Українська народна казка «Язиката Хвеська»

Переказ сюжету скорочено

«Язиката Хвеська» — весе­ла укра­їн­ська наро­дна казка про жінку, яка не могла втри­ма­ти таєм­ни­цю і роз­по­від­а­ла всім, що знала. Її чоло­вік Петро вирі­шив пров­чи­ти Хвеську та при­ду­мав куме­дний план, пов’язаний із незви­чни­ми поді­я­ми: рибою в лісі, зай­цем у верші та бубли­ка­ми на дере­ві. Хвеська, зві­сно, не втри­ма­ла­ся і поши­ри­ла всі ці «таєм­ни­ці» серед людей, за що потра­пи­ла у куме­дну ситу­а­цію перед паном еко­но­мом. Казка вчить, що краще не поши­рю­ва­ти зай­вих чуток і вміти три­ма­ти секре­ти, осо­бли­во ті, що можуть нашкодити.

Повний текст

Нема гірше од того чоло­ві­ка, що не вміє язика за зуба­ми вдер­жа­ти. А най­біль­ше лихо з жін­ка­ми. Тільки що почує, зараз уже й задзво­ни­ла по всьо­му селу: «Ой кума­сю рідне­сень­ка, що я чула! Та тіль­ки гля­діть, ніко­му не кажіть, бо це таке, що ніко­му й знати не можна, я це вам тіль­ки…» І поча­ла! А кума почу­ла та дру­гій кумі, а та — тре­тій, а третя — п’я­тій — деся­тій, і ото вже всі про те зна­ють, чого не треба ніко­му знати.

От були собі чоло­вік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тіль­ки на язик швид­ка. Що не скаже їй чоло­вік, усе своїм дов­гим язи­ком роз­пле­ще. Просто хоч нічо­го їй не кажи! Уже її чоло­вік і про­хав, і вмов­ляв, і сер­див­ся — нічо­го не помага!

От раз поїхав Петро орати та й вио­рав гроші, скарб. А було це ще за пан­щи­ни. І дума він: «Як довід­а­є­ться еко­ном, то від­ні­ме. А довід­а­є­ться неми­ну­че, бо від Хвеськи не схо­ва­є­шся, вона по всьо­му селу роз­не­се. Що його робити?»

Думав, думав бідо­ла­ха та й наду­мав: «Треба,— каже,— оду­чи­ти її од такої пога­ної зви­чки. Та й гроші щоб не пропали».

Ото взяв він ті гроші, при­віз їх додо­му, захо­вав, а жінці нічо­го не каже. А дру­го­го дня Петро — в базар; купив там трохи не з лан­тух бубли­ків та зайця застре­ле­но­го, а вер­та­ю­чись з база­ру, при­вер­нув до річки та витяг з яте­рів та з верші рибу, а зайця поло­жив у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і пороз­ки­дав попід куща­ми, а ті бубли­ки взяв та й почі­пляв на одній груші, що на краю лісу сто­я­ла. Тоді вер­та­є­ться додо­му, пообі­да­ли з жін­кою, от він і каже їй:

— Жінко, а ході­мо в ліс, пошу­ка­є­мо, чи не при­тхну­лась там риба, то позбираємо!

А Хвеська каже:

— Що це ти, чоло­ві­че, зду­рів, чи що? Хіба ж таки буває у лісі риба?

— Авжеж, буває,— каже Петро,— зда­є­ться, сьо­го­дні ліс при­тхнув­ся, то ми й назби­ра­є­мо риби. Ось ходім лиш!

Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходить у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:

— А що, Хвесько? Не казав я тобі?

— Оце диво! — гово­рить вона.— І роди­ла­ся, і хре­сти­ла­ся, а тако­го дива не бачила.

— Ну, добре,— каже Петро,— ходім лишень до річки, чи не піймав­ся часом заєць у ятір або у вершу!

— Тю на тебе, чоло­ві­че! Чи ти не зду­рів? — каже Хвеська.— Де ж таки вида­но, щоб зайці у верші ловились?

— Не вида­но! Отже, ти й риби в лісі не бачи­ла, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.

