Казка братів Деменків «Песик Гудзик, який хотів літати»

Переказ сюжету скорочено

Казка бра­тів Деменків про песи­ка на ім’я Гудзик, який мріяв про немо­жли­ве — літа­ти. Попри глу­зу­ва­н­ня воро­ни Ліни та ліно­щі кота Пончика, Гудзик не зра­див свою мрію. Завдяки дру­жбі з їжа­чком-інже­не­ром Шипом і без­ме­жній вірі він ство­рив справ­жній літаль­ний рюк­зак і довів: навіть ті, у кого немає крил, можуть зле­ті­ти, якщо в серці живе мрія. Це істо­рія про силу віри, кре­а­тив­ність і теплу магію малень­ких перемог.

Повний текст

У малень­ко­му місті, де будин­ки були з яскра­ви­ми мура­ла­ми, а дере­ва сві­ти­ли­ся гір­лян­да­ми навіть влі­тку, жив-був песик на ім’я Гудзик. Він був весе­лий, хво­ста­тий і дуже допи­тли­вий. Але мав одну мрію, яка зда­ва­ла­ся всім смі­шною — він хотів літати.

— Ти ж пес, а не птах! — смі­я­ла­ся воро­на Ліна, яка мешка­ла на еле­ктри­чно­му стовпі.

— Навіть коти не літа­ють, — дода­вав ліни­вий кіт Пончик, що жив на бал­ко­ні тре­тьо­го поверху.

Та Гудзик не обра­жав­ся. Щоранку він вдя­гав ста­рень­кі оку­ля­ри піло­та, які зна­йшов на гори­щі, і бігав на дах бага­то­по­вер­хів­ки — тре­ну­ва­ти «зліт».

Одного ранку, коли все місто ще дрі­ма­ло після дощу, Ліна кру­жля­ла в пові­трі, робля­чи кола над даха­ми. Вона кива­ла бли­ску­чим дзьо­бом і голо­сно каркала:

— Ох, як же ж пре­кра­сно мати крила! Але не всі наро­дже­ні, щоб бути в небі. Правда, песику?

— Просто заче­кай, — спо­кій­но від­по­вів Гудзик, — я ще пока­жу тобі, як мрі­ють ті, хто не має крил.

Він зна­йшов малень­ко­го їжа­чка-інже­не­ра на ім’я Шип. Разом вони поча­ли буду­ва­ти… рюк­зак-літаль­ний при­стрій! Вони вико­ри­сто­ву­ва­ли части­ни ста­ро­го вен­ти­ля­то­ра, дроти з радіо, кно­пку від чай­ни­ка й ела­сти­чні лямки від дитя­чо­го портфеля.

Через два тижні дов­гих вечо­рів і шале­ної віри — їхній вина­хід був готовий.

— Готовий до злету? — запи­тав Шип.

— Як ніко­ли! — гав­кнув Гудзик і стри­бнув з даху.

Рюкзак загур­ко­тів, лам­по­чки заго­рі­ли­ся, і песик… ПОЛЕТІВ! Він летів над даха­ми, над дитя­чим май­дан­чи­ком, над кав’ярнею, де його при­го­ща­ли печи­вом. Його мрія стала реальністю.

А воро­на Ліна… зави­сла у пові­трі, забув­ши, як каркати.

— Це… це неможливо…

— А я ж казав, — усмі­хнув­ся Гудзик. — Крила — це не зав­жди тіль­ки пір’я. Іноді — це віра.

З того дня песик Гудзик став місце­вою леген­дою. Його нази­ва­ли «пові­тря­ним псом», і навіть Пончик почав трохи тре­ну­ва­ти­ся — раптом і в нього вийде?