Українська народна казка «Закопане золото»

Переказ сюжету скорочено

Українська наро­дна казка «Закопане золо­то» роз­по­від­ає про трьох ліни­вих бра­тів, які через батьків­ську мудрість і важкі жит­тє­ві обста­ви­ни від­кри­ва­ють справ­жнє зна­че­н­ня праці. Історія вчить, що справ­жнє багат­ство — це резуль­тат напо­ле­гли­во­сті й дбай­ли­во­го став­ле­н­ня до землі. Завдяки праці брати зна­хо­дять не лише «золо­то» у вигля­ді вро­жаю, а й розу­мі­н­ня важли­во­сті вла­сних зусиль для добро­бу­ту родини.

Повний текст

Мав батько трьох синів. Були вони дуже ліни­ві. Щоб їх про­го­ду­ва­ти, батько пра­цю­вав, як віл, — чор­нів від робо­ти, руки йому пухли, а сини ходи­ли собі понад ріки, ліса­ми, виле­жу­ва­ли­ся у садку.

Казав їм батько:

— Сини мої, пра­цюй­те, бо тяжко вам буде, коли я вмру.

А най­стар­ший син відказує:

— Ей, тату, пра­цюй, поки можеш, а ми буде­мо пра­цю­ва­ти, як тебе не буде.

— Та ти не вмієш нічо­го, — каже батько.

— Я оже­ню­ся — буде жінка працювати.

Другий син говорить:

— І я оже­ню­ся. А третій:

— Я так само зроблю.

Батько пра­цю­вав-пра­цю­вав та й зане­ду­жав. Прийшли сини питають:

— Тату, ти вми­ра­єш, а що нам лишаєш?

А батько бідний був, але мав мудру голо­ву, поду­мав і каже:

— Діти, шукай­те в землі золото.

— А в якому місці ви золо­то зако­па­ли? — пита­ють сини.

— Оцього я вам не скажу, — від­по­від­ає батько. — Копайте город, оріть ниву, садіть, обро­бляй­те, зби­рай­те — там і золо­то знайдете.

Полежав батько трохи та й умер. Прийшла зима, сини пере­їли все те, що батько наста­рав, а ново­го нічо­го не сади­ли й не сіяли. На другу зиму голо­ду­ють ліни­ві сини.

Пішов най­стар­ший брат пари шука­ти — вер­нув­ся з гар­бу­зом, пішов сере­дуль­ший сва­та­ти дів­чи­ну — не пішла за нього, пішов і най­мо­лод­ший — ніхто не хоче леда­рів. Добули якось до весни, а наве­сні давай золо­то шука­ти. Перекопали весь город — не зна­йшли золо­та, заса­ди­ли кар­то­плею — вро­ди­ла­ся їм файна кар­то­пля. Пішли ниву копа­ти. Скопали ниву — нема золо­та, але посі­я­ли пше­ни­цю — вро­ди­ла­ся пше­ни­ця така буйна, така здо­ро­ва! Помолотили, від­ве­зли зерно до млина, намо­ло­ли муки, напе­кли хліба, посі­да­ли свій хліб їсти, а най­мо­лод­ший брат каже:

— Ой, які ми, брати, дурні! Бачите? Золото уро­ди­ло­ся. Правду нам тато казав, аби ми шука­ли в землі золото!

Брати пов­ста­ва­ли з‑за столу, зака­са­ли рука­ви поза лікті й узя­ли­ся до робо­ти. Відтоді земля дава­ла їм золо­то: родив­ся хліб. Вони дбали, все мали, скоро поже­ни­ли­ся. Разом з жін­ка­ми схо­ди­ли­ся й при столі говорили:

— Якби-то наш мудрий батько тепер жив, то і нам би ліпше було.