Пішли… Виходять на узліс­ся, аж сто­їть груша, і на ній бубли­ків рясно — аж віти гну­ться. Хвеська кричить:

— Чоловіче, чоло­ві­че! Чи бачиш? Бублики на груші!

— Та бачу,— каже чоло­вік,— то що?

— Та як же таки: бубли­ки на груші! Хіба ж таки бубли­ки ростуть на груші?

— Звісно, не ростуть,— каже він.— А то, мабуть, бублей­на хмара йшла та й заче­пи­ла ліс, оце й зоста­ли­ся бублики.

— Нум же, чоло­ві­че, струшувати!

Струсили, ідуть до річки. Витяг чоло­вік ятір — нема нічо­го, витя­гає дру­гий — нема; тоді вершу, аж у ній заєць.

— Ох ти ж моя нень­ко! — аж скри­кну­ла Хвеська.— Заєць у верші! І роди­лась, і хре­сти­лась, тако­го не бачила.

— То що, що не бачи­ла? — каже Петро.— Не бачи­ла, то поба­чиш! Ходім лиш додо­му, а то вже пізно.

Ото поза­би­ра­ли та й пішли. Приходить додо­му, жінка й почала:

— І що то, чоло­ві­че, за день такий! І роди­лась, і хре­сти­лась, тако­го дня не бачи­ла: риба в лісі, заєць у верші, бубли­ки на груші!

— Це ще нічо­го,— каже Петро.— От що диво, я сьо­го­дні й гроші знайшов.

— Йо!?

— Їй-бо знайшов!

— А де ж вони, чоловіче?

— Та ось! — Витяга ті гроші.

— Отепер же, чоло­ві­че, буде­мо ми багаті!

— Будемо,— каже чоло­вік,— та не дуже, бо як еко­ном довід­а­є­ться, то зараз одніме.

— От! — казже жінка.— А як же він довід­а­є­ться? Щоб мені те та се — я ніко­му не скажу!

— Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи ніко­му й про те, що ми в лісі та в річці зна­хо­ди­ли, бо люди як довід­а­ю­ться, що це був такий день, то зараз дога­да­ю­ться, що я гроші зна­йшов, бо в такі дні зви­чай­но скар­би знаходять.

Отак Петро каже жар­ту­ю­чи, а Хвеська:

— Добре,— каже,— ніко­му в світі не скажу. Ото вже надве­чір чути галас, гомін на селі.

— Чоловіче, що таке? — Хвеська пита­є­ться.— От там! — каже.

— То що-бо там таке? Я піду подивлюся!

— От не дивись та не слу­хай пога­но­го,— каже Петро.

А Хвеська:

— Та ну-бо, Петрику, голуб­чи­ку, рідне­сень­кий, скажи!

— Та то,— каже чоло­вік,— наш пан еко­ном та покрав у пана ков­ба­си, то тепер його по селу водять та ков­ба­са­ми б’ють, щоб біль­ше не крав!

Це ж чоло­вік так собі, на сміх вига­дує, а Хвеська вже й пові­ри­ла, вже й кор­тить їй.

— Ох, лишень­ко! Побіжу я до куми Меланки та роз­ка­жу! — скри­кну­ла Хвеська та так і схо­пи­ла­ся з місця.

— От не ходи краще та сиди дома! — каже чоло­вік.— Хіба ти не знаєш нашо­го еко­но­ма? Він як довід­а­є­ться, що ти про його таке роз­ка­зу­ва­ла, то й тебе й мене з’їсть.

Хвеська послу­ха­лась і не пішла. Ото й тер­пить вона, не каже нічо­го про ті гроші день чи два, а далі не втер­пі­ла — як-таки про своє щастя не роз­ка­за­ти? І побі­гла до куми Меланки. Прибігла, «добри­день» ска­за­ла, сіла. Сидить, от-от хоче­ться ска­за­ти, та бої­ться. А далі:

— От горе на світі убо­го­му, хоч би й нам. Хотіла спра­ви­ти собі нові чобо­ти к святу, так нема за що й справити.

