Українська народна казка «Силач»

Переказ сюжету скорочено

Захоплива укра­їн­ська наро­дна казка про хоро­бро­го юнака-сила­ча Івана, який виру­шає у світ, долає нечи­сту силу, рятує цар­ських дочок і вре­шті сам стає пра­ве­дним і спра­ве­дли­вим царем. У цій при­го­дни­цькій істо­рії — неймо­вір­на сила, гострий розум і дру­жба, а також пере­мо­га добра над підступністю.

Повний текст

Був де не був один вели­кий силач. Коли мав чотир­над­цять літ, пішов до лісу, вирвав рука­ми най­тов­сті­шо­го дуба і поста­вив „го дого­ри корінням.

Каже мате­рі:

— Мамко, будь­те здо­ро­ві, бо я йду світом!

Мати плаче, не пускає „го, айбо він від­кла­няв­ся і пішов. Іде, іде і видить, що чорти везуть залі­зо. Затягли віз в яму й ніяк не можуть витя­гну­ти. Каже їм Іван:

— Я вам помо­жу, кедь ми дасте тіль­ки залі­за, кіль­ко мій мізиль­ник видержить.

Чорти ся згодили.

Іван виштов­хав віз і під­ста­вив палець:

— Но, кла­діть залізо!

Склали чорти один віз, скла­ли дру­гий, тре­тій. Всі два­над­цять! А Іван поніс залі­зо до коваля:

— Учини ми з сього мате­рі­а­лу палицю.

Коваль зро­бив. Іван взяв пали­цю до пра­вої руки й кинув нею аж під небо. Вернувся до хижі, поси­дів двад­цять хви­лин, а далі вийшов вон і під­ста­вив палець… Палиця впала на перст і зігну­ла­ся. Каже майстрові:

— Ще раз пере­куй пали­цю. Слабо, небо­ре, гартуєш.

Як пере­ку­вав, Іван знову кинув пали­цю в небо, вер­нув­ся до хижі, поси­дів пів­го­ди­ни, пак вийшов, під­ста­вив перст: пали­ця впала й вже не зігнулася.

— Добра палиця.

Виплатив кова­ле­ві, поклав пали­цю на плече і йде сві­том. Видить на скалі легі­ня, що рука­ми тре камі­н­ня на муку.

— Що ти за один?

— Сучи каміння.

— Йди зі мною, буде­мо цимбори.

Ідуть далі. Дивляться: леґінь сту­пає з гори на гору і камі­н­ня переношує.

— Що за один?

— Валигора.

— Ходи з нами, буде­мо цим­бо­ри. Зайшли в хащу й натра­пи­ли на хижу.

— Тут буде­мо жити!

Двоє ходять на лови, а один все лиша­є­ться дома й варить їсти. Іван та Валигора пішли в ліс, а дома лиши­ли Сучикаміння. Наклав він огонь, поклав вари­ти м’ясо у котел. Раз перед обі­дом до хати зайшла стара зуба­та баба й каже:

— Сине, дай ми їсти.

Сучикаміння дав їй м’яса. Як поїла, знову просить.

— Дай ще.

Наклав їй ще. Поїла й знову:

— Ще!

Сучикаміння роз­сер­див­ся:

— Йди собі, бабо, на біду… М’ясо треба моїм цим­бо­рам на обід.

— Дай ми м’яса, бо поїм ти на пупі…

Так і зро­би­ла. Висипала з котла м’ясо на його чере­во, з’їла все і пропала.

Сучикаміння встав й поклав борзо нову пор­цію. Вернулися цим­бо­ри, а обід не готовий.

— Чому м’ясо не варе­не? Сучикаміння каже, що не знає.

На дру­гий день лишив­ся на кухні Валигора. Поклав м’ясо й варить. Біля полу­дня до хати зайшла баба і про­сить їсти.

— Дай м’яса.

Валигора дав їй у талір. Поїла й про­сить ще. Дав ще, а про­кля­та баба не пере­стає просити.

— Бабо, я готов­лю обід цим­бо­рам, біль­ше не можу ти дати.

— Дай, бо поїм ти на пупі…

Так і зро­би­ла. Перевернула „го, виси­па­ла м’ясо на чере­во, поїла все й пропала.

