ дав­ніх легенд, де добро, смі­ли­вість і мудрість пере­ма­га­ють най­стра­шні­ших воро­гів. Димко, мужній охо­ро­нець села, вихо­вує донь­ку Олену, яку хоче забра­ти три­го­ло­вий змій. Врятувати її може лише таєм­ни­чий хло­пець Андрушко, якого виро­сти­ла мудра баба Марія. Ця казка — про від­ва­гу, щиру любов, вір­ність і пере­мо­гу добра над злом. Ідеально під­хо­дить для сімей­но­го чита­н­ня, дарує віру в дива та силу справ­жньої дружби.

Повний текст

Давно-давно, коли люди не мали ще ні вогню, ні мисок, ні ложок, осе­лю­ва­ли­ся вони по бере­гах річок. От там і жили собі. Йшли, йшли, поки найшли місце зру­чне — річка вели­ка,— можна і осе­ли­ти­ся. А там, дивись, коли зби­ра­лось все біль­ше і біль­ше людей, поча­ли роби­ти хатки зем­ля­ні. Аж потім зна­йшов­ся між ними один міцний чоло­вік, звали його Димко. Він такий був силач, що охо­ро­няв те село і ту річку. Візьме кия і як при­йде який лихий звір на село, то він києм махне — і уб’є зразу.

От уже він став доро­слий, поча­ли баби говорити:

— Треба женить Димка.

А була серед них баба Марія, жила сама собі в лісі, її звірі не займа­ли. Оце було забі­жать вовки в село, наро­блять шкоди, а її не заче­плять. То люди і стали гово­ри­ти Димкові:

— Ти, Димко, ходиш на полю­ва­н­ня, зайди до баби Марії, поди­вись, що вона робить.

Так він раз ішов, коли чує роз­мо­ву у баби­ній хаті. Він і гукнув, а вона вийшла, та така стра­шна, що Димко пере­ля­кав­ся: ну відьма­чка — і все. Він ска­зав їй «здра­стуй», а вона відповідає:

— Добре, що при­йшов, а краще іди собі.

Він узяв та й пішов собі. Дома ска­зав своїм:

— Бачив я ту бабу, така стра­шна, що і вночі може приснитися.

Прийшов вечір, поля­га­ли спати, а він, сон­ний, давай кричать.

Мати до нього:

— Що тобі, сину?

— А не бачи­те? Баба!

От як настав день, узяв він свого кия і пішов до тієї баби. Прийшов і каже:

— Здрастуйте, бабу­сю. Скажіть, що у вас за сила, що я вас і вночі бачу?

А вона відповідає:

— Добре, що поба­чив, то будем разом бен­ке­ту­ва­ти. Іди додо­му і скажи батько­ві і мате­рі, щоб тобі дозво­ли­ли взяти в селі дів­чи­ну за жінку, та щоб звали її так, як мене, Марія.

Батьки дозво­ли­ли. Він пішов, узяв її і, жона­тий, почав ще біль­ше полю­ва­ти на звіра.

Пожили вони годо­чків два — зна­йшлась у них дочка Олена. Як тіль­ки вона зна­йшлась, то при­йшла до них та баба Марія і дала в пода­ру­нок шма­то­чок кре­ме­ня, камін­чик і губку. Дала та й каже:

— У вас нема вогню, то я вам його дарую. Бийте камін­чи­ком об камінь — і губка запалиться.

І Димко роз­дув вогонь так, як велі­ла бабка, і зро­бив у себе в домі дими­ще. Всі люди збі­гли­ся, бо ж вони ще не бачи­ли вогню, збі­гли­ся диви­ться, що воно за диво.

А баба ска­за­ла йому:

— Вийди і скажи людям: «У мене є дочка, і це її щастя».

Люди поча­ли роз­хо­ди­ться. Як настав вечір, то сусі­ди поча­ли брати у Димка жару, роз­кла­да­ли й собі вогонь та грі­ли­ся біля нього цілу ніч. А на дру­гий день оби­ра­ють Димка стар­шим на селі. Тоді він почав під­би­ра­ти собі ком­па­нію това­ри­шів, щоб іти в ліси на охоту. Як дійде Димко і його това­ри­ші до річе­чок, де люди живуть, роз­кла­да­ють вогонь. Люди спо­ча­тку боя­ться, а потім ідуть за ними. Він вийде і скаже:

— Беріть усе своє, ідіть за нами. У вас тут звірі, а у нас вам буде добре, ми вас охоронятимемо.

Вони беруть свої буй­во­ли, слони і пере­хо­дять туди, де живуть Димкові люди, посе­ля­ю­ться з ними, пуска­ють свою худо­бу до їхньої.

От як уже стало село біль­ше, баба Марія зна­йшла собі в лісі хло­пчи­ка, міся­ців шість-сім. Знайшла та й каже:

— Це моє щастя. Цей буде мене глядіти.

А воно мале обзивається:

— Я,— каже,— бабу­сю, ваш буду.

Вона його взяла і вті­ша­є­ться, що таке малень­ке, а вже балакає.

А дома та баба мала таку міну (такий під­коп попід зем­лею, наче погріб), а в тій міні міцне вино. Почала вона тим вином свого хло­пчи­ка напу­ва­ти. А він як вип’є, то стає ще крі­пший. От вона тоді й каже сама до себе:

— Добре, що він п’є, це буде мій.

І назва­ла його Андрушком. Стало йому годо­чок, він уже бігає. Але баба не дозво­ля­ла йому в село йти. І сіль­ські назва­ли його диким, за те, що не хоче до них іти.

Одного разу Димко вибрав собі біль­ше мислив­ців, і пішли в другу сто­ро­ну ліса­ми аж до чисто­го поля. Біля річки народ зди­ба­ли. І там своє чудо зро­би­ли — роз­кла­ли вогонь. Димко і цим людям сказав:

— Заберіть усе, ідем туди, до мене.

Розмножилось село, стало велике.

Коли це в один деньок летить поверх села змій. Люди всі поля­ка­лись, при­ни­шкли. А змій летів-летів та й став край річки. Як став, почав сви­сті­ти, а люди і ско­ти­на зов­сім попе­ре­ля­ку­ва­лись. Тоді Димко скли­кав своїх воя­ків, взяли дрю­чки в руки і йдуть назу­стріч змі­є­ві. А змій під­няв­ся вгору і до них ско­чив. А Димко як махнув своєю пали­цею — і від­ра­зу вбив того змія. То ті мислив­ці сказали:

— Зарити його поглиб­ше, щоб ніде і слі­до­чка його не було. Зарили позад баби­ної Маріїної хати. Баби якраз не було вдома, а хло­пець-при­йма­чок Андрушка то все бачив і гово­рить бабі:

— Бабо, тут щось копа­ли поза нашою хатою.

Тоді баба пішла до Димка і питає:

— Що ти там робив за моєю хатою?

Він їй відповідає:

— Летів змій, ми його вбили і там закопали.

То вона йому й каже:

— Це була твоя смерть, а при­ле­тить дру­гий, то буде для твоєї дочки смерть. Ти бере­жи її, не пускай нікуди.

Димко послу­хав, а сам думає: «Що це вона за баба, що знає напе­ред?» Приходить додо­му і каже до жінки:

— Бережи дочку Олену.

От жили вони, жили. Розбагатіли, мають уже досить добра. А баба свого сино­чка навчає:

— Андрушко, ти будь обе­ре­жний, ніку­ди не йди, будеш стар­шим цього села.

А сама баба скрізь ходить і вночі і вдень. Її ніякий звір не займає. Вона в лісі мала таку пота­єм­ну яму, де сто­я­ло троє коней, то вона вночі сяде на коня і летить.

От вона при­йшла раз, а Андрушко їй і каже:

— Бабо, ви що роби­те в лісі? Скажіть! А то піду в світи.

На дру­гий день баба бере його і йде з ним в ліс. Доходять до дуба, баба вда­ри­ла ногою тричі об землю, від­кри­лись двері. Заходять, там троє коней: чор­ний, гні­дий і білий. Вона й каже:

— Оце твоє багат­ство, тіль­ки будь розум­ний, слу­хай мене.

Він зра­дів. Баба гука до нього:

— Андрушко, а йди сюди!

Завела його в куток, а там три бочки з вином. Вона дала йому склян­ку вина. Він випив. А баба й питає:

— Ну як?

— Можу твого коня під­ня­ти на руки — таку силу відчуваю.

