КазкиНародніУкраїна

Українська народна казка «Про Івана-богатиря»

Переказ сюжету скорочено

Ця казка роз­по­від­ає про мужньо­го Івана-бога­ти­ря, який, отри­мав­ши неймо­вір­ну силу, виру­шає у подо­рож, щоб випро­бу­ва­ти себе та здо­бу­ти славу. На сво­є­му шляху він зустрі­чає різних зві­рів, що ста­ють його вір­ни­ми помі­чни­ка­ми, та всту­пає у бій зі стра­шним Змієм, ряту­ю­чи коро­лів­ну. Завдяки своїй силі, мудро­сті та смі­ли­во­сті Іван пере­ма­гає злі сили, дово­дя­чи, що справ­жній герой не бої­ться небез­пе­ки та зав­жди стає на захист добра.

Повний текст

Був собі на світі бідний селя­нин і мав він двох синів. Один пару­бок як пару­бок, а дру­гий зроду на ноги сла­бий, ходи­ти не може.

Якось у жнива пішли всі в поле, зостав­ся сла­бий сам у хаті. Коли це при­хо­дить ста­рець із білою боро­дою і про­сить чогось напитися.

— Рад би, діду­ню, дати вам пити,— каже хло­пець,— та не можу встати.

— Іди й при­не­си! — каже дід.

І так він ото вимо­вив, що хло­пець забув про свою неду­жість, встав і пішов. Приніс квар­ту пива, дід над­пив трохи, а решту нака­зав хло­пце­ві випити.

— Що ти тепер в собі чуєш? — питає.

— Чую — така в мене сила вві­йшла,— каже хло­пець,— що дайте мені, діду­ню, об що обпер­тись, то світ переверну.

— Забагацько в тобі сили,— каже дід,— піди ще пива принеси.

Приніс хло­пець, дід і нака­зав йому всень­ке випити.

— А тепер що в собі чуєш?

— Тепер, діду­ню, напо­ло­ви­ну сили не стало.

— Ото й досить, як для чоло­ві­ка! — ска­зав дід і пішов собі.

А хло­пець вже й в хаті не може вси­ді­ти. Треба, думає, що-небудь для ста­ро­го батька зро­би­ти, бо він стіль­ки років його, калі­ку, жалів та году­вав. От і пішов він до бага­то­го пана.

— Чи від­да­си ти мені, пане, комо­ру із збіж­жям, якщо я її на пле­чах з місця на місце перенесу?

Здивувався пан.

— Хто ти такий,— питає,— та чи не зду­рів, що комо­ру із збіж­жям на пле­чах пере­но­си­ти хочеш?

— Я,— каже хло­пець,— Іван, селян­ський син, а комо­ру таки пере­не­су, якщо ти її мені віддаси.

— Ну що ж,— смі­є­ться пан,— пере­не­сеш — твоя буде!

От повер­нув­ся Іван додо­му, та як при­йшов батько з поля, почав його про­си­ти, щоб пози­чив в ціло­му селі, де тіль­ки є які, мотуз­ки та посто­рон­ки, бо він буде комо­ру пере­но­си­ти. Батько зди­ву­вав­ся, що син ходить міцно та ще й таке гово­рить, але послу­хав і пішов по мотуз­ки. Збирав цілий вечір по селу, а вран­ці Іван узяв їх цілу купу, заки­нув на плечі й пішов до комо­ри. Прийшов і почав комо­ру обплу­ту­ва­ти, нена­че павук паву­ти­н­ням. Побачив оте гумен­ний, побіг до пана.

— Що мені з тим хло­пцем роби­ти? — питає.— Він каже, ніби пан йому дозволив.

А пан все смі­є­ться, каже, що справ­ді дозво­лив і сам ще при­йде поди­ви­ти­ся на ту робо­ту. Закінчив Іван комо­ру обплу­ту­ва­ти, тут і пан надійшов.

— Що ж, неси,— глу­зує пан,— як пере­не­сеш, все твоє буде!

Зігнувся Іван, під­су­нув­ся під мотуз­зя, а потім під­вів­ся, під­няв комо­ру на плечі і пішов. Люди диву­ю­ться, а хло­пець іде до батько­во­го горо­ду та там комо­ру і ста­но­вить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!

Панові вже не до сміху, комо­ри із збіж­жям шкода, та нічо­го не вдієш!

А Іван батько­ві укло­нив­ся й каже:

— Живіть щасли­во, а я піду по світу силу свою поспитати.

Попрохав кова­ля вику­ва­ти йому дов­бню семи­пу­до­ву і з нею пішов.

Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його заби­ти, а заєць каже:

— Не бий мене, краще я тобі дам на слу­жбу моє зай­че­ня, може, стане в пригоді!

Взяв мало­го зай­чи­ка, іде далі. Надибав лиси­цю і ту хотів заби­ти, а вона від­про­си­ла­ся і мале лиси­че­ня на слу­жбу дала. Потім ще вовка зустрів і від того взяв вов­че­ня, а нао­стан­ку ще й від ведме­дя дістав малого.

