КазкиНародніУкраїна

Українська народна казка «Як заєць ошукав ведмедя»

Переказ сюжету скорочено

Казка про те, як кмі­тли­вий заєць вря­ту­вав усіх зві­рів від жор­сто­ко­го ведме­дя, який теро­ри­зу­вав ліс. Заєць обма­ном пере­ко­нав ведме­дя, що у кри­ни­ці хова­є­ться його ворог. Поглянувши у воду, ведмідь поба­чив своє від­обра­же­н­ня, сприйняв його за супро­тив­ни­ка, кинув­ся до кри­ни­ці й пото­нув. Звірі свя­тку­ва­ли пере­мо­гу та від­зна­ча­ли розум і хитрість зайця.

Повний текст


Був собі в одно­му лісі ведмідь. Та такий дужий та лютий!.. Піде було по лісі і душить та роз­ди­рає все, що зди­бає. Ліс був вели­кий, і зві­ри­ни в ньому бага­то, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в ціло­му лісі душі живої не лиши­ться, коли бур­ми­ло буде так господарювати.

Рада в раду, при­су­ди­ли звірі висла­ти до ведме­дя послан­ців і ска­за­ти йому: «Вельможний пане ведме­дю! Що ти так зну­ща­є­шся? Одного з’їси, а деся­тьох із зло­сті роз­де­реш і поки­неш!.. Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби: сиди собі спо­кій­но в своїм гаврі, а ми тобі буде­мо щодня при­си­ла­ти одно­го з‑поміж нас, щоб ти його з’їв».

Вислухав ведмідь тієї мови та й каже: «Добре! Але пам’я­тай­те собі: як мене хоч одно­го дня оду­ри­те, то я вас усіх пороздираю!»

Від того дня поча­ли звірі день поза день ведме­де­ві одно­го з‑поміж себе поси­ла­ти. Почали кида­ти день у день жереб­ки: на кого впав, той і мусив іти до ведме­дя і дати­ся йому з’їсти.

Одного дня випав жере­бок на зайця.

Перелякався бідний заєць… Та що було роби­ти? Ходили другі, мусить і він. І не зма­гав­ся. Тільки випро­сив собі годин­ку часу, щоб із жін­кою, діто­чка­ми попро­ща­ти­ся. Та поки жінку зна­йшов, поки всю сім’ю скли­кав, поки попро­ща­лись, та напла­ка­ли­ся, та нао­бні­ма­ли­ся, то вже сонце геть з полу­дня звернуло.

Врешті при­йшло­ся зай­це­ві руша­ти в дорогу.

Іде бідо­ла­ха до ведме­жої гаври. Та не думай­те, що йде зая­чим кро­ком-ско­ком, що біжить вітро­ві нав­здо­гін! Гай, гай! Тепер бідно­му зай­це­ві не до ско­ків. Іде нога поза ногу, іде та й посто­ює та все рясні сльо­зи вти­рає та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить: серед лісу кри­ни­ця кам’я­на, оцям­ро­ва­на, а внизу вода глибока.

Стає заєць над цям­ри­ною, загля­дає вниз, а його сльо­зи тіль­ки кап-кап у воду. Та й зразу пове­се­лі­шав і аж під­ско­чив з радо­сті. В його голо­ві з’я­ви­ла­ся щасли­ва думка: якби це йому й само­му від смер­ті вря­ту­ва­ти­ся і всіх зві­рів виба­ви­ти від цього люто­го та без­ро­зум­но­го ведме­дя. І вже не пла­чу­чи і не зітха­ю­чи, а щоду­ху біжу­чи, він поспі­шав до ведме­жої гаври.

Було вже надве­чір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі при­шлють йому когось на обід. Ждав і не міг ніко­го діжда­ти­ся. Голод почав йому доку­ча­ти, і разом з голо­дом поча­ла злість під­сту­па­ти під серце. «Що ж це? — ревів ведмідь. — Що вони собі дума­ють? Чи забу­ли про мене, чи, може, їм зда­є­ться, що одною воро­ною я маю бути два дні ситий? О, про­кля­ті звірі! Коли мені зараз не при­йде від них стра­ва, то кле­ну­ся буком і бере­стом, що зав­тра скоро світ рушу до лісу і пови­ду­шую все, що в ньому є живо­го! І одно­го хво­ста не лишу!..»

Та мина­ла хвиля за хви­лею, годи­на за годи­ною, а стра­ва не йшла. Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зро­би­ти з голо­ду й люто­сті. В тако­му настрою застав його заєць. «Га, ти, пома­но, ти, хли­сти­ку, ти, гуся­че пові­тря, — кри­чав на нього ведмідь. — Що ти собі дума­єш, що так пізно при­хо­диш? Та я тебе, тако­го кома­ря, маю цілий день голо­дний ждати?..»

