Кримськотатарська народна казка «Золоте яблуко»

Переказ сюжету скорочено

Чарівна крим­сько­та­тар­ська казка про пади­ша­ха, трьох синів, золо­те яблу­ко та бороть­бу з три­го­ло­вим змієм. Найменший син, від­ва­жний і добрий, про­хо­дить скла­дні випро­бу­ва­н­ня, пере­ма­гає зло, визво­ляє пері та повер­тає зір батько­ві. Історія про хоро­брість, спра­ве­дли­вість, зраду і про­ще­н­ня, спов­не­на при­год, магії та наро­дної мудрості.

Повний текст

Жив колись давно пади­шах, якого Бог обда­ру­вав трьо­ма сина­ми. Був цей пра­ви­тель люди­ною силь­ною, войов­ни­чою і щоро­ку боров­ся з кимось із сусі­дів. Ті, не зна­ю­чи, як уга­му­ва­ти свого войов­ни­чо­го сусі­да, звер­ну­ли­ся до Всевишнього і попро­си­ли, аби той послав на пади­ша­ха заспокоєння.

Ніхто не знає — чи впли­ну­ли моли­тви сусі­дніх вла­да­рів, чи хво­ро­ба під­ко­си­ла пади­ша­ха, — він осліп. Осліп і від­ра­зу пере­став ходи­ти на сусі­дів похо­да­ми, повер­нув заво­йо­ва­ні землі, виба­чив­ся перед сусі­да­ми і покляв­ся, що коли Бог допо­мо­же йому позбу­ти­ся слі­по­ти, він до остан­ніх днів своїх жити­ме тихо й мирно.

Одного разу до пала­цу при­йшов пастух. Сказав, що хоче бачи­ти пади­ша­ха. А коли під­ве­ли до пади­ша­ха, то він вкло­нив­ся, дістав із саквів саджа­нець і пере­дав до рук сліпого:

— Славний пади­ша­ху! Я вико­пав цей саджа­нець висо­ко в горах. Самітник, який живе на вер­ши­ні, ска­зав, що це дерев­це має чарів­ну силу, і плоди його можуть зці­ли­ти найзнедоленіших.

Промовивши ці слова, пастух пішов. Падишах хотів подя­ку­ва­ти йому, вру­чи­ти наго­ро­ду, а того й слід пропав.

Падишах зве­лів поса­ди­ти дерев­це в цар­сько­му саду та берег­ти його як зіни­цю ока.

Минуло сім років, і на дерев­ці з’я­ви­ло­ся перше яблу­ко. З кожним днем нали­ва­ло­ся воно соком. І не про­стим, а золо­тим. У той день, коли садів­ник мав зірва­ти яблу­ко і від­не­сти його пра­ви­те­лю, яблу­ко зни­кло. Падишах хотів пока­ра­ти садів­ни­ка, але пере­ду­мав. Украсти яблу­ко з цар­сько­го саду, обне­се­но­го висо­ким муром, про­стий смер­тний не міг…

Кожного насту­пно­го року пади­шах готу­вав­ся ску­шту­ва­ти золо­те яблу­ко, випро­бу­ва­ти його цілю­щу силу, але щора­зу неви­ди­мий зло­дій при­хи­тряв­ся напе­ре­до­дні зро­би­ти свою чорну справу.

Якось восе­ни, коли яблу­ко ось-ось повин­но було дозрі­ти, пади­шах покли­кав стар­шо­го сина і нака­зав йому:

— В тебе пиль­не око і міцна рука. Тільки тобі я можу дові­ри­ти обе­рі­га­ти золо­те яблуко.

Озброївся стар­ший син і вве­че­рі пішов вар­ту­ва­ти. Всю ніч сидів під яблу­нею не заплю­щу­ю­чи очей, та варто було на сві­тан­ку на якусь мить задрі­ма­ти, як яблу­ко зни­кло. Прийшов син до батька і роз­по­вів йому все як було. Розхвилювався пади­шах, але сино­ві доко­ря­ти не став.

Наступного року пади­шах дові­рив охо­ро­ня­ти яблу­ко сере­дуль­шо­му сину. Той не тіль­ки добре озбро­їв­ся, а й обніс яблунь­ку висо­кою колю­чою заго­ро­жею. Але й вона не допо­мо­гла. Варто було на мить задрі­ма­ти — яблу­ко зникло!