То вона дала йому ще склян­ку вина роже­во­го. Він випив і каже:

— Неначе не на землі стою, а лечу,— така сила в мені.

Тоді вона дала йому ще склян­ку біло­го вина.

Як вихо­ди­ли вони вже зі схо­ван­ки, то коні зар­жа­ли, а баба вда­ри­ла тричі ногою об землю — і двері зачинились.

На дру­гий день баба вже дозво­ли­ла сво­є­му Андрушкові йти в село. А він після того вина став такий гар­ний та міцний, що всі диву­ва­лись, де баба тако­го взяла.

Прийшов він уве­че­рі з села додо­му та й каже:

— Бачив я на селі хло­пців і дівок, але не спо­до­ба­ла­ся мені жодна.

Баба ска­за­ла:

— Твоя доля у Димка — в нього є дочка Олена. Ти її не бачив. Ну скоро будеш бачити.

От через якийсь час знов нале­тів три­го­ло­вий змій на те село і почав гово­ри­ти люд­ським голосом:

— Димко, дай твою дочку мені на поживу.

То Димко при­йшов до змія і почав просити:

— Я тобі дам ско­ти­ну, яку хоч, все дам, що хочеш, а дочки не бери.

А змій сказав:

— Завтра виве­ди дочку у таке-то місце, а то не дам вам води.

Сказав, під­няв­ся і поле­тів. Люди всі полякались:

— Прийшла вже нам смерть,— гомонять.

А Димко й говорить:

— Поки що про­сив тіль­ки мою дочку йому віддати.

То жінка Димка, мати Олени, іде до баби Марії в ліс. Приходить і каже:

— Бабусю, ідіть визволь­те нашу дочку! Бо зав­тра маєм виво­зи­ти її.

Бабуся від­по­від­ає:

— Ідіть, беріть і вивозь­те туди, де він нака­зав, а ми (не каже «я», а «ми», зна­є­ться, з сином) будем з ним говорити.

Переночували вони, взяли оділи дочку, і вся жіно­та і чоло­ві­ки села випро­во­джа­ють її, як на похо­рон, живу. А баба й каже до свого Андрушка:

— Дивись, оце твоє щастя йде.

Іде батько, мати, й вона, і всі люди вслід. Прийшли у ліс, куди змій нака­зав. Попрощались усі з нею. Осталась вона там сама.

А баба взяла свого сино­чка і ско­рень­ко пове­ла у свою схо­ван­ку. Дала йому три склян­ки вина, виве­ла йому гні­до­го коня і каже:

— Їдь і не дивись назад, тіль­ки впе­ред, там буде дочка Димка, Олена. Стоятиме вона там, де вели­кий дуб. То ти схо­вай коня за дубом, піді­йди до неї, спи­тай, хто вона. Вона буде пла­кать, бо смер­ті чекає, а ти їй скажи: «Не плач, я змія вб’ю».

От той Андрушко поїхав, все так зро­бив, як баба велі­ла. І Олена дала йому пла­то­чок у руки, а він вти­ра­є­ться і смі­є­ться. Вона баче то та й думає: «Я смер­ті жду, а він смі­є­ться». Коли це кінь його за дубом як уда­рив копи­та­ми в землю, то аж дуб захи­тав­ся, а він сказав:

— Оставайсь здо­ро­ва, Олено,— подав руку їй,— і чекай на мене, я приїду.

Вискочив на коня і поїхав. А вона там, бідна, плаче.

І враз зашу­мів ліс силь­но, і вона ледь не вмер­ла від страху.

А той Андрушко не виїхав з лісу, а кинув­ся зі своїм конем назу­стріч змі­є­ві. От він як під­няв­ся вгору на коні і прямо на льоту змі­є­ві зняв одну голо­ву мечем. А змій заре­вів, аж земля затря­слась, і заго­во­рив люд­ським голосом:

— Не бий мене, я буду тобі вірно слу­жи­ти до смерті.

Андрушко не слуха (баба ска­за­ла бити, поки всі голо­ви не зіб’є змі­є­ві). Б’є він мечем і зняв усі голо­ви зміїні.

Як тіль­ки зняв він остан­ню голо­ву, все з змія вите­кло і став він, як поро­жній мішок (у змія ж кісток нема). То Андрушко узяв, від­во­лік ту змі­ї­ну шкуру і зва­лив на неї скелю. А сам зайшов за дуба й каже:

— Олено, іди додо­му, змій уже вбитий.