Так і пішов він по світу із сво­ї­ми зві­ра­ми. Ходив собі довго і дійшов якось до пере­хре­стя доріг. Стоїть на тому пере­хре­сті стовп, а на стов­пі напи­са­но: «Праворуч підеш — щастя буде, ліво­руч підеш — добре буде, а про­сто підеш — смерть буде». Він і пішов просто.

Тільки неда­ле­ко віді­йшов, біжать назу­стріч люди й гукають:

— Не йди цією доро­гою, завер­тай назад! Ми здуру пішли, бо чита­ти не вмі­є­мо. Тут стра­шний шести­го­ло­вий Змій живе, і щодня йому на спо­жи­ву люди­ну дають. Сьогодні пове­зуть йому на вече­рю коро­лів­ну, бо набри­дло про­кля­то­му мужи­цьке м’ясо.

— Нічого,— каже Іван,— піду далі.

Побігли люди геть, а він далі попро­сту­вав. Іде собі, диви­ться — нав­ко­ло скрізь кіс­тки люд­ські лежать, і що далі, то біль­ше отих кісток. Дійшов Іван до вели­че­зної гори кам’я­ної, не видно в ній ні пече­ри, ні две­рей, одна лише щіли­но­чка, ніби гора тріснула.

Аж ось неза­ба­ром при­їха­ла каре­та, фур­ман коні випріг, не огля­да­ю­чись, утік. Підійшов Іван до каре­ти, а там сидить коро­лів­на, чор­ною хус­ткою вкри­та, і плаче. Заговорив він до неї, вона зра­ді­ла, що жива люди­на тут із нею, під­ня­ла хус­тку, та як поба­чи­ла купи люд­ських кісток нав­ко­ло, то так і зомліла.

Тут сонце до обрію ско­ти­ло­ся, стала гора трі­ща­ти, стала щіли­на роз­да­ва­ти­ся. Стиснув Іван в руках свою дов­бню семи­пу­до­ву, при­ча­їв­ся біля щіли­ни, бачить — Змій одну голо­ву висо­вує. Як вда­рить Іван по ній дов­бнею, так і одбив голо­ву. Змій другу голо­ву висо­вує, а Іван і цю від­бив. І так усі шість голів одбив, пови­рі­зу­вав з них язики і в хус­тку зав’я­зав. Та сам вто­мив­ся дуже, ліг і заснув бога­тир­ським сном. І всі звірі його заснули.

Вранці при­їхав фур­ман по каре­ту, бачить — спить у ній коро­лів­на живі­сінь­ка, а під горою хло­пець спить і шість голів Змієвих лежать. Тут фур­ман хло­пця сон­но­го забив, Змієві голо­ви забрав і коро­лів­ну збудив:

— От бачиш,— каже,— Змій цього хло­пця забив, а я Змієві голо­ви від­ру­бав і тебе вря­ту­вав. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.

І повіз він її до батька.

Прокинулись звірі, гля­ну­ли — їхній хазя­їн уби­тий лежить. Що роби­ти? Тут зразу побі­гли звірі у дрі­му­чий ліс непро­хі­дний до чуде­сно­го дже­ре­ла із водою живу­щою та гоя­щою. Бризнули на свого хазя­ї­на живу­щою водою, він одра­зу й ожив, ніби про­ки­нув­ся. Коли бачить — нема ні Змієвих голів, ані коро­лів­ни, тіль­ки хусто­чка лежить, що в ній Змієві язики зав’я­за­ні. Взяв він цю хусто­чку і пішов до міста, де та коро­лів­на жила.

Приходить до міста, а тут люди на вули­цях ходять, раді­ють, що нема вже стра­шно­го Змія. І роз­по­від­а­ють люди Іванові, що то фур­ман Змія вбив і коро­лів­ну вря­ту­вав, і тепер король за нього дочку заміж віддає.

Пішов тоді Іван про­сто до коро­лів­сько­го пала­цу. Іде разом зі сво­ї­ми зві­ра­ми, всі боя­ться, з доро­ги від­сту­па­ю­ться. Так і захо­дить він у коро­лів­ські покої. А там уже гості зібра­ли­ся. Сидить король, і той фур­ман біля нього, а коро­лів­на поруч сумна та заплакана.

Став Іван перед коро­лем і каже:

— Я Змія забив, а то сидить лихо­дій і облудник!

— Брешеш! — кри­чить фур­ман.— Ось і голо­ви Змієві, що я одрубав!

Іван і каже:

— А язики в них є?

Кинулись диви­тись — а голо­ви без язи­ків! Фурмана схо­пи­ли і у в’я­зни­цю кину­ли. Король з раді­стю від­дав дочку за Івана-бога­ти­ря, і стали вони жити в щасті та згоді.

Знайшли помил­ку? Виділіть текст та нати­сніть ком­бі­на­цію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.

Залишити відповідь

Back to top button
Увійти

Звіт про орфографічну помилку

Наступний текст буде надіслано до нашої редакції: