Українська народна казка «Правда та Неправда»

Переказ сюжету скорочено

Українська наро­дна казка «Правда та Неправда» — це гли­бо­ка і повчаль­на істо­рія про про­ти­сто­я­н­ня чесно­сті й обма­ну. У казці Правда про­хо­дить через випро­бу­ва­н­ня, втра­ча­ю­чи все, але зав­дя­ки своїй щиро­сті та добро­ті, зре­штою пере­ма­гає. Неправда ж, кори­сту­ю­чись хитрі­стю та обма­ном, зазнає спра­ве­дли­во­го пока­ра­н­ня. Ця казка вчить ціну­ва­ти прав­ди­вість, пока­зу­ю­чи, що істи­на зав­жди зна­хо­дить свій шлях навіть у най­скла­дні­ших обставинах.

Повний текст

Раз Правда зустрі­лась із Неправдою.

— Здорова, сестри­це! — каже Правда Неправді.

— Здорова була! — від­ка­зує Неправда.— Нам по одній доро­зі йти, так ходім, коли хочеш, разом.

— Ходім.

— Та он що, сестри­це, я тобі скажу: як буде­мо разом іти, так попе­ре­ду твоє буде­мо їсти, а тоді моє.

— Добре, сестри­це,— каже Правда.

От ідуть вони та й ідуть. У Правди й торба вже спо­ро­жни­лась. Захотілось Правді їсти, та вже у неї нема нічого.

— Ну, сестри­це,— каже вона Неправді,— моє поїли, нум же тепер твоє їсти.

— Е, ні! вже цього не буде: я не люблю по прав­ді робить, і ти дурна, що по прав­ді робиш. Не дам, хоч з голо­ду вмри.

Гірко стало Правді, та треба тер­пі­ти. Терпіла вона, тер­пі­ла, та ніяк не втер­пі­ла: попро­си­ла знов у Неправди їсти.

— Коли ти хочеш, щоб я дала тобі їсти, так дай одне око виколю.

Заплакала Правда. Дала око вико­ло­ти: «Краще,— думає вона,— дам око вико­ло­ти, ніж умер­ти з голоду».

Пройшли вони скіль­ки там часу. Правді знов захо­ті­ло­ся їсти.

— Дай, сестро, їсти! — про­сить вона у Неправди.

— Дай друге око виколю.

Дала Правда й друге око вико­ло­ти. Як вико­ло­ла друге око, то й пішла собі Неправда від Правди.

— Прощай, сестро,— каже вона Правді,— тепер мені не йти з тобою!

Зосталась собі одна Правда та тіль­ки плаче гірко. Іде-іде, коли чує: ліс шумить.

— Що ж тепер роби­ти мені? — думає вона, біднень­ка, сама собі,— злізу на яке-небудь дере­во та пере­но­чую, щоб зві­рю­ка яка не напа­ла на мене.

От злі­зла вона на одно дере­во та й сидить там. Коли ось чує — йдуть дів­ча­та, паруб­ки, спів­а­ють, жар­ту­ють. Прийшли вони до того дере­ва, що сиді­ла Правда.

— А де,— кажуть вони,— буде­мо гуляти?

— А хоч і під оцим дере­вом,— відказують.

— Та на цьому дере­ві,— кажуть,— така роса, що як пома­за­ти слі­по­му очі, так і диви­ти­ся стане.

Почула Правда ці слова та дожи­да­є­ться вже ранку, щоб попро­бу­ва­ти роси. Дівчата ж з хло­пця­ми поча­ли гуля­ти. Гуляли вони, пили, їли все добре та й пішли собі назад, поки­дав­ши все, що позо­ста­ва­лось — і пити­ме, і їдиме.

Як тіль­ки пішли вони, Правда злі­зла з дере­ва та й стала їсти та пити, що позо­ста­ва­лось, а виго­ло­да­лась уже була добре. Діждавшись ранку, пома­за­ла собі очі росою з того дере­ва, що сиді­ла, і стала бачи­ти. Тоді вона помо­ли­ла­ся Богу та й пішла собі в дорогу.

Під вечір при­йшла вона знову в ліс. Так, як і вчора, злі­зла на дере­во й чує знов, що йдуть та спів­а­ють хло­пці з дівчатами.

— А де буде­мо гулять? — гука­ють хло­пці, при­йшов­ши до того місця, де була Правда.

— А хоч і під оцим дере­вом,— від­ка­зу­ють другі, вка­зу­ю­чи на те дере­во, де сиді­ла Правда.

— Та це ще й дере­во не про­сте,— обі­звав­ся хтось,— на ньому роса така, що якби пома­за­ти якому слі­по­му очі, так він би й світ божий поба­чив. От якби хто зна­йшовсь такий, щоб, набрав­ши роси з цього дере­ва, пішов у таке-то цар­ство: у тому цар­стві цар, а в царя дочка, та сліпа. Казав цар, що якби вилі­чив хто дочку його, так нічо­го не пожа­лів би з свого добра.

Правда все це чула. «Мені дав так Бог, що я стала видю­щою,— думає вона собі,— помо­жу ж я й тій царів­ні, що сліпа».

Парубки ж з дів­ча­та­ми гуля­ли, пили, їли та й пішли назад, поки­дав­ши все, що позо­ста­ва­лось. Правда знов так, як і вчора, злі­зла з дере­ва та й під­кор­ми­лась трохи тим, що позо­ста­ва­лось від хло­пців та дів­чат. Після цього, спо­ро­жнив­ши одну пля­шку та набрав­ши в неї уран­ці цілю­щої роси, пішла у те цар­ство, де була сліпа царівна.

Довго вона йшла у той город, де жив сам цар з слі­пою дочкою. Тут зараз доне­сли царе­ві, що в його город при­йшла така моло­ди­ця, що бере­ться виго­ї­ти дочку його. Цар зараз велів позва­ти її. Прийшла в хату до царя, коли диви­ться — тут і Неправда.

— Це й ти тут, сестро? — питає Правда у Неправди.

— Еге! Коли б ти знала, я вже й світ увесь про­йшла,— від­ка­зує Неправда.— А ти чого ж тут?

— Того та того,— каже Правда. Та й роз­ка­за­ла, чого вона при­йшла й що з нею було.

Після цього пома­за­ла вона цілю­щою росою очі царів­ні — і стала та бачи­ти все так, якби не була й сліпа.

Цар же бачить, що Правда з Неправдою роз­мов­ляє так, як дав­ні­шня зна­йо­ма, та й питає у неї:

— Де ти з нею бачи­лась, і що, і як, і коли?

Правда й роз­ка­за­ла царе­ві все по прав­ді: як вони йшли вдвох, як Неправда їй очі пови­ко­лю­ва­ла, як вилі­ку­ва­лась… Сказано: все роз­ка­за­ла, як було.

Цар, як скін­чи­ла Правда роз­ка­зу­ва­ти, зве­лів узяти Неправду, при­в’я­за­ти її коне­ві до хво­ста й пусти­ти його на волю, щоб роз­ніс її.

— От так,— ска­за­ла Правда,— про­йшла вона світ— назад не вернулась!