Вона з радо­сті поди­ви­лась на нього, який він є (рані­ше зі стра­ху не дуже дивилась).

А він на коня і поїхав.

Тим часом циган, який ішов у сто­ро­ні і все чув та бачив, ума­зав­ся у змі­ї­ну кров, дога­ня Олену і каже:

— Я тебе врятував.

Що вона, бідна, скаже? Мовчить. Ідуть вони удвох у село. Як поба­чи­ли батько й мати, що вона жива, та так зра­ді­ли, тіль­ки диву­ю­ться, чого ж циган.

— Що це таке — із змія зро­бив­ся циган?

Вона поча­ла говорить:

— Мене вря­ту­вав один кра­сень, на коні був. Він ска­зав: «Іди!» А цей при­йшов потім і гово­рить, що він мене врятував.

Зібралися люди і судять:

— Ну, як він вря­ту­вав, то нехай живуть.

А вона не хоче, плаче, дока­зує, що це не той. І вже були порі­ши­ли на такий-то день весі­л­ля. А баба Андрушкова усе узна­ла та й каже синові:

— Готуйсь, на неді­лю підем гулять.

Діждали неді­лі, баба бере його, веде до того дуба, де була її пота­єм­на яма, вда­ри­ла нога­ми об землю — двері від­кри­лись. Заходять усе­ре­ди­ну, баба як кри­кне до коней, так ті коні враз і стали коло баби осі­дла­ні. От вона дала Андрушкові три склян­ки вина і сказала:

— Їдь швид­ко, бо вони вже за столом.

Тоді він виско­чив на біло­го коня (а ті два збоку віль­но йдуть, осі­дла­ні) і поле­тів з кінь­ми в пові­трі, наче птиця.

Долітає до Димкового двору, а там весі­л­ля, миру зібра­ло­ся види­мо-неви­ди­мо! Та як поба­чи­ли — хто куди тікать.

Злазить він з коня, іде в хату. В хаті вся ком­па­нія за сто­ла­ми. Він захо­дить і каже:

— Здрастуйте!

І як ска­зав «здра­стуй­те», то витяг пла­то­чок, що Олена пода­ру­ва­ла, і вти­ра­є­ться ним. А вона й мати її як поба­чи­ли, так і закричали:

— Оце наш визво­ли­тель! Оце наш зять!

А він почав усім під­ряд руку пода­вать — здра­сту­є­ться, дохо­дить до моло­до­го, отого циган­чу­ка, що обма­нув усіх, подав йому руку та й зду­шив, як оту цигар­ку, під­няв його і вики­нув із-за столу. А сам сів за стіл поряд з моло­дою та й промовив:

— Ти моя, Олено, а в мене є мамка і бабка, ідем її приведем.

Вийшли, коні впали перед ним на колі­на, вона сіла на гні­до­го, а він на біло­го, а чор­ний віль­но їде. Піднялися вони вгору, а там баба сто­їть. Впали на колі­на — про­сять, щоб йшла до них. А вона відповідає:

— Ідем до мене рані­ше пого­стю­є­мо, а потім до вас.

Підійшла до дуба, вда­ри­ла вона тричі, двері від­кри­ли­ся, а там сяє все. І пить, і заку­шу­вать є. Баба поча­ла при­го­ща­ти: дала по ста­кан­чи­ку винця і заку­ску таку хоро­шу, що рідко хто й бачив.

Потім вийшла баба, вда­ри­ла тричі нога­ми, двері зачи­ни­лись, коні перед ними з’я­ви­лись, баба ско­ман­ду­ва­ла коням: «Лягай!» Білий кінь ліг перед Оленою, гні­дий перед Андрушком, а чор­ний перед бабою. Сіли вони і під­ня­ли­ся в повітря.

Як мали вже долі­та­ти до двору, а я вийшов та й став біля воріт. От вони спу­ска­ю­ться та й гукають:

— Здорові були, діду!

Кажу:

— Доброго здоров’я!

Запросили вони мене в дім, поча­ли пить-гулять — весі­л­ля справ­лять. І я їв, пив, губи обли­зу­вав та про­мов­ляв: «на многі літа» їм і собі.