А кума Меланка й собі:

— Що прав­да, то прав­да, кума­сю, я ж кажу!..

А Хвеська не дає їй і дока­за­ти та зараз своє:

— Ну, та, може, бог дасть, скоро не буде­мо вбогі…

— Як-то так? — пита­є­ться кума Меланка, а саме вже й вухо нашорошила.

— Ох, кума­сю, не знаю, як і казать…

— Та кажіть-бо, кажіть,— умов­ля­ла кума Меланка.

— Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що ніко­му, ніко­му не велів чоло­вік казати!

— Ох, нень­ко! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.

— Ну, кума­ню,— каже Хвеська,— це вже я вам тіль­ки та гля­діть же — ніко­му, нікому!

Та й давай поше­пки про ті гроші.

Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:

— Ох, кумо­чко, чи ви чули?..

А тут свято тра­пи­лось, кума Пріська пішла до куми Марини, в неї вже є кума Явдоха — вже й бесі­да гото­ва. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.

А тут саме на той день Петро та й посва­рив­ся за щось на Хвеську і добре-таки нагри­мав. Вона тоді:

— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..

І побі­гла, і вже дзво­нить по всьо­му селу, що її чоло­вік нала­яв і трохи не бив, і що він гроші зна­йшов, і що він хова­є­ться з ними, і все.

Ото день чи два поми­ну­ло — кли­чуть Петра в кон­то­ру, до еко­но­ма. Той на його зараз мокрим рядном:

— Кажи, такий-сякий, зна­йшов гроші?

— Ні,— каже Петро,— не знаходив.

— Як не зна­хо­див? Адже твоя жінка каже!

— А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не спов­на розу­му, то вона чого й на світі нема наплете!

— А так чи не так! — каже еко­ном.— Покликать сюди жінку! Ото зараз тую Хвеську при­во­дять. Питається економ:

— Знайшов твій чоло­вік гроші?

— Знайшов,— каже,— пано­чку, знайшов!

— А що,— пита­є­ться тоді еко­ном у Петра,— бачиш?

— Та що,— каже той,— вона чого не напле­те! А ви краще спи­тай­те її, пане, коли се було?

— А коли се було? — пита­є­ться економ.

— Еге! Коли! Саме тоді, як ліс при­тхнув­ся, ми ходи­ли в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.

— Що ще далі ска­жеш? — пита­є­ться Петро.

— Еге! Що! Тепер уже не одбре­ше­шся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі зби­ра­ли, і бублей­на хмара йшла, і в лісі бубли­ків ми натру­си­ли, і в вершу заєць піймався.

— Ото слу­хай­те, пане,— каже Петро,— чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття роз­ка­же, коли й як то було.

— Еге, коли й як! Саме тоді, як уве­че­рі вас, мило­сти­вий пане, по селу водили…

— А чого мене води­ли по селу? — пита­є­ться економ.

— Коли ж… виба­чай­те, пане… Уже коли пита­є­тесь, то каза­ти­му. Тоді саме, як вас били ков­ба­са­ми, що ви у пана покрали…

Як скри­кне ж економ:

— Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке каза­ти?! Візьміть її та дайте добро­го хльо­сту, щоб казна-чого не базікала!

Тут Петро осту­пив­ся, почав про­си­ти, що його жінка неспов­на розуму.

Ото пан поду­мав, поду­мав — і справ­ді дурна, узяв та й пустив.

От ідуть вони вдвох, Хвеська і Петро, він собі смі­є­ться з‑під вуса, а вона й носа похню­пи­ла, роз­чов­па­ла, що вкле­па­лась. Прийшли додо­му, вона в плач:

— Так ти,— каже,— мене підвів!

— Хвесько, жінко моя люба,— каже Петро, не я тебе під­вів, ти сама себе під­ве­ла! От не ляпай ніко­ли по-дур­но­му язи­ком, то й нічо­го не буде. А тепер не сердь­ся, та давай помиримося.

Ото й поми­ри­лись, живуть та потро­шку ті гроші тра­тять. А Хвеська бачить, що лихо бага­то бала­ка­ти, та й знишкла.