Переказ сюжету скорочено
Казка розповідає про відважного Котигорошка, який, незважаючи на юний вік і складні випробування, визволяє своїх братів і сестру з полону змія. Завдяки своїй надзвичайній силі, спритності та вірним друзям (Вернигорі, Вернидубу та Крутивусу) Котигорошко долає всі труднощі. Головний герой, символізуючи український народний дух і незламність, повертається додому переможцем, не тільки звільнивши рідних, а й знайомлячи світ із власною добротою та чесністю.
Повний текст
Був собі один чоловік, мав шестеро синів та одну дочку. Пішли вони в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона каже.
— А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть.
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тії ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.
Поїхали.
А змій жив над тим полем у лісі та взяв тую скибу закотив, а свою витяг до своїх палаців. От вона як понесла братам обідати та пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив.
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері.
— Ввесь день орали, а ви нам не прислали й пообідати.
— Як-то не прислала? Адже Оленка понесла, та й досі її нема. Я думала, вона з вами вернеться. Чи не заблукалась?
Брати й кажуть.
— Треба йти шукати її.
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!
Коли це й змій летить.
— А, — каже,— людський дух пахне. А що, хлопці, биться чи мириться?!
— Ні,— кажуть,— биться!
— Ходіть же на залізний тік!
Пішли на залізний тік биться. Не довго й бились, як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді тільки живих та й закинув до глибокої темниці.
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі… Жінка взяла горошинку та й із’їла.
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.
Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли його викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люде, як глянули — аж поторопіли, так злякались, що в його така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив,— люде й повтікали.
От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й забрав.
От і питається раз Котигорошко в батька, в матері.
— Десь повинні були в мене бути брати й сестри.
— Е‑е, — кажуть,— синку, була в тебе і сестра й шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.
— Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати. Батько й мати умовляють його.
— Не йди, сину, шестеро пішло, та загинуло, а то ти один щоб не загинув!
— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.
— Скуй,— каже,— мені булаву, та велику!
Як почав коваль кувати, то скував таку, що всилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко тую булаву, як замахнув, як кинув угору… Та й каже до батька.
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме вона через дванадцять суток.
Та й ліг. На тринадцяті сутки гуде тая булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об його, так і розскочилась надвоє. Він і каже.
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру,— треба скувати другу.
Поніс її знову до коваля.
— На,— каже,— перекуй, щоб було по мені!
Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знов спати на дванадцять суток. На тринадцяті сутки летить тая булава назад, реве,— аж земля труситься. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця,— булава як ударилась об його,— тільки трошки зігнулась.
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.
Узяв тую булаву, в торбу буханців та сухарців, попрощався, пішов.
Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде, коли приходить до такого великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка дома.
— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.
— Здоров був, парубче. Та чого ти сюди зайшов, прилетить змій, то він тебе з’їсть.
— Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв; а шестеро братів пішло визволяти та й загинуло.
— Де ж вони? — питається Котигорошко.
— Закинув змій до темниці, та не знаю, чи ще живі, чи, може, й на попілець потрухли.
— Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.
— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам: — каже Оленка.
— Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається.
Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз.
— Ге,— каже,— людський дух пахне!
— Де б то не пах,— одказує Котигорошко,— коли я прийшов.
— Агов, хлопче,— а чого тобі тут треба? Биться чи мириться?
— Де то вже мириться,— биться! — каже Котигорошко.
— Ходім же на залізний тік!
— Ходім! Прийшли. Змій і каже.
— Бий ти!
— Ні,— каже Котигорошко,— бий ти попереду!
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як замахнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,— і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив.
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, одімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оденку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішов додому.
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли там скільки дороги, сіли під дубком спочивати. А Котигорошко притомився після того бою та й заснув дуже. А ті шестеро братів і радяться.
— Будуть з нас люде сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам побив. Та й добро змієве він собі все забере.
От радилися-радилися та й урадили, тепер він спить, не почує,— прив’язати його добре ликами до дубка, щоб не вирвався,— тут його звір розірве. Як урадили, так і зробили, прив’язали та й пішли собі.
