Казка Марка Вовчка «Королівна Я»

Переказ сюжету скорочено

У три­де­ся­то­му цар­стві жила коро­лів­на, яка була не лише вро­дли­вою, а й над­зви­чай­но впер­тою та само­за­ко­ха­ною. Її голо­сне «Я» зву­ча­ло у всьо­му пала­ці, а своєю пихою вона від­ля­ку­ва­ла всіх наре­че­них. Але одно­го разу, в пошу­ках від­по­від­ей і вну­трі­шньо­го спо­кою, коро­лів­на потра­пи­ла до дрі­му­чо­го лісу, де на неї чека­ли випро­бу­ва­н­ня. Самотність і вла­сна впер­тість стали її най­біль­ши­ми воро­га­ми. Та, коли вона зустрі­ла юнака і від­чу­ла силу при­ро­ди, її серце змі­ни­ло­ся. Пройшовши важ­кий шлях усві­дом­ле­н­ня, коро­лів­на повер­ну­ла­ся додо­му, щоб стати мудрою і доброю правителькою.

Повний текст

За три­де­в’ять земель, у три­де­ся­то­му цар­стві, жив колись король із коро­ле­вою, які усім були б задо­во­ле­ні, якби не жури­ла їх одна річ: не було у них дітей.

– Нічого, — заспо­ко­ю­вав король коро­ле­ву, — може Господь почує нас.

І от не мину­ло й року після цієї роз­мо­ви, як у них наро­ди­ла­ся дочка.

Спочатку король із коро­ле­вою тіль­ки милу­ва­ли­ся на свою кра­су­ню, але мало-пома­лу дове­ло­ся їм помі­ти­ти, що коро­лів­на над­зви­чай­но впер­та і прим­хли­ва, зав­жди піклу­є­ться про себе і ніко­ли не думає про інших.

Якось король з обу­ре­н­ням ска­зав королеві: 

– Вона з’їла сьо­го­дні всі мої пиріжки!

– Вона випи­ла до остан­ньої кра­плі мій сироп! — від­по­ві­ла йому королева.

Коли дру­го­го дня пода­ли пиріж­ки, і король із коро­ле­вою від­хи­ли­ли від золо­то­го блюда ручки коро­лів­ни, та заби­ла кула­чка­ми по столу, зату­по­ті­ла ніж­ка­ми і здійня­ла такий крик, що оглу­ши­ла коро­ля на праве, а коро­ле­ву на ліве вухо.

— Я! Я! Я! — луна­ло по всьо­му пала­ці, по саду нав­ко­ло пала­цу і навіть по лісах і полях.

Дуже засму­ти­ли­ся король із коро­ле­вою і довго ради­ли­ся, що зро­би­ти і чим зара­ди­ти біді. 

Але «Я» коро­лів­ни ста­ва­ло все голо­сні­шим і голо­сні­шим. Королівські слуги нама­га­ли­ся роз­ра­ди­ти добрих коро­ля і королеву.

– Прислів’я гово­рить, — каза­ли вони — що тро­ян­ди без шипів не буває!

Королівна Я була вро­дли­ва, і вона це добре знала, тому що часто погля­да­ла у дзер­ка­ло. Женихів у неї було стіль­ки, що хоч город горо­ди, але вона ні за кого не йшла заміж.

Якось одно­го осін­ньо­го вечо­ра король отри­мав через гінця звіс­тку, що до нього поспі­шає в гості новий наре­че­ний для коро­лів­ни Я.

Король не мав зви­чки впа­да­ти у від­чай. Пішов він до своєї коро­ле­ви і ска­зав їй:

– До нас їде Іван-коро­ле­вич. Я не чекаю нічо­го від цього візи­ту, але все ж таки його слід прийня­ти згі­дно до нашо­го сану.

На пре­ве­ли­кий подив, коро­лів­на Я дуже при­хиль­но прийня­ла звіс­тку про при­їзд Івана-королевича.

– Дуже рада! — від­по­ві­ла вона. — Я дуже рада!

Іван-коро­ле­вич заві­тав, і поба­че­н­ня про­йшло дуже вдало. Королівна Я чемно з ним роз­кла­ня­ла­ся і запи­та­ла про здо­ро­в’я. Потім вони їли шести­го­ло­вих гусей і всякі ласо­щі, а, попо­їв­ши, сіли на атла­сних поду­шках і поча­ли розмовляти.

