Українська народна казка «Розум та щастя»

Переказ сюжету скорочено

Казка про те, як Розум і Щастя спе­ре­ча­ли­ся, хто з них важли­ві­ший, і вирі­ши­ли на вла­сно­му при­кла­ді дове­сти свою зна­чу­щість. Розум допо­міг хло­пце­ві ово­ло­ді­ти май­стер­ні­стю і стати вправ­ним у реме­слах, але саме Щастя дозво­ли­ло йому досяг­ти справ­жньо­го успі­ху та зустрі­ти цар­ську донь­ку. Історія під­кре­слює зна­че­н­ня балан­су розу­му та везі­н­ня в житті кожної людини.

Повний текст

Ішли собі десь розум та щастя та й заспе­ре­ча­лись, Розум каже, що він силь­ні­ший, а щастя — що воно. Сперечались вони, спе­ре­ча­лись та й розі­йшлись. Щастя пішло у ліс, а розум пішов та одно­му хло­пчи­ко­ві і вліз у голо­ву. От від­дає батько того хло­пчи­ка у шевці. Побув він у шев­цях з тиждень — уже всьо­му й навчився.

— Оддайте,— каже,— тату, ще чому дру­го­му вчитись.

Віддав його батько у крав­ці, він і там чи побув з тиждень, уже зумів і покро­ї­ти, і поши­ти. Тоді від­дав його батько вчи­тись ще годин­ни­ки роби­ти. Він і того щось скоро навчився.

От раз той його хазя­їн від­’­їжджає — а він вже на жалу­ван­ні слу­жив — та й нака­зує хло­пце­ві, щоб він, поки той вер­не­ться, зро­бив стіль­ки там годин­ни­ків, а що зоста­не­ться при­па­су, то, як схоче, то і собі зро­бить. От він як захо­див­ся, живо поро­бив, ще й собі вига­дав, та такий утнув, що у двад­цять п’ять років тіль­ки раз і заво­ди­ться, та як завів, то і клю­чик туди усе­ре­ди­ну захо­вав і зачи­нив там.

Приїхав ось хазя­їн — усе поро­бле­но, він забрав ті годин­ни­ки та й повіз десь на ярма­рок, і його з собою узяв. Той же хазя­їн свої годин­ни­ки роз­про­дав то панам, то іншим людям, а той хло­пець свій про­дав само­му царе­ві, та як забрав гроші, то й пішов десь аж за границю.

А той годин­ник, як вийшло йому двад­цять п’ять років, зупи­нив­ся і не б’є.

Зараз посла­ли за май­стром, так ніхто ради йому не дасть. Кинулися до того хло­пця, а про нього чутка вже скрізь пішла. Він як при­їхав, того клю­чи­ка зараз зна­йшов і знову на двад­цять п’ять років пустив.

Цар і полю­бив його.

— Живи,— каже,— у мене.

Дав йому гор­ни­цю і при­слу­гу, усе чисто. От раз цар від­’­їжджає та й каже йому:

— Усюди ходи, а он у ту комір­ку не ходи.

А там за сті­ною була заму­ро­ва­на царів­на; то її сам цар туди заму­ру­вав і хотів, щоб її поза­о­чі сва­та­ли. Хто при­їде сва­та­ти, то йде у ту комір­ку та й бала­кає до неї крізь стіну; як вона озве­ться, то за того їй і йти. От стіль­ки вже царів і якого люду не при­їзди­ло, ні до кого вона не ози­ва­є­ться. А коло тих две­рей такі сто­я­ли, що тіль­ки який з тієї комір­ки, вони зараз голо­ву йому зру­ба­ють та на палю і настром­лять. Так ото цар його шко­ду­вав та й зака­зав туди ходити.

Ось він ходив, ходив. «Дай,— думає,— зайду». Увійшов у ту комір­ку, аж сто­їть стіл, а на столі сві­че­чка горить: він і гово­рить до свічі:

— Здорова була, свіча!

— Здоровий, май­стре! — сам собі і одка­зує, а царів­на почу­ла та за стіною:

— Так, так, так.

— Та це я давно знаю, що так, так, так, а от як нас було троє: — один швець, дру­гий кра­вець, а тре­тій май­стер, та й пішли у ліс, аж сто­їть пень. Майстер захо­див­ся та й зро­бив з нього чоло­ві­ка, кра­вець одежу пошив, а швець взув.

А вона за стіною:

— Так, так, так.

Як дала ото згоду, він і пішов собі. А на две­рях там була така табли­чка, що як ото вона скаже хоч слово, зараз на табли­чці само і напи­ше­ться. От пани й поба­чи­ли, що вона їм не дава­ла згоди, а дала он кому.

— Давай його,— кажуть,— знищимо.

Тільки він на двері, а вони за нього, беруть голо­ву його руба­ти. А розум бачить, що горе, як виско­чить з голо­ви та у ліс. Знайшов там щастя. Тут і цар вер­нув­ся, розі­бра­ли діло, і став він тоді царе­ві за зятя.