На тре­тій рік при­йшов до пади­ша­ха най­мен­ший син і попро­сив дові­ри­ти йому обе­рі­га­ти яблу­ко, але батько від­мо­вив йому:

— Цього разу я постав­лю надій­них охо­рон­ців, і якщо вони не спі­йма­ють зло­дія — нака­жу від­ру­ба­ти їм голови!

Найменший син так обра­зив­ся на батька, що з очей у нього поко­ти­ли­ся сльо­зи. Пожалів його батько і погодився:

— Гаразд, дозво­ляю тобі спро­бу­ва­ти щастя… Мабуть, не суди­ло­ся мені поку­шту­ва­ти золо­то­го яблука.

Настав час най­мен­шо­му сино­ві йти на варту. Зарядив він рушни­цю, наго­стрив шаблю і при­йшов у сад. До ранку ходив дов­ко­ла дере­ва і, коли поча­ли зли­па­ти­ся очі, про­вів паль­цем по гостро­му лезу шаблі — сон як рукою зняло.

Аж раптом над дере­вом з’я­ви­лась неве­ли­ка хмар­ка, з якої вису­ну­ла­ся рука й потя­гла­ся до золо­то­го яблу­ка, схо­пи­ла його… Царевич при­ці­лив­ся і нати­снув на гачок рушни­ці. Рука зни­кла, а хмар­ка поча­ла від­да­ля­ти­ся. Царевич помі­тив, як з хмар­ки пада­ють на землю кра­плин­ки крові… Скочив він на коня і пом­чав услід за хмаркою.

Вже й сонце зійшло, а най­мен­шо­го сина все немає. Наказав сул­тан стар­шим синам від­шу­ка­ти най­мен­шо­го і при­ве­сти додо­му. Старші сини помі­ти­ли в саду слід крові і спря­му­ва­ли своїх коней туди, куди він вів. Наздогнали вони най­мен­шо­го брата і про­дов­жи­ли шлях разом з ним.

Кривавий слід при­вів бра­тів до гли­бо­кої кри­ни­ці, з якої під­ні­ма­ло­ся гаря­че пові­тря. Старші брати від­мо­ви­ли­ся спу­сти­ти­ся в кри­ни­цю, а спу­сти­ли туди най­мен­шо­го. Три арка­ни дове­ло­ся зв’я­за­ти доку­пи, перш ніж ноги прин­ца тор­кну­ли­ся дна. На дні кри­ни­ці він помі­тив лаз і смі­ли­во пішов уперед.

Ішов він, ішов і зупи­нив­ся біля кова­них залі­зом две­рей. Штовхнув пле­чем — двері від­чи­ни­лись, і він опи­нив­ся у сві­тлій кім­на­ті, де сиді­ла кра­си­ва дів­чи­на і ткала килим.

— Де той чоло­вік, який украв золо­те яблу­ко? — запи­тав він.

— Не знаю, — від­по­ві­ла дів­чи­на. — Може, сере­дня сестра знає. Вона в сусі­дній кімнаті.

Середня сестра посла­ла прин­ца до сестри най­мен­шої. Увійшов принц до тре­тьої кім­на­ти, бачить — на кили­мі дів­чи­на незви­чай­ної краси гра­є­ться золо­тим яблуком.

— Як ви сюди потра­пи­ли? — зди­ву­ва­ла­ся дів­чи­на. — Це воло­ді­н­ня три­го­ло­во­го змія. Він нещо­дав­но повер­нув­ся пора­не­ним і зараз від­по­чи­ває у себе в пече­рі. Ідіть геть звід­си! Якщо він вас поба­чить, розір­ве на сорок частин! Він викрав нас, трьох сестер, і ми тепер ніко­ли біль­ше не поба­чи­мо сонця.

— Я вб’ю його! — ска­зав юнак і вийняв з піхов гостру шаблю…

— Рятуйтесь, поки не пізно! — поча­ла бла­га­ти його дів­чи­на. — Вбити його немо­жли­во. Щоб його вбити, треба знати, де він ховає свою смерть.

Навчив царе­вич дів­чи­ну, як можна виві­да­ти у змія його секрет. Прийшла дів­чи­на в пече­ру і поча­ла гірко пла­ка­ти. Змій про­ки­нув­ся і запитує:

— Що тра­пи­лось, чому ти так гірко плачеш?