– Яка чудо­ва зірка сяє на небі! — ска­за­ла раптом коро­лів­на Я, звер­та­ю­чи свої очі на бла­ки­тне небо, де яскра­во сяяло сонце.

– Ви хоче­те ска­за­ти: сонце? — пере­пи­тав Іван-королевич.

– Ні, я хочу ска­за­ти зірка! — заро­зумі­ло від­по­ві­ла коро­лів­на Я.

– Але ж це сонце! — зди­ву­вав­ся королевич. 

– Не спе­ре­чай­те­ся! — із від­ча­єм майже кри­кнув король.

Але було вже пізно. Гроза вибу­хну­ла, і на весь палац залу­на­ло на різні лади: «Я! Я! Я!»

Коли буря вщу­хла, то з одно­го кута почу­ли­ся зітха­н­ня коро­ле­ви, з іншо­го — збен­те­же­ні вигу­ки коро­ля, а з тре­тьо­го — плач Івана-коро­ле­ви­ча. З четвер­то­го кута, куди заби­ла­ся коро­лів­на Я, нічо­го не було чути.

Добрий король хотів ска­за­ти хоч слово, щоб роз­ра­ди­ти гостя, але Іван-коро­ле­вич випе­ре­див його. Він мужньо обтер свої гіркі сльо­зи і роз­про­щав­ся з коро­лем і королевою.

– Може слід посла­ти когось та повер­ну­ти його? — запи­тав король у королеви.

Але тут твер­до, холо­дно, наче срі­бний дзві­но­чок, про­лу­нав голос коро­лів­ни Я:

– Щоб і духу його тут не було! Щоб і слуху про нього тут не було!

Королівна Я вийшла до саду і стала наспі­ву­ва­ти якусь весе­лу пісень­ку. Але їй було зов­сім не весе­ло. Вона від­чу­ва­ла якесь незро­зумі­ле зане­по­ко­є­н­ня, дивну три­во­гу і невдо­во­ле­н­ня собою.

Спалахнувши гні­вом, вона вирі­ши­ла покла­сти край тако­му нестер­пно­му для неї стану духу. Наче оска­же­ні­лий потік, вона пусти­ла­ся впе­ред, роз­тро­щу­ю­чи квіти, лама­ю­чи моло­ді дере­ва та ляка­ю­чи птахів.

Доведена до від­чаю, вона побі­гла, як боже­віль­на, світ за очі. Бігла, бігла… поки не добі­гла до вели­че­зно­го, дрі­му­чо­го лісу. 

Серце її було таке неспо­кій­не, що вона навіть не звер­ну­ла уваги: ліс перед нею, чи поле, і кину­ла­ся у самі­сінь­ку гущавину.

Стрімкий біг, дикі стриб­ки, оглу­шли­вий регіт і від­чай­ду­шний спів ні до чого не при­зве­ли — хіба що тіль­ки до того, що пре­кра­сна коро­лів­на зов­сім заблу­ка­ла в лісі і не могла з нього вибратися.

Вона впала на землю, всте­ле­ну улам­ка­ми сухо­го дере­ва, і голо­сно заридала.

Сталося так, що непо­да­лік про­хо­див весе­лий юнак, який від­шу­ку­вав у лісі кру­ши­но­ву гілку для тро­сти­ни. Почувши гучне, від­чай­ду­шне рида­н­ня, він попря­му­вав у гуща­ви­ну, де лежа­ла коро­лів­на Я.

– Що з тобою, кра­сна дів­чи­но? — запи­тав він. — Хто тебе образив? 

Королівна хоті­ла йому щось від­по­ві­сти, але, на свій жах, вона нічо­го не могла вимо­ви­ти: з її вуст вилі­та­ло тіль­ки одне роз­па­чли­ве: «Я! Я! Я!»

Марно нама­гав­ся добрий юнак її зро­зу­мі­ти, поки, наре­шті, вибив­ся з сил та поки­нув рида­ю­чу королівну.

Вона знову опи­ни­ла­ся сама. Її три­во­га, туга і страх подво­ї­ли­ся, і вона зари­да­ла ще голо­сні­ше і відчайдушніше.