Затремтів заєць, почув­ши ведме­жий крик і люті ведме­жі слова, та скоро стя­мив­ся і, став­ши на задніх лапках перед ведме­дем, про­мо­вив, як міг, най­чем­ні­ше: «Вельможний пане! Не моя в тому вина, що так пізно при­хо­джу. І зві­рів не можеш вину­ва­ти­ти. Сьогодні, в день твоїх іме­нин, вони, ще вдо­сві­та зібрав­ши­ся, посла­ли для тебе нас чоти­рьох, і ми всі вітром пусти­ли­ся до тебе, щоби ти, вель­мо­жний пано­чку, мав сьо­го­дні добрий баль». — «Ну, і що ж? Чому ж так пізно при­хо­диш і де там тих троє?» — запи­тав ведмідь. «Трапилася нам дуже пога­на при­го­да,— мовив заєць.— Міркуючи, що в тому лісі нема іншо­го пана, крім тебе, йдемо собі спо­кій­не­сень­ко стеж­кою; коли із кам’я­но­го замку виско­чив вели­че­зний ведмідь та й до нас: «Стійте!» — кри­чить. Ми стали. «Куди йдете?» Ми роз­по­ві­ли по прав­ді. «Го, го, — кри­кнув він.— Нічого з того не буде. Це мій ліс, і я не дозво­лю, щоб ви своїм м’я­сом году­ва­ли яко­гось при­блу­ду, що тут не має ніяко­го права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!» Почали ми про­си­ти­ся, бла­га­ти, поча­ли гово­ри­ти, що нині твої іме­ни­ни, і дуже негар­но буде, коли ти в такий день лиши­шся без обіду. Та де тобі! Ані слу­ха­ти не хоче. «Я тут пан,— кри­чить, — і я один маю до вас право! І ніхто мені тут не сміє втру­ча­ти­ся!» І взяв нас усіх чоти­рьох до свого замку. Ледве-ледве я упро­сив його, щоб хоч мене одно­го пустив до тебе. Тепер, вель­мо­жний пане, сам помір­куй, чи ми винні тому, що ти сьо­го­дні з голо­ду нам­лів­ся і що тобі далі робити».

Почувши це, ведмідь аж увесь наїжа­чив­ся. Вся його злість обер­ну­лась на того ново­го супір­ни­ка, що так неспо­ді­ва­но став йому на доро­зі. «Це ще який непо­тріб непо­трі­бний посмів сюди вдер­ти­ся! — ревів він, дря­па­ю­чи землю пазу­ря­ми. — Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розір­ву на дрі­бні шма­то­чки!» — «Вельможний пане, — мовив заєць.— Це дуже могу­чий пан, стра­шний такий».— «Що? Ти дума­єш, що я буду його боя­тись? Зараз веди мене до нього, поба­чи­мо, хто буде дуж­чий!» — «Вельможний пане, але він жне в кам’я­но­му замку». — «Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дося­гну, хоч би він схо­вав­ся на самий вер­шок най­ви­що­го дерева».

Попровадив заєць ведме­дя до кри­ни­ці та й каже: «Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тіль­ки поба­чив, що ти набли­жа­є­шся, зараз дра­по­нув і схо­вав­ся до свого замку». — «Де він? Де він?» — кри­чав ведмідь, огля­да­ю­чись нав­кру­ги і не бача­чи ніко­го. «Ходи сюди і заглянь ось тут!» — мовив заєць і під­вів ведме­дя до криниці.

Став ведмідь над цям­ри­ною, гля­нув униз — аж там справ­ді ведмідь. «Бачиш свого воро­га,— мовив заєць, — як загля­дає із свого укрі­пле­н­ня?» — «Я не я буду, коли його звід­ти но доста­ну!» — мовив ведмідь і як не рикне з ціло­го ведме­жо­го горла у кри­ни­цю! А з кри­ни­ці як не віді­б’є­ться його голос вдвоє силь­ні­ше, мов з вели­че­зної труби! «Та так? — скри­кнув ведмідь. — Ти мені ще гро­зиш? Чекай же, я тобі покажу!»

Та за цим сло­вом ведмідь бабах до кри­ни­ці та й там пото­нув. А заєць ско­чив щоду­ху до зві­рів і роз­по­вів їм, яким-то спосо­бом він зму­дру­вав ведме­дя і виба­вив їх усіх від тяж­ко­го нещастя.

Не треба вам каза­ти, яка радість запа­ну­ва­ла в ціло­му лісі.

Знайшли помил­ку? Виділіть текст та нати­сніть ком­бі­на­цію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.

✉️

Підпишіться на дай­джест, щоб щоти­жня отри­му­ва­ти чудо­вий кон­тент на свою пошто­ву скриньку. 

*Ми не роз­си­ла­є­мо спам! Ознайомтеся з нашою полі­ти­кою кон­фі­ден­цій­но­сті для отри­ма­н­ня дода­тко­вої інформації.

Back to top button

Звіт про орфографічну помилку

Наступний текст буде надіслано до нашої редакції: