Українська народна казка «Украдене щастя»

Переказ сюжету скорочено

«Украдене щастя» — це укра­їн­ська наро­дна казка, що роз­по­від­ає про добро, спра­ве­дли­вість і під­сту­пність. Історія почи­на­є­ться з ґазди, який вирі­шив побу­ду­ва­ти міст, щоб допо­мог­ти одно­сель­цям. Проте зло­дій, дізнав­шись про магі­чну долю сина ґазди, викра­дає дити­ну, при­рі­ка­ю­чи матір на стра­шну долю. Дитина виро­стає, але прав­да про її похо­дже­н­ня від­кри­ва­є­ться. Завдяки силі щастя і спра­ве­дли­во­сті син виправ­ляє помил­ки мину­ло­го, звіль­няє матір і карає зло­чин­ця. Казка захо­плює дра­ма­ти­чни­ми пово­ро­та­ми, наси­че­ни­ми укра­їн­ським коло­ри­том, і нага­дує, що добро зав­жди перемагає.

Повний текст

Жив коло одно­го боло­тя­но­го шляху ґазда-хуто­ря­нин. Недалеко від його обій­стя, посе­ред доро­ги, лежа­ла коло­ба­ня, яка не виси­ха­ла. Кому восе­ни або наве­сні туди лежа­ла путь, той міг бути пев­ний, що застря­не в багні, лише ґаздів­ські коні витя­гнуть його воза. А боло­тя­но було там через те, що ніхто на тому місці не хотів побу­ду­ва­ти міст. Грошей, котрі над­хо­ди­ли в уряд від гро­ма­ди, не виста­ча­ло на будо­ву, село було бідне, отож про нього й не дбали.

Ґазді-хуто­ря­ни­ну надо­ку­чи­ло витя­га­ти вози з коло­ба­ні та й поду­мав собі так, що і його доро­га лежить через багни­ще, що і його коні застря­ва­ють там, як і люд­ські. Міркував він, мір­ку­вав і досу­див так, що дасть сам побу­ду­ва­ти міст — скіль­ки б то йому не кошту­ва­ло. Як досу­див, так і вчинив.

А в тих краях ходив один зло­дій. Коли міст був гото­вий, той став собі під мостом і вислу­ху­вав, що будуть гово­ри­ти люди: чи не похва­ли­ться якийсь вели­ки­ми гро­ши­ма? Пересидів зло­дій під мостом пів­дня і вислу­хав усе, що гово­ри­ло­ся. Потім зайшов на хутір і каже:

– Кожний, хто пере­хо­див, дуже кра­сно дяку­вав тому чоло­ві­ко­ві, котрий дав побу­ду­ва­ти міст.

Ґазда, хоч збі­днів, та дав йому поїсти — вдя­чний за добру звіс­тку. Злодій знову став під мостом і слу­хає, що гово­рять люди. А через міст у люд­ській подо­бі йшло Щастя з Нещастям. Спершу озва­ло­ся Нещастя:

– Чи прав­ду кажу, бра­ти­ку, що той чоло­вік заслу­жив на те, аби бути щасливим.

А Щастя сказало:

– Ґазда, котрий дав за свої гроші побу­ду­ва­ти міст, діста­не від мене вели­ку наго­ро­ду: його жона скоро наро­дить дити­ну, що буде щасли­ва: все, що хтось попро­сить для тої дити­ни, буде спов­не­но й на її слово усе здійсниться.

Злодій чув ту бесі­ду від слова до слова. Прийшов він на хутір, і госпо­дар зві­дає його:

– Ну, що гово­ри­ли люди на мості?

Той від­по­від­ає:

– Сього дня, як і вчора, кожний, хто пере­хо­див, про­сив вам добра й міцно­го здоров’я.

Про бесі­ду між Щастям і Нещастям зло­дій не сказав.

Невдовзі ґазди­ня наро­ди­ла сина. Злодій зарі­зав баран­чи­ка, кро­в’ю зма­стив поро­діл­лі губи, а сам украв дитин­ча і втік, що й слід його про­пав. Повставали госпо­да­рі вран­ці, див­ля­ться, а дити­ни коло них нема. Ґазда пере­ля­кав­ся, бо уви­дів, що губи у жінки закри­вав­ле­ні. Що міг дума­ти собі? Думав, що вночі жінка з’їла сина!

Даремно небо­га виправ­до­ву­ва­ла­ся, дарем­но каза­ла, що вона не винна. Суд засу­див її на стра­шну кару — заму­ру­ва­ти в стіні, аби вона там помер­ла з голо­ду. Як при­су­ди­ли, так і було зроблено.

А лука­вий зло­дій з укра­де­ним дитин­чам дійшов аж до моря, став на бере­зі й почав про­си­ти Щастя, аби там виріс для мало­го замок. І нараз появив­ся над морем кра­сний замок. Тоді зло­дій попро­сив много-прем­но­го гро­шей. І то появи­ло­ся. Він найняв дити­ні году­валь­ни­цю, а сам оже­нив­ся і жив собі, як цар.