— О пове­ли­те­лю! Приснився мені стра­шний сон, ніби семи­го­ло­вий змій убив вас, а нас, усіх трьох, забрав до себе. Мені дуже стра­шно за ваше життя, я дуже боюсь.

— Не бійся, не вб’є мене семи­го­ло­вий змій. Я свою смерть з собою не ношу. Ніхто не знає, що вона лежить в гли­би­ні пече­ри, на дні золо­тої шка­тул­ки у залі­зній скри­ні… Тільки ти одна знаєш тепер мою таєм­ни­цю. Отож заспо­кой­ся і бере­жи свою красу…

Дівчина роз­по­ві­ла усе юна­ко­ві, захо­ва­ла його в скри­ню і, коли змій поле­тів на полю­ва­н­ня, вони разом кину­ли­ся в пече­ру, туди, де сто­я­ла кова­на скри­ня. Довго дове­ло­ся помо­ро­чи­ти­ся юна­ко­ві із зам­ком, перш ніж зміг віді­мкну­ти. Не встиг царе­вич від­кри­ти й золо­ту шка­тул­ку, як до пече­ри зале­тів три­го­ло­вий змій. Юнак роз­да­вив у кула­ні голу­би­не яйце, котре зна­йшов у шка­тул­ці. Змій ойкнув і впав набік, лише кін­чик хво­ста з золо­ти­стою кити­чкою волос­ся про­дов­жу­вав під­мі­та­ти під­ло­гу пече­ри. Царевич від­рі­зав кити­чку і схо­вав до кишені.

Довго чека­ли стар­ші брати біля кри­ни­ці най­мен­шо­го. І коли вже втра­ти­ли всяку надію, помі­ти­ли, як заво­ру­шив­ся кінець вірьов­ки. Зраділи брати, потя­гли і витя­гли стар­шу з сестер. За нею — сере­дню, потім молод­шу, а коли черга дійшла до най­мен­шо­го брата, вони, поше­по­тів­шись, кину­ли арка­на в криницю.

Забув царе­вич лік дням і ночам, блу­ка­ю­чи по числен­них залах під­зем­но­го пала­цу, поки не потра­пив до кім­на­ти, в якій сто­я­ла залі­зна клі­тка, а в клі­тці сидів у нево­лі могу­тній орел. Юнак визво­лив птаха з нево­лі, допо­міг йому діста­тись до кри­ни­ці і, при­в’я­зав­ши до лапи кінець арка­на, під­штов­хнув угору, до світла.

Виліз царе­вич з кри­ни­ці, від­в’я­зав і від­пу­стив орла в небо. Повернувся юнак у рідне місто, посе­лив­ся на око­ли­ці в кова­ля, найняв­шись до нього в помі­чни­ки. Вирішив, перш ніж повер­ну­ти­ся до пала­цу, дізна­ти­ся, як живуть брати і що ста­ло­ся з трьо­ма пре­кра­сни­ми дівчатами.

Якось на май­да­ні він почув гучний голос пала­цо­во­го оповісника:

— Жителі нашої чудо­вої сто­ли­ці! Слухайте і не кажіть, що ви не чули! За нашим дав­нім зви­ча­єм, стар­ший син пади­ша­ха ого­ло­шує свої права на пре­кра­сну пері, з якою він хоче одру­жи­тись. Якщо хтось з вас пре­тен­дує на її руку, при­ходь­те в п’я­тни­цю на май­дан і позма­гай­те­ся з царе­ви­чем у стріль­бі з лука, але пам’я­тай­те, пер­ший постріл — за стар­шим сином падишаха!

Довго не міг засну­ти помі­чник кова­ля, все думав, як йому пока­ра­ти стар­шо­го брата. Згадав про кити­чку. Дістав її з кише­ні, потри­мав у руках, висми­кнув воло­си­ну… і раптом перед ним з’я­вив­ся дідок зав­ви­шки з вершок:

— Що поба­жає син змія? Я гото­вий вико­на­ти будь-яке твоє доручення.

— Дай мені чор­но­го коня, одяг, який не про­б’є стрі­ла, і лук з тупою стрілою…

У п’я­тни­цю зібра­ло­ся бага­то людей. Старший брат царе­ви­ча вивів пре­кра­сну пері на схід­ці пала­цу, й опо­ві­сник, озир­нув­ши юрбу погля­дом, запи­тав, чи є бажа­ю­чі позма­га­ти­ся з царе­ви­чем? Помічник кова­ля виїхав на чор­но­му коні на май­дан і прийняв виклик.

Першим стрі­ляв стар­ший брат. Стріла, випу­ще­на його рукою, влу­чи­ла в груди мен­шо­го і застря­гла в одязі. Менший брат натя­гнув свій лук — і тупа стрі­ла з такою силою вда­ри­ла стар­шо­го, що той не втри­мав­ся й упав до ніг наре­че­ної. Менший брат сіпнув свого коня і пом­чав геть.

Через тиждень опо­ві­сник ого­ло­сив, що сере­дній син пади­ша­ха вирі­шив одру­жи­ти­ся й ого­ло­шує свої права на пре­кра­сну пері…

У п’я­тни­цю сере­дній брат вивів на схід­ці пала­цу сере­дуль­шу з сестер, і, щойно про­лу­на­ло ого­ло­ше­н­ня опо­ві­сни­ка, як на май­дан виїхав юнак на біло­му коні та, пора­нив­ши тупою стрі­лою наре­че­но­го, пом­чав з майдану.

Минув ще тиждень. Цього разу опо­ві­сник ого­ло­сив, що син візи­ра бажає одру­жи­ти­ся з пре­кра­сною пері і гото­вий позма­га­ти­ся з будь-ким, хто прийме його виклик. Цього разу на май­дан виїхав юнак на золо­ти­сто­му коні і після пострі­лу сина візи­ра пустив у нього стрі­лу і вбив його.

Варта, котра зазда­ле­гідь ото­чи­ла май­дан, кину­лась до юнака, але той напра­вив коня до пала­цу і постав перед пади­ша­хом. Батько, почув­ши голос сина, обійняв його.

— Ти живий, синку? Брати ска­за­ли, що ти заги­нув у пазу­рах змія…

— Здрастуйте, тату! Я убив змія і визво­лив з поло­ну трьох пре­чу­до­вих пері. Брати, вирі­шив­ши позбу­ти­ся мене, зали­ши­ли мене поми­ра­ти в гли­бо­кій кри­ни­ці. А сьо­го­дні хоті­ли вида­ти заміж дів­чи­ну, яку я поко­хав, зав­дя­ки якій я пере­міг три­го­ло­во­го змія і при­ніс тобі золо­те яблу­ко. З’їж його і ти впі­зна­ва­ти­меш нас не лише по голо­су, а й в обличчя.

З’їв пади­шах золо­те яблу­ко — і зір знову повер­нув­ся до нього. Він знову поба­чив бла­ки­тне небо над голо­вою, яскра­ве сонце, поба­чив облич­чя синів. Побачив та й каже:

— Незважаючи на негі­дний вчи­нок бра­тів, ти здій­снив подвиг і зали­шив­ся живим. Я ого­ло­шую тебе своїм спад­ко­єм­цем, і твоє право — пока­ра­ти бра­тів чи поми­лу­ва­ти їх.

— Ні, тату, вони твої сини і мої брати. Я про­щаю їм про­ви­ну, і, якщо ти дав мені таке право, я нака­зую: від­ни­ні у нашо­му цар­стві від­мі­ни­ти смер­тні виро­ки. Нехай пану­ють мило­сер­дя та справедливість.

Так від­по­вів батько­ві най­мен­ший син. А зго­дом у сто­ли­ці сул­та­на­ту від­бу­ли­ся три весі­л­ля, і все місто зібра­ло­ся на май­да­ні, щоб при­ві­та­ти царе­ви­чів. Більше за всіх радів коваль, адже він від­ни­ні став голов­ним кова­лем кра­ї­ни. А з дере­ва, котре щоро­ку роди­ло по одно­му яблу­ку, нині­шня госпо­ди­ня дере­ва — дру­жи­на прин­ца — зри­ва­ла чарів­ний плід, роз­рі­за­ла його на вісім частин і дава­ла їсти тим слі­пим, які ніко­ли не бачи­ли бла­ки­тно­го неба і яскра­во­го сонця.