На захо­ді дня якийсь зна­хар зби­рав непо­да­лік лікар­ські корін­ці і цілю­щі трави. Він почув діво­че ридання.

– Хто тебе обра­зив, дів­чи­но? — запи­тав він, набли­зив­шись до королівни.

— Я! Я! Я! — засто­гна­ла коро­лів­на у від­чаї. Вона не могла вимо­ви­ти іншо­го слова, крім свого фаталь­но­го «Я!».

Знахар посто­яв кіль­ка хви­лин, суво­ро поди­вив­ся на неї та пішов. Королівна зали­ши­ла­ся сама.

У лісі ста­ва­ло все тем­ні­ше й тем­ні­ше. Усе зати­хло, замов­кло. «Що за стра­шний морок! — хоті­ла кри­кну­ти коро­лів­на, але замість тих слів у неї вир­ва­ло­ся одне «Я!». 

Це «Я» все роз­но­си­ло­ся, роз­ко­чу­ва­ло­ся, гри­мі­ло, роко­та­ло, вере­ща­ло. Нарешті, збо­же­во­лів­ши від жаху, коро­лів­на знепритомніла.

Коли вона при­йшла до тями, їй зда­ва­ло­ся, ніби чудо­ва ніч пестить її своєю м’які­стю. З неви­мов­ною насо­ло­дою вона вди­ха­ла запах лісо­вої фіал­ки. Запахтіли десь квіти шипши­ни. Ці легкі аро­ма­ти нага­ду­ва­ли їй дру­жні голо­си, що під­ба­дьо­рю­ва­ли її.

З очей її поли­ли­ся тихі, рясні сльо­зи. Ці сльо­зи не були схожі на коли­шні. Вони діяли на неї, як теплий трав­не­вий дощ на зів’я­лу луго­ву кві­тку. І в гру­дях її теж роз­пу­ска­ла­ся кві­тка: усі її пелюс­тки почи­на­ли трем­ті­ти жит­тям. Вона впала в забу­т­тя, схоже на гли­бо­кий сон.

Розбудив коро­лів­ну соня­чний про­мінь. Вона під­ве­ла­ся і з усмі­шкою озир­ну­ла­ся нав­ко­ло. Усмішка ця пере­мі­ни­ла облич­чя коро­лів­ни! І така ж зміна ста­ла­ся з лісом. Він, зда­ва­ло­ся, усмі­хав­ся усією своєю зеле­ною масою. Пташки зацві­рінь­ка­ли, і здри­гну­ли­ся всі тихі і дзвін­кі ноти раді­сно­го весня­но­го ранку.

У гли­бо­кій заду­мі йшла коро­лів­на по лісу. Вона при­га­ду­ва­ла усе своє мину­ле. Перед нею миго­ті­ли цілі низки людей, яких вона обра­жа­ла. «Бідолашні! — дума­ла вона. — Я поста­ра­ю­ся усіх їх вина­го­ро­ди­ти за обра­зи, що я їм завда­ла, якось вті­ши­ти їх…» — І від цієї думки їй було дуже добре на душі.

Скоро поба­чи­ла вона зна­йо­мі вікна, позо­ло­че­ні ран­ко­ви­ми про­ме­ня­ми, кві­ту­чі яблу­ні в саду, вели­кий напів­за­со­хлий дуб, ста­рий кущ жасми­ну. Вона зупи­ни­ла­ся. Хто б міг поду­ма­ти, що всі ці нежи­ві пре­дме­ти колись при­му­сять так силь­но заби­ти­ся її серце!

Тихо і сми­рен­но уві­йшла вона до свого пала­цу. Добрий король і коро­ле­ва спо­ча­тку запла­ка­ли, а потім запле­ска­ли в доло­ні і роз­ці­лу­ва­ли свою королівну.

І нака­зав король вла­шту­ва­ти бен­кет, під час якого, бача­чи, що коро­лів­на сидить тиха і мов­ча­зна, роз­пра­вив вуса і ска­зав, вка­зу­ю­чи на яскра­ве сонце:

– Подивися, як гарно сяє зірочка!

– Я так само, як і ви, бачу, що це сонце, — про­мо­ви­ла королівна.

І добрий король запла­кав від утіхи.