Одної ночі жона каже:

– Послухай, чоло­ві­че, що я тобі скажу. Як ти собі дума­єш, чим то поясни­ти, що ми такі щасли­ві? Нічого не роби­мо, а всьо­го у нас доста!

І чоло­вік роз­по­вів, звід­ки діста­ло­ся їм щастя. Сказав, як один госпо­дар дав побу­ду­ва­ти через боло­то міст, а він, зло­дій, став під тим мостом і під­слу­хо­ву­вав роз­мо­ви про­їжджа­ю­чих. А одно­го разу мостом пере­хо­ди­ли у люд­ській подо­бі Щастя й Нещастя — йшли й мали свою бесі­ду. Щастя захо­ті­ло від­дя­чи­ти ґазді за його добро й ска­за­ло, що йому наро­ди­ться щасли­ва дити­на: хто і що би не про­сив для тої дити­ни — все негай­но збу­де­ться. І зло­дій зізнав­ся, як викрав мале й подав­ся з ним сюди, на берег моря. Признався і в тому, що випро­сив для хло­пчи­ка замок, де вони живуть, випро­сив много гро­шей, а потім мало­му найняв году­валь­ни­цю, а сам оженився.

Цю опо­від­ку всю до кінця вчув хло­пець, що на той час уже під­ріс. Його дуже забо­лі­ло те, що небо­гу матір, ні в чому не винну, заму­ру­ва­ли в стіну живою. Тоді хло­пець сам попро­сив Щастя, аби зло­дій, котрий його викрав од рідної мате­рі, обер­нув­ся одра­зу на пса. Що попро­сив, те ста­ло­ся. Хлопець заго­во­рив до його жони і нака­зав, аби вона негай­но поли­ши­ла замок. А коли жінка пішла, зажа­дав од Щастя: «Най про­па­де замок, аби з нього й каме­ня не зоста­ло­ся!» І замок про­пав. Хлопець разом із псом рушив у доро­гу — хотів чим­ско­рі­ше повер­ну­ти­ся до рідної домів­ки. Думав, що, може, ще жива там мати — і зна­йде її. Йшов та йшов із псом і якось попро­сив­ся в одно­му селі пере­но­чу­ва­ти. Господар прийняв його радо і запро­сив вече­ря­ти. Та гість кра­сно подя­ку­вав, а їсти не хотів.

– Ну, та як не хочеш, то, може, дати тво­є­му псові? — спи­тав чоловік.

На те хло­пець відповів:

– Того пса я наго­дую сам. Не журі­ться ним!

Сказавши так, вигріб із печі повну лопа­ту грані, виси­пав пси­сько­ві під ніс і нака­зав їсти. Пес мусив його слу­ха­ти. Всі у хижі дуже зди­ву­ва­ли­ся і поча­ли казати:

– Ой, та ми тако­го ще не виді­ли, аби пес їв грань!

На те хло­пець відповів:

– А таке чи виді­ли, аби мати з’їла свою рідну дитину?

– Ні, й таке не виді­ли, — при­зна­ли­ся люди. — Але у нас було чува­ти, що там і там, у тому й тому селі, одна мати з’їла малень­ке дитин­ча та ще й пер­шої ночі, ледве воно всти­гло народитися.

Рано-вран­ці хло­пець попро­щав­ся з госпо­да­ря­ми, взяв ноги на плечі й — про­сто до села, про яке гово­ри­ло­ся. Йшов не дуже довго — і при­йшов у те село. Знайшов ста­ро­го нянь­ка, пого­во­рив із ним і попро­сив пока­за­ти місце, де колись заму­ру­ва­ли матір. Хлопець пішов одра­зу на те місце і почав про­си­ти Щастя:

– Ой, Щастячко, повер­ни мені мою бідну мамку! Най роз­па­де­ться та стіна, де її заму­ру­ва­ли, най вийде звід­ти моя мамка, аби їй нічо­го не пошко­ди­ло, і най оживе знову, як мучениця!

По тих сло­вах кам’я­на стіна роз­сту­пи­ла­ся, і мати яви­ла­ся перед ним живою. Хлопець ска­зав, що він — її син, видить перед собою свою рідну мамку. З вели­кої радо­сті вона поча­ла обні­ма­ти й цілу­ва­ти сина. Не знати, доки б то три­ва­ло, та піді­йшов ґазда і, коли уви­дів свою жінку, то з радо­сті запла­кав, як мала дитина.

Аби спра­ве­дли­вість не мину­ла­ся, не забу­ла­ся, щасли­вий хло­пець попро­сив обер­ну­ти пса на чоло­ві­ка. І пес пере­мі­нив­ся знову на того зло­дія, що наро­бив біди. Тепер заму­ру­ва­ли в стіну його.

А щасли­вий хло­пець зали­шив­ся із щасли­вою ріднею.