Валигора встав, поклав нову пор­цію варити.

Вернулися цим­бо­ри з ловлі, а обід ще не готовий.

Сучикаміння не дуже випи­ту­вав — чому, бо знав при­чи­ну. На тре­тій день лишив­ся дома Іван. Поклав м’ясо вари­ти, і як ся дова­рю­ва­ло, при­йшла баба.

— Хлопче, дай ми м’яса.

Іван їй дав. Баба поїла, але про­сить ще. Іван знову їй дав. Баба й це поїла.

— Дай ще!

— Більше ти не дам, бо м’ясо треба цимборам.

— Дай ще, бо поїм ти на пупі…

— Так то ти поїла від моїх цим­бо­рів? Но, від мене не поїш!

Їмилися в руки. Баба не може Іваном вере­чи на землю. Тоді Іван вхо­пив бабу, витя­гнув надвір, роз­ча­хнув роз­со­ха­то­го дуба й задів туди бабу, ще й прив’язав.

Вернулися цим­бо­ри. Звідають, ци гото­ве м’ясо.

— Готове, хло­пці. Но, тепер я знаю, чому вчора й поза­вчо­ра м’ясо було недо­ва­ре­не… Ходіть, пока­жу вам бабу.

Вивів їх вон й пока­зав бабу, заді­ту в коло­ду… Вже ледве дихала.

Повечеряли й поля­га­ли спати. Іван думав, що баба до ранку ско­нає. Айбо баба не зги­бла. Коли вони спали, якось висво­бо­ди­ла­ся з коло­ди, взяла пали­цю й про­па­ла. Лиш слід лиши­ла за собою…

Ідуть хло­пці за слі­дом, дійшли до одної кер­ни­ці. Далі слід пропав.

— Навірно, хло­пці, спу­сти­ла­ся в кер­ни­цю (бо кер­ни­ця була суха). Що буде­мо роби­ти? Треба спу­ска­ти­ся на дно.

Принесли мотуз, і коли Іван хотів опу­ска­ти­ся в кер­ни­цю, сказав:

— Як потря­су мотуз­ком, тягніть!

Спустився Іван і довго проби­рав­ся на дно. А там дру­гий світ…

Іде, іде, іде. Дочувся, що баба-шар­кань вкра­ла три цар­ські дівки й зро­би­ла їх жона­ми своїх синів…

Іде Іван гля­да­ти бабу-шар­ка­ня і насам­пе­ред потра­пив до стар­шої дівки. Поклонився, а вона заплакала:

— Йой, тікай скоро, бо при­йде мій чоло­вік-шар­кань та тя вб’є. У нього три голови.

— Не жури­ся. Який знак дає шар­кань, коли вер­та­є­ться домів?

— Кине залі­зни­ми вилами.

Іван роз­по­вів царів­ні, відки при­йшов і для чого. Раз лиш кинув шар­кань залі­зни­ми вилами.

— Хто тут є з того світу? — гойкнув.

— Не є тут ніко­го,— від­по­ві­ла жона.

— Бо є. Ти мені не гово­ри. Виходь, хто тут є!

Іван вийшов. Подали собі руки й гово­рять межи собою. Шаркань роз­ка­зав жоні, аби при­го­то­ви­ла обід. Вона напе­кла для шар­ка­ня залі­зних паля­ниць, а для Івана пше­ни­чних, для шар­ка­ня при­не­сла залі­зно­го вина, а для Івана природного.

Як пообі­да­ли, шар­кань звідає:

— Будемо ся руба­ти ци рука­ми ся метати?

— Метатися…

Вийшли і поча­ли: Іван вда­рив шар­ка­нем у землю, що той забив­ся до колін. А шар­кань Іваном — до пояса. Іван витяг ноги і вда­рив шар­ка­нем до шиї. Борзо взяв шаблю й від­ру­бав „му три голови.

— Но, тепер ти сво­бо­дна. Чекай мене, я йду визво­ли­ти твої сестри. Коли від­хо­див, царе­ва дівка дала йому шов­ко­ві нитки. Пішов до сере­ду­щої. Вона каже:

— Біжи скоро геть, бо зараз вер­не­ться мій чоло­вік-шар­кань, що має шість голів.

