Переказ сюжету скорочено
Ця казка розповідає про мужнього Івана-богатиря, який, отримавши неймовірну силу, вирушає у подорож, щоб випробувати себе та здобути славу. На своєму шляху він зустрічає різних звірів, що стають його вірними помічниками, та вступає у бій зі страшним Змієм, рятуючи королівну. Завдяки своїй силі, мудрості та сміливості Іван перемагає злі сили, доводячи, що справжній герой не боїться небезпеки та завжди стає на захист добра.
Повний текст
Був собі на світі бідний селянин і мав він двох синів. Один парубок як парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.
Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.
— Рад би, дідуню, дати вам пити,— каже хлопець,— та не можу встати.
— Іди й принеси! — каже дід.
І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і пішов. Приніс кварту пива, дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити.
— Що ти тепер в собі чуєш? — питає.
— Чую — така в мене сила ввійшла,— каже хлопець,— що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ переверну.
— Забагацько в тобі сили,— каже дід,— піди ще пива принеси.
Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.
— А тепер що в собі чуєш?
— Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.
— Ото й досить, як для чоловіка! — сказав дід і пішов собі.
А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов він до багатого пана.
— Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, якщо я її на плечах з місця на місце перенесу?
Здивувався пан.
— Хто ти такий,— питає,— та чи не здурів, що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш?
— Я,— каже хлопець,— Іван, селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси.
— Ну що ж,— сміється пан,— перенесеш — твоя буде!
От повернувся Іван додому, та як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив в цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити. Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки. Збирав цілий вечір по селу, а вранці Іван узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори. Прийшов і почав комору обплутувати, неначе павук павутинням. Побачив оте гуменний, побіг до пана.
— Що мені з тим хлопцем робити? — питає.— Він каже, ніби пан йому дозволив.
А пан все сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан надійшов.
— Що ж, неси,— глузує пан,— як перенесеш, все твоє буде!
Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору на плечі і пішов. Люди дивуються, а хлопець іде до батькового городу та там комору і становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!
Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш!
А Іван батькові уклонився й каже:
— Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати.
Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов.
Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже:
— Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайченя, може, стане в пригоді!
Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона відпросилася і мале лисиченя на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того взяв вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав малого.
Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано: «Праворуч підеш — щастя буде, ліворуч підеш — добре буде, а просто підеш — смерть буде». Він і пішов просто.
Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають:
— Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здуру пішли, бо читати не вміємо. Тут страшний шестиголовий Змій живе, і щодня йому на споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому мужицьке м’ясо.
— Нічого,— каже Іван,— піду далі.
Побігли люди геть, а він далі попростував. Іде собі, дивиться — навколо скрізь кістки людські лежать, і що далі, то більше отих кісток. Дійшов Іван до величезної гори кам’яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише щілиночка, ніби гора тріснула.
Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг, не оглядаючись, утік. Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і плаче. Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею, підняла хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то так і зомліла.
Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить — Змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висовує, а Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повирізував з них язики і в хустку зав’язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув богатирським сном. І всі звірі його заснули.
Вранці приїхав фурман по карету, бачить — спить у ній королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих лежать. Тут фурман хлопця сонного забив, Змієві голови забрав і королівну збудив:
— От бачиш,— каже,— Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.
І повіз він її до батька.
Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою живущою та гоящою. Бризнули на свого хазяїна живущою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить — нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав’язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та королівна жила.
Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного Змія. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував, і тепер король за нього дочку заміж віддає.
Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом зі своїми звірами, всі бояться, з дороги відступаються. Так і заходить він у королівські покої. А там уже гості зібралися. Сидить король, і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана.
Став Іван перед королем і каже:
— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!
— Брешеш! — кричить фурман.— Ось і голови Змієві, що я одрубав!
Іван і каже:
— А язики в них є?
Кинулись дивитись — а голови без язиків! Фурмана схопили і у в’язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони жити в щасті та згоді.
Знайшли помилку? Виділіть текст та натисніть комбінацію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.
