Українська народна казка «Про неробу Юрка, маминого синка»

Переказ сюжету скорочено

Юрцьо — справ­жній мамин сино­чок, який не звик пра­цю­ва­ти, а тіль­ки мріяв про легке життя. Вигнаний батьком із дому він зустрі­чає загад­ко­во­го діда, який дає йому чарів­ну ове­чку, що сипле гроші. Але хитрий кор­чмар обду­рює Юрця, і таке повто­рю­є­ться не раз, поки дід не дає йому чарів­ний бара­бан. Коли Юрцьо вимов­ляє «До танцю», з бара­ба­на з’являються десять легі­нів із ціпа­ми, які навча­ють шахра­їв і нероб справ­жньої праці. Ця весе­ла та повчаль­на казка вчить, що без зусиль не буде успі­ху, а справ­жні багат­ства здо­бу­ва­ю­ться тіль­ки чесною працею.

Повний текст

Мамин синок Юрцьо до двад­ця­ти років і сте­блин­ки не пере­рвав. Добре їв, пив, гуляв, ходив по селу, як пава, а батько з ранку до ночі робив та в ста­ро­му пете­ці ходив. Юрасика в селі про­зи­ва­ли пестюн­кою, цуцли­ком і як кому при­йшло на язик.

Та батько­ве тер­пі­н­ня увір­ва­ло­ся, і він сказав:

— Досить я робив на тебе, заби­рай­ся з хати, дар­мо­їде! Іди роби­ти, як другі люд­ські діти.

Мати пла­ка­ла, але нічо­го не пома­га­ло. Поклала сво­є­му соко­ли­ку в торбу соло­ни­ни, брин­зи, меду, біло­го хліба та й сказала:

— Іди, сино­чку, та розум май, тяж­ко­го не під­ні­май, низень­ко хреб­тик не зги­най, холо­до­чок не минай.

В доро­зі мамин синок одно думав: як би то добре жити і нічо­го не робити?

Ішов він, ішов лісом та й вийшов на зеле­ну поля­ну, бачить — на пні сидить дід з білою, як моло­ко, бородою.

— Що ви роби­те, діду? — запи­тав Юрцьо гордовито.

— Я, хло­пче, ніко­ли не робив, не буду роби­ти, а все добре жив і буду жити.

— А як би й мені не роби­ти та добре жити?

— Я тобі допо­мо­жу. Дам тобі одну вівцю. Коли тобі буде треба гро­шей, ска­жеш: «Овечко, потря­си­ся». Вона потря­се­ться, а з‑під хво­ста поси­плю­ться гроші.

Подякував пестю­но­чка і пішов. Зайшов у село, повер­нув у кор­чму і попро­сив їсти-пити. А як треба було пла­ти­ти, ска­зав: «Овечко, потря­си­ся». Овечка потря­сла­ся, і поси­па­лись гроші. Корчмар хитро посмі­хнув­ся, а коли гість заснув як уби­тий, під­мі­нив вівцю.

Пестюночка про­бу­див­ся і погнав ове­чку додому.

— Ну, як синку, скіль­ки заро­бив гро­шей? — запи­тав батько.

— Мені не треба роби­ти, я й так добре буду жити. Коли захо­чу — з цієї ове­чки гроші будуть пада­ти, — від­по­вів син і ска­зав — Овечко, потрясися!

Але ове­чка й хво­стом не махнула.

Батько взяв сина, від­лу­пцю­вав добре та й послав знову робо­ту шукати.

Пішов він до діда і роз­ка­зав, що тра­пи­лось з його ове­чкою. Тепер дід дав йому малень­ку шка­ту­ло­чку, якій треба ска­за­ти: «Шкатулочко, від­крий­ся!» — із неї поси­плю­ться гроші.

Повернув Юрик у кор­чму, і тут знову так вийшло, як з ове­чкою. Дома як не про­сив, щоб шка­тул­ка від­кри­ла­ся, а гро­шей чор­тма. Мати пла­ка­ла, а батько взяв кочер­гу, та вигнав із хати пестюночку.