— Не бійся нич. Твою стар­шу сестру я вже визво­лив. І тебе визво­лю. Який знак дає твій чоло­вік, коли вер­та­є­ться домів?

— Кине залі­зну палицю.

Раз лиш чують, щось задзве­ні­ло. І пали­ця впала перед хижею. Царська дівка захо­ва­ла Івана. Шаркань роз­чи­нив двері й скривився:

— Тут є чоло­вік з дру­го­го світу.

— Не є тут нікого.

— Ти мені не гово­ри! Зачав шукати.

Іван пока­зав­ся. Подали собі руки й сіли за стіл.

— Жоно, лади обід!

Вона скоро нала­ди­ла галу­шок. Для шар­ка­ня — залі­зних, для Івана — пше­ни­чних. Принесла вина. Для шар­ка­ня — залі­зно­го, для Івана — природного.

Наїлися, упили.

— Но, як буде­мо бити­ся? — зві­дає шар­кань,— шабля­ми руба­ти­ся ци метатися?

— Метатися.

Почали бити­ся. Вдарив шар­кань Іваном у землю — аж до колін; Іван шар­ка­нем — до пояса; шар­кань Іваном — до попід­плеч. Іван шар­ка­нем — до шиї. І борзо утяг шаблю, від­тяг всі шість голів.

— Но, дівко, й ти віль­на. Чекай ня тут. Я йду за твоєю молод­шою сестрою.

Коли від­хо­див, сере­ду­ща дівка дала йому золо­ті ножи­чки. І пішов до молод­шої сестри, най­кра­щої. Від її лиця, як від сонця, ся видно. Налякалася й запла­ка­ла, коли уви­ді­ла Івана.

— Втікай геть, бо скоро при­йде мій чоло­вік — шар­кань з два­над­ця­тьма голо­ва­ми. Загинеш!

— Не бійся нич. Я вже осло­бо­див твоїх сестер.— І роз­по­вів їй свою історію.

Потім запи­тав.

— Який шар­кань дає знак, коли вер­та­є­ться домів?

— Сипле вогня­ним дощем.

Невдовзі й справ­ді чують: вогня­ний дощ зачав пада­ти. Іван захо­вав­ся, а шар­кань роз­чи­нив двері й загойкав:

— Тут є чоло­вік з того світу!

— Не є тут нікого.

— Не дури мене.— І пішов шукати.

Іван вийшов. Подали собі руки, сіли за стіл.

— Лади, жоно, обід!

Напекла вона пиро­гів. Для шар­ка­ня — залі­зних, для Івана — пше­ни­чних. Принесла вина — для шар­ка­ня залі­зно­го, для Івана природного.

Наїлися, напи­ли­ся.

— Но, як буде­мо бити­ся, шабля­ми ци буде­мо метатися?

— Метатися!

Імилися рука­ми. Шаркань вда­рив Іваном по кіс­тки в землю, Іван шар­ка­нем — до колін; шар­кань Іваном — до пояса, Іван шар­ка­нем — до пояса, шар­кань Іваном — до попід­плеч, Іван шар­ка­нем — до шиї. Борзо витяг шаблю і всі два­над­цять голів „му відтяв.

— Но, дівко,— каже Іван,— зби­рай­ся, ідемо домів. Коли вихо­див, дів­чи­на „му дала золо­ту іглу.

По доро­зі думає собі. «Молодша буде моя, сере­ду­ща — Валигори, а стар­ша — Сучикаміння».

Привів Іван всіх трьох сестер до кер­ни­ці, потряс мотуз­ком. Цимбори витя­гли по черзі стар­шу, потім сере­ду­щу і, наре­шті, молод­шу сестру.

Як витя­гли молод­шу сестру, досу­ди­ли, що Івана дотя­гнуть до сере­ди­ни, а пак пустять назад, бо він, напев­но, собі візьме най­кра­щу дівку.

Айбо Іван здо­га­ду­вав­ся, що з ним можуть вистро­ї­ти, й тому замість себе при­в’я­зав камінь.

