Переказ сюжету скорочено
Колись у світі жили три брати – Іванко, Штефанко та Романко. Кожен із них вирушив у світ шукати свою долю. На їхньому шляху з’являється загадкова біла кицька, яка обіцяє винагороду за незвичну службу – ловлю золотої миші. Старші брати не змогли виконати це завдання, але наймолодший, Романко, випадково розкрив чарівну таємницю. Вбивши золоту мишу, він зняв злий чаклунський приворот і звільнив зачаровану принцесу. Ця чарівна українська казка наповнена пригодами, випробуваннями та мудрістю, що нагадує про силу доброти, сміливості та наполегливості.
Повний текст
Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:
— Ану, спечи паляницю Йванкові. Най іде у світ може, десь знайде свою долю.
Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:
— Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.
— Добре, мамо, я скоро вернуся.
Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже замучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька.
— Няв-няв-няв…
— Чого тобі, кіточко? — спитав.— їсти захотіла?
— Няв-няв-няв…
— На, мені не жаль паляниці. Диви, яку велику спекла мамка.
Кицька з’їла шматок паляниці й питає Іванка?
— Куди йдеш, легіню?
Парубок здивувався:
— Де це ти навчилася по-нашому?
— Живу між вами все життя, то й навчилась,— відповіла кицька.— Куди, питаю, йдеш?
— Іду служби шукати.
— Служи у мене.
Іванко знову витріщився:
— Яка в тебе робота?
— А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу, то дам тобі великий подарунок.
— Така робота не для мене, Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.
— Послужи мені хоч трошки, Йванку,— умовляла кицька.
І хлопець дав згоду:
— Коли так файно просиш, то най буде.
Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на широке подвір’я. Брама заперлася за ним, а кицька — шусть, сховалася в дучку. Іванко бачить, що палац — із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, косиці розквітли. Раптом, перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:
— А я теж голодна.
— Мені не жаль паляниці, мишко,-— відповів Іванко і кинув їй шматок.
Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко втішився. Сказав:
— Шукай собі, газдинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.
— Послужи ще одну ніч,— просила його кицька.
— Не можу, бо вже з’їв усю паляницю. Треба вертатися додому.
Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:
— Нікому не кажи ні слова, що ти видів.
— Добре, кицько, не скажу,
Іванко вернувся додому.
Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:
— Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.
Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:
— Іди у світ, ІІІтефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Не журіться, мамо, я скоро вернуся.
Штефанко пішов. Ішов один день, другий, третій.
У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:
— Няв-няв-няв…
— А ти звідки взялася тут, кицько? — зрадів хлопець кішці. Що, сапаєш у полі і їсти захотіла? Мені не шкода паляниці. На, трохи поїж.
Кицька з’їла кавалок його паляниці й спитала!
— Куди йдеш, легіню?
— Йду у світ шукати служби.
— То наймися в мене.
— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.
— Будеш мишей ловити.
— Е, ні, це мені не пасує.
— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я заплачу.
— Дві ночі можу послужити.
Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім заперлася. Кицька ніби здиміла — пропала.
Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.
— Дай мені кавальчик паляниці,— попросила мишка.
— Мені не шкода паляниці, але так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?
— Із чистого, Штефанку.
— Ти, відай, дуже дорога.
— Дуже, легішо,— відповіла мишка.
Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.
Прийшла біла кицька:
— Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?
— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму, піду додому.
Кицька насипала йому до торби срібла й попросила;
— Не говори нікому, де ти був і що видів.
— Буду мовчати як риба,— пообіцяв хлопець.
Вернувся він додому, а батько каже матері:
— Спечи, жінко, три паляниці та най іде Романко.
Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину й сказала наймолодшому:
— Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Не гризіться, мамо,— відповів їй син і подався у світ.
Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов на широке поле і сів коло криниці. Витягнув паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла біла кицька.
— Няв-ияв-няв!..
— Чого тобі, Кицько? Захотіла їсти? На, мені не шкода паляниці,— відламав кавалок і дав кіточці.
Вона поїла і спитала:
— Куди йдеш, Романку?
У світ.
— Чого?
—- Шукати служби.
— Наймись у мене.
— Та що в тебе робити?
— Якщо мені зловиш золоту мишу — живою або мертвою,— то я тобі віддячу.
Хлопець почухав потилицю:
— Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.
Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, увійшли на подвір’я. Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, ніби з-під землі вийшла золота мишка із своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:
— Якого ти дідька ходиш довкола мене?
— Ходжу, бо я тебе не боюся,— відповіла мишка.
Хлопець дістав камінь з пазухи. Прицілився й потрафив миші в саму голову. Та підскочила, упала і більше не встала. І дивно, миша зникла, а на її місці з’явилася дівчина — така файна, як квітка. Вона сказала:
— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці! То вона обернула мене, найфайнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?
— Хочу, абись стала моєю жінкою,— відповів Романко.
Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. Там і справили велике весілля.
Знайшли помилку? Виділіть текст та натисніть комбінацію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.