Прийшов він знову до діда й почав жалу­ва­тись, нарі­ка­ти. Дід погла­див боро­ду і каже:

— Даю тобі оцей малень­кий бара­бан. Коли тобі треба буде гро­шей, ска­жеш: «До танцю», а як буде доста — ска­жеш: «Із танцю».

«Тепер я вже не дам обду­ри­ти себе кор­чма­ре­ві, напе­ред гроші під­го­тов­лю», — поду­мав Юрик.

Вийшов із лісу і весе­ло ска­зав: «До танцю». В ту хви­ли­ну з бара­ба­на вийшло десять легі­нів із ціпа­ми та поча­ли неро­бу моло­ти­ти, куди попа­ло. Він вере­щав, пла­кав, ледве потім вимо­вив: «Із танцю» — і легі­ні про­па­ли, як під землю.

Після цього Юрик про­кли­нав діда всіма свя­ти­ми і чортами.

— Не про­кли­най! Іди і того шахрая-кор­чма­ря похре­сти, — почув він зна­йо­мий голос діда.

Нероба взяв бара­бан і пішов у кор­чму. Наївся, напив­ся, кри­кнув: — «До танцю!» — і легі­ні взя­ли­ся за кор­чма­ря. Корчмар реве, сто­гне, а Юрик каже:

— Віддай ове­чку і шкатулку.

— Даю, даю, пано­чку, лиш не бийте.

— Добре, — весе­ло ска­зав Юрик і додав: — «Із танцю!» — і легі­ні зникли.

Віддав кор­чмар ове­чку і шка­тул­ку, і мамин синок, наспі­ву­ю­чи, пішов додо­му. Не встиг пере­сту­пи­ти поріг, як похвалився:

— Аж тепер я, мамо, буду добре жити і нічо­го не робити.

— Слава богу, Юрцю, — ска­за­ла мати, а батько посмі­яв­ся над сином.

— Не смій­ся, бо битий будеш, — при­гро­зив син, а потім ска­зав: — Овечко, потрясися!

А ове­чка й вуха­ми не стриже.

Він роз­сер­див­ся і закричав:

— Шкатулко, відкрийся!

Шкатулка сто­їть, як камінь при дорозі.

Батько і сестри поча­ли рего­та­ти, а мати сльо­за­ми вмивалася.

— Не рего­чіть, зараз буде­те пла­ка­ти, — ска­зав син і про­мо­вив — Із батьком, і з сестра­ми до танцю.

Увійшло десять легі­нів та давай пері­щи­ти. Але не батька, не сестер, а сина і матір.

Хто знає, як довго три­вав би цей танець, якби в две­рях не з’я­вив­ся дідусь. Він махнув рукою, і легі­ні посі­да­ли, котрий куди. Дід сказав:

— Нерозумна мати, яка змал­ку не при­вчає дітей пра­цю­ва­ти. Нещасний той синок, що чекає гро­шей від ове­чок і шка­ту­лок. Лиш той гроші буде мати, який любить пра­цю­ва­ти. Як ти кажеш, мати?

— Ой, ой, йой, і я так кажу, дідусю.

— А ти як кажеш, Юро?

— Ох-ох-ох, і я так кажу, дідусю.

Дід потряс боро­дою і зник, а за ним і легі­ні, і ове­чка, і шка­тул­ка. Залишився тіль­ки барабан.

Юра тиждень про­ле­жав, а на дру­гий — узяв­ся за роботу.

Допомагав батько­ві в госпо­дар­стві, ходив роби­ти в ліс, пускав по Тереблі бокори.

Чародійний бара­бан і дони­ні бере­же чесний, пра­цьо­ви­тий Юрко. Я недав­но чув, як він закри­чав: «До танцю», — і бачив, як десять легі­нів ціпа­ми учили люби­ти працю одно­го моло­до­го дармоїда.