Українська народна казка «Три брати і кицька»

Переказ сюжету скорочено

Колись у світі жили три брати — Іванко, Штефанко та Романко. Кожен із них виру­шив у світ шука­ти свою долю. На їхньо­му шляху з’являється загад­ко­ва біла кицька, яка обі­цяє вина­го­ро­ду за незви­чну слу­жбу — ловлю золо­тої миші. Старші брати не змо­гли вико­на­ти це зав­да­н­ня, але най­мо­лод­ший, Романко, випад­ко­во роз­крив чарів­ну таєм­ни­цю. Вбивши золо­ту мишу, він зняв злий чаклун­ський при­во­рот і звіль­нив зача­ро­ва­ну прин­це­су. Ця чарів­на укра­їн­ська казка напов­не­на при­го­да­ми, випро­бу­ва­н­ня­ми та мудрі­стю, що нага­дує про силу добро­ти, смі­ли­во­сті та наполегливості.

Повний текст

Жили колись на світі чоло­вік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини під­ро­сли, чоло­вік ска­зав жінці:

—    Ану, спечи паля­ни­цю Йванкові. Най іде у світ може, десь зна­йде свою долю.

Жінка спе­кла паля­ни­цю, покла­ла хло­пце­ві в тор­бин­ку і сказала:

—    Щасливої доро­ги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч тро­шки гара­зду й вер­тай­ся додо­му, бо нам сумно без тебе.

—   Добре, мамо, я скоро вернуся.

Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвер­тий день дуже заму­чив­ся. Сів собі на камінь, витя­гнув із торби паля­ни­цю й почав їсти. Звідкись при­йшла до нього біла кицька.

—   Няв-няв-няв…

—   Чого тобі, кіто­чко? — спи­тав.— їсти захотіла?

—   Няв-няв-няв…

—   На, мені не жаль паля­ни­ці. Диви, яку вели­ку спек­ла мамка.

Кицька з’їла шма­ток паля­ни­ці й питає Іванка?

—   Куди йдеш, легіню?

Парубок зди­ву­вав­ся:

—   Де це ти навчи­ла­ся по-нашому?

—   Живу між вами все життя, то й навчи­лась,— від­повіла кицька.— Куди, питаю, йдеш?

—    Іду слу­жби шукати.

—   Служи у мене.

Іванко знову витріщився:

—   Яка в тебе робота?

—   А мишей лови­ти! Як зло­виш золо­ту мишу, то дам тобі вели­кий подарунок.

—    Така робо­та не для мене, Я вмію орати, сіяти, мо­лотити. Якби в селі дізна­ли­ся, що я в кицьки наймав­ся лови­ти мишей, то ні одна дів­чи­на не вийшла б за мене.

—    Послужи мені хоч тро­шки, Йванку,— умов­ля­ла кицька.

І хло­пець дав згоду:

—   Коли так файно про­сиш, то най буде.

Кицька пове­ла Йванка до вели­ко­го пала­цу. Брама від­чи­ни­ла­ся, і він уві­йшов на широ­ке подвір’я. Брама запер­ла­ся за ним, а кицька — шусть, схо­ва­ла­ся в дучку. Іванко бачить, що палац — із само­го золо­та і срі­бла. А дов­ко­ла зеле­на тра­ви­чка, коси­ці роз­кві­тли. Раптом, перед ним стала золо­та миша, така бли­ску­ча, що не міг диви­ти­ся на неї. Довкола миші біга­ли срі­бні мише­ня­та. Вони йому нічо­го не каза­ли, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паля­ни­цю та й сів собі їсти. Золота миша озвалася:

—   А я теж голодна.

—    Мені не жаль паля­ни­ці, мишко,-— від­по­вів Іванко і кинув їй шматок.

Минула ніч. Ранком знову з’явилася кицька. Іванко вті­шив­ся. Сказав:

—    Шукай собі, газдинь­ко, кота, бо лови­ти мишей — не моє ремесло.

—   Послужи ще одну ніч,— про­си­ла його кицька.

—   Не можу, бо вже з’їв усю паля­ни­цю. Треба верта­тися додому.

Кицька наси­па­ла йому до торби срі­бла й сказала:

—    Нікому не кажи ні слова, що ти видів.

—    Добре, кицько, не скажу,

Іванко вер­нув­ся додому.

Того само­го дня, коли він вер­нув­ся, чоло­вік ска­зав жінці:

—   Спечи дві паля­ни­ці, і най Штефанко йде у світ шука­ти гараздів.

Жінка спе­кла дві паля­ни­ці, покла­ла сино­ві в тор­би­ну і сказала:

—   Іди у світ, ІІІтефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

—   Не журі­ться, мамо, я скоро вернуся.

Штефанко пішов. Ішов один день, дру­гий, третій.