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як стенувся,— так того дубка й вивернув з корінням. От узяв тоді того дубка на плечі та й пішов додому.
Підходить до хати, аж чує; брати вже прийшли та й розпитуються в матері.
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?
— Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти. Вони тоді.
— Оце ж ми його прип’яли,— треба бігти та одіп’ясти.
А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату,— за малим хати не розваляв.
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світа.
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши.
Іде собі та йде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік, руками й ногами в ті гори вперся та й розпиха їх. Каже Котигорошко.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров’я!
— А що то ти, чоловіче, робиш?
— Гори розпихаю, щоб шлях був.
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.
— Щастя шукати.
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?
— Вернигора. А ти?
— Котигорошко. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров’я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, то й ми туди. А як звешся?
— Вернидуб. А ви?
— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!
— Ходім!
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася. Що й по дну можна перейти. Вони до його.
— Боже поможи!
— Дай боже здоров’я!
— А що ти, чоловіче, робиш?
— Та воду одвертаю, щоб річку перейти.
— А куди йдеш?
— Щастя шукати.
— Ну, та й ми туди. А як звешся?
— Крутивус. А ви?
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом.
— Ходім!
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі,— Вернигора перекине; де ліс,— Вернидуб виверне; де річка,— Крутивус воду одверне. От зайшли вони в такий великий ліс,— коли бачать, аж у лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку, — нікого нема. Котигорошко й каже.
— Отут ми й заночуємо.
Переночували, а на другий день Котигорошко й каже:
— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері.
— Одчини!
— Не великий пан, одчиниш і сам,— каже Вернигора.
Двері одчинились та й знов хтось кричить:
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори з спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось одірвав свого чуба космик, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.
— А чого ти запізнився з обідом?
— Та задрімав трохи.
Наїлись та й полягали Спати. На другий день устають. Котигорошко й каже:
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, а ми підемо на полювання.
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж
хтось стукає в двері:
— Одчини!
— Не великий пан, одчиниш і сам.
— Пересади через поріг!
— Не великий пан, перелізеш і сам.
Коли й лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопить Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба з спини ремінь шкіри видрав та й подався.
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й нум швидше обідати варити. Коли це приходить товариство.
— А що це ти з обідом опізнивсь?
— Та задрімав,— каже,— трохи…
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже.
— Ну, та й ліниві ви обідати варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.
На другий день так і є: ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко дома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері.
— Одчини!
— Стривай, одчиню,— каже Котигорошко.
Одчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до його, пнеться.
— А чого тобі? — питає Котигорошко.
— А ось побачиш чого,— каже дідок та доп’явсь до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко;
— То ти такий! — та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його до дуба, розколов його, заправив у розколину дідову бороду й защікнув її там.
— Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, поки я знову сюди прийду.
Приходить він у хату,— вже й товариство поприходило.
— А що обід?
— Давно впрів.
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:
— А ходіть лиш — я вам таке, диво покажу, що ну!
Приходить до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг так за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.
— Е,— каже Котигорошко,— коли він такий, то ходім його шукать.
А де дідок того дуба тяг,— там так і знать, що волочено,— вони за тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже.
— Лізь туди, Вернигоро!
— А цур йому!
— Ну ти, Вернидубе!
Не схотів і Вернидуб, і Крутивус.
— Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури!
Наплели вони шнурів, умотав Котигорошко руку в кінець та й каже:
— Спускайте!
Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться, стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, що й в світі кращої нема.
— Ой,— каже,— чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?
— Та я, — говорить Котигорошко,— шукаю дідка маленького, що борода на сажень волочиться.
— Єсть,— каже вона,— дідок, бороду з дубка визволяє. Не йди до його,— він тебе вб’є, бо вже багато він людей побив.
— Не вб’є! — каже Котигорошко,— то ж я йому й бороду защікнув. А ти ж чого тут живеш?
— А я,— каже вона,— королівна, та мене сей дідок украв і в неволі держить.
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до його!
Вона й повела. Коли так справді, сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже.
— А чого ти прийшов? Биться чи мириться?
— Де вже