І не поми­лив­ся. Підтягли згори мотуз і пак пусти­ли. А сестер наля­ка­ли, що мусять дома каза­ти, ніби вони двоє їх зря­ту­ва­ли, бо іна­кше їм кінець.

А Іван зали­шив­ся під зем­лею, жури­ться, як вийти. Пішов назад в те місце, де побив тарпанів.

Іде, іде… Раз лиш почав пада­ти вогня­ний дощ. А на дере­ві у гні­зді дуже пла­чуть малі потя­тка. Іван пошко­ду­вав їх і при­крив своїм одя­гом. Як дощ пере­став, потя­тка про­сять Івана.

— Не від­хо­ди. Наша мама тобі ся віддячить.

Прилетіла мати — вели­ка-пре­ве­ли­ка,— й не всти­гли потя­тка пові­сти, хто їх вря­ту­вав, як про­ков­тну­ла Івана. Потятка запла­ка­ли і все їй ска­за­ли. І тоді виплю­ну­ла Івана. Ще був живий.

— Но, що хочеш за поря­ту­нок моїх дітей?

— Понеси ня на тот світ.

— Добре. Я тя поне­су, лиш заріж дев’ять буй­во­лів і дістань дев’ять бочок води.

Коли Іван під­го­ту­вав усе, птах сказав:

— Клади буй­во­ли на пра­вий бік, а воду — на лівий. Як махну голо­вою напра­во, подай ми до рота м’ясо. Як налі­во — воду.

Сів Іван межи крила, летять. І вже були дале­ко-дале­ко, а тоді ся кін­чи­ло м’ясо. Що роби­ти? Птах хоче їсти, сла­бне, ледь летить. Тоді Іван від­рі­зав фалат м’яса із свого сте­гна, кинув.

І так доле­ті­ли. Як сіли на суху землю, птах питає:

— Відки то був той послі­дний кусок м’яса?

— Чому звідаєш?

— Бо дуже ми посмакувало.

— То було м’ясо із мого стегна.

Тоді птах виплю­нув сей кусок, при­клав до Іванової ноги, і м’ясо приросло.

Птах від­кла­няв­ся й полетів.

А Іван іде собі домів. Прийшов у одне місто і зві­дає, яка новина.

— Така й така. Двоє силь­ні хло­пці висво­бо­ди­ли цар­ські дівки, й тепер гото­ви­ться сва­дьба. Хлопці женя­ться, цар від­дає за них свої доньки.

Но, нич. Дав Іван вибу­бну­ва­ти, що з’я­вив­ся шиков­ний сабов і дуже кра­сне пла­т­тя пошиє моло­дим на вевілля.

Через день при­не­сла стар­ша сестра поши­ти собі пла­т­тя, а Іван вийняв шов­ко­ві нитки й пошив ними плаття.

Принесла шити пла­т­тя й молод­ша. Іван пошив їй золо­тою гол­кою. Дома дівка сказала.

— Я виді­ла у того сабо­ва свою золо­ту іглу,— ска­за­ла молодша.

— А я виді­ла свої шов­ко­ві нитки,— одка­за­ла стар­ша. І опо­ві­ли нянькові.

Цар нака­зав при­ве­сти сабо­ва. Привели „го, а цар­ські донь­ки нараз „го впі­зна­ли. Айбо не при­зна­ва­ли­ся, бо боя­ли­ся тих двох. Цар звідає:

— Відки маєш шов­ко­ві нитки, золо­ту іглу та ножиці?

— Так і так, пре­сві­тлий царю. Шовкові нитки, золо­ту іглу та золо­ті ножи­чки мені дали твої донь­ки, коли на тому світі я їх ряту­вав од шарканів.

— Ци так було? — питає дочок цар.

— Ой так! — при­зна­ли­ся накі­нець всі три й ска­за­ли, як їх при­му­си­ли побо­жи­ти­ся на неправ­ду оті двоє.

Тоді цар осу­див на смерть Сучикаміння й Валигору.

А за Івана від­дав молод­шу донь­ку й пере­дав на нього своє царство.

Но, а Іван був із бідної сім’ї, то й не забу­вав про бідних людей. Дав їм добре життя.

І всі „го за те любили.

Сіла баба на сті­лець, а нашій казці кінець.