У доро­зі зму­чив­ся і дуже зго­ло­днів. Сів коло кри­ни­чки, витя­гнув із торби паля­ни­цю й почав їсти. Раптом чує:

—   Няв-няв-няв…

—    А ти звід­ки взя­ла­ся тут, кицько? — зра­дів хло­пець кішці. Що, сапа­єш у полі і їсти захо­ті­ла? Мені не шко­да паля­ни­ці. На, трохи поїж.

Кицька з’їла кава­лок його паля­ни­ці й спитала!

—   Куди йдеш, легіню?

—   Йду у світ шука­ти служби.

—    То най­ми­ся в мене.

—   А що роби­ти в тебе? — зди­ву­вав­ся хлопець.

—    Будеш мишей ловити.

—   Е, ні, це мені не пасує.

—   Ти послу­жи у мене хоч дві ночі. Я заплачу.

—   Дві ночі можу послужити.

Кицька нака­за­ла, щоб він зло­вив їй золо­ту мишу, і пове­ла Штефанка до вели­ко­го пала­цу. Брама відчини­лася, а потім запер­ла­ся. Кицька ніби зди­мі­ла — пропала.

Штефанко ходить по двору, щипає паля­ни­цю. Коли диви­ться — а перед ним золо­та миша зі сво­ї­ми срі­бни­ми мишенятами.

—   Дай мені каваль­чик паля­ни­ці,— попро­си­ла мишка.

—    Мені не шкода паля­ни­ці, але так бли­щиш, аж очі болять. Ти з чисто­го золота?

—    Із чисто­го, Штефанку.

—   Ти, відай, дуже дорога.

—    Дуже, легі­шо,— від­по­ві­ла мишка.

Минув ще один день. Штефанко поді­лив­ся із золо­тою мишкою й дру­гою паляницею.

Прийшла біла кицька:

—   Няв-няв-няв… Ти зло­вив мені золо­ту мишу?

—   Ні, мишей лови­ти — не моє реме­сло. Це ти можеш зро­би­ти сама. Відчини браму, піду додому.

Кицька наси­па­ла йому до торби срі­бла й попросила;

—    Не гово­ри ніко­му, де ти був і що видів.

—    Буду мов­ча­ти як риба,— пообі­цяв хлопець.

Вернувся він додо­му, а батько каже матері:

—    Спечи, жінко, три паля­ни­ці та най іде Романко.

Жінка спе­кла три паля­ни­ці, покла­ла в тор­би­ну й ска­за­ла наймолодшому:

—    Іди, Романку, та не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

—   Не гри­зі­ться, мамо,— від­по­вів їй син і подав­ся у світ.

Ішов день, дру­гий, тре­тій. Четвертого дня вийшов на широ­ке поле і сів коло кри­ни­ці. Витягнув паля­ни­цю й по­чав їсти. Раптом звід­кись при­йшла біла кицька.

—   Няв-ияв-няв!..

—   Чого тобі, Кицько? Захотіла їсти? На, мені не шко­да паля­ни­ці,— від­ла­мав кава­лок і дав кіточці.

Вона поїла і спитала:

—   Куди йдеш, Романку?

У світ.

—   Чого?

—- Шукати служби.

—   Наймись у мене.

—   Та що в тебе робити?

—    Якщо мені зло­виш золо­ту мишу — живою або мер­твою,— то я тобі віддячу.

Хлопець почу­хав потилицю:

—   Хоч мишей лови­ти — не моє реме­сло, але два-три дні зможу послужити.

Романко поклав у пазу­ху камінь і пішов за кицькою, яка пове­ла його до вели­ко­го пала­цу. Брама від­чи­ни­ла­ся, уві­йшли на подвір’я. Кицька неспо­ді­ва­но зни­кла. Там, де вона сто­я­ла, ніби з‑під землі вийшла золо­та мишка із сво­ї­ми срі­бни­ми мише­ня­та­ми. Романко спо­ча­тку дивив­ся на ту мишу й нічо­го не ска­зав, а від­так розсердився:

—    Якого ти дідь­ка ходиш дов­ко­ла мене?

—   Ходжу, бо я тебе не боюся,— від­по­ві­ла мишка.

Хлопець дістав камінь з пазу­хи. Прицілився й потра­фив миші в саму голо­ву. Та під­ско­чи­ла, упала і біль­ше не вста­ла. І дивно, миша зни­кла, а на її місці з’явилася дів­чина — така файна, як кві­тка. Вона сказала:

—    Дякую, Романку, що вря­ту­вав мене від миші-чарів­ни­ці! То вона обер­ну­ла мене, най­фай­ні­шу на світі ца­рівну, в білу кицьку. Чари три­ва­ли доти, поки вона була жива. Що хочеш за те, що визво­лив мене?

—   Хочу, абись стала моєю жін­кою,— від­по­вів Романко.

Дівчина дала йому свої оби­дві руки, й пішли до пала­цу. Там і спра­ви­ли вели­ке весілля.