Українська народна казка «Як Микола був коровою»

Переказ сюжету скорочено

Українська наро­дна казка «Як Микола був коро­вою» — це куме­дна істо­рія про вина­хі­дли­во­го бідня­ка, який своїм розу­мом пере­хи­трив бага­то­го пана. Завдяки доте­пно­сті героя його роди­на отри­ма­ла коро­ву, моло­ко і доста­ток, а сам пан опи­нив­ся в кур­йо­зній ситу­а­ції. Ця казка спов­не­на гумо­ру та повчаль­них момен­тів про спра­ве­дли­вість і вина­хі­дли­вість у важ­ких обставинах.

Повний текст

Жив собі один бідняк, звали його Миколою. Мав він лише стару хатчи­ну, а в тій хатчи­ні повно дітей. 
Одного разу пішов Микола з жін­кою в ліс: він — по дрова, жінка — по гриби. Коли див­ля­ться — багач, у котро­го Микола мало не задар­ма цілий рік слу­жив, веде з ярмар­ку коро­ву. 
Жінка Миколина заше­по­ті­ла: 
— Коли б нам таку коро­ву! Було б дітям моло­ко! 
— Цить, жінко,— від­по­від­ав Микола.— Багач мені винен, то й коро­ва буде наша. 
Залишив він жінку в кущах, а сам пішов на доро­гу. Тишком-нишком під­сту­пив до коро­ви, зняв з рогів мотуз­ку, заси­лив собі на шию. Корова в ліс пасти­ся, а Микола нишком іде за бага­чем. 
Зраділа жінка, бо зро­зумі­ла, що чоло­вік наду­мав, та й пове­ла коро­ву додо­му. 
А багач ішов і не огля­дав­ся. Не знати, чи довго ішов би він так, аж зустрів зна­йо­мо­го купця. 
— Гей, сусі­де,— гукнув той ще зда­ле­ку,— що ти дав за цього вола? 
Багач і тепер не огля­нув­ся, лише сер­ди­то бур­кнув: 
— Коли й досі не знаєш, де віл, а де коро­ва, хоч помов­чи. 
— Та яка то коро­ва, то віл,— рего­тав­ся купець.— Як не віриш, сам поди­ви­ся. 
Багач озир­нув­ся і за голо­ву схо­пив­ся: 
— Чорт таке видів? Купив добру коро­ву, а таке ста­ло­ся. 
Купець посмі­яв­ся та й пішов собі, а багач став серед доро­ги й не знає, що роби­ти. 
— Звідки ти тут узяв­ся? — питає він Миколу. 
— Я й сам не знаю,— від­по­від­ає той.— Не знаю, коли ти й купив мене коро­вою. 
Багач не може отя­ми­ти­ся. 
— Як же ти став коро­вою? 
— Не знаю,— Микола знову,— то, мабуть, мене про­кля­ла вдова. Колись я був бага­тий та ску­пий. Служила вдова в мене мало не задар­ма цілий рік. Я їй заро­бле­но­го не запла­тив, вона мене й закля­ла: 
— Миколо, бодай ти коро­вою став та й був нею, аж доки не від­да­си хоч моло­ком оте, що я заро­би­ла. 
Багач вислу­хав і вила­яв­ся: 
— Послав тебе чорт на мою голо­ву й гроші забрав. Іди собі та не роби сміху з мене. 
— Що ти кажеш? — види­вив­ся на нього Микола.— Це тобі, не обі­йде­ться так легко. Хто ж таке чув, щоб невин­но­му чоло­ві­ко­ві та мотуз­ку на шию заси­ля­ти? Мусиш на суді від­по­від­а­ти. 
Бачить бага­тий — біда буде. 
Заплатив Миколі гроші, аби тіль­ки мов­чав. 
Прийшов Микола додо­му з пов­ни­ми кише­ня­ми. а жінка вже всти­гла коро­ву подо­ї­ти і моло­ка дітям нали­ває. 
Через якийсь час коро­ва оте­ли­ла­ся, і виго­ду­вав Микола другу. Стару вирі­шив про­да­ти. Ідуть вони з жін­кою на торг і коро­ву ведуть. Тільки при­йшли, а їх обсту­пи­ли з усіх боків купці, бо кра­щої коро­ви, як у них, того дня не тра­пля­ло­ся. Жінка тор­гу­є­ться, а Микола роз­див­ля­є­ться дов­ко­ла. Коли бачить — іде огля­да­да­ти коро­ву її коли­шній хазя­їн. Сказав про це Микола жінці і тихень­ко шугнув убік. А багач огля­нув коро­ву й заше­по­тів їй на вухо: 
— Що, Миколо, знову тебе про­да­ють? Так тобі й треба. Та я не такий дур­ний, щоб тебе купи­ти,— і пішов геть. 
А Микола з жін­кою про­да­ли коро­ву і повер­ну­ли­ся додо­му раді, що насмі­я­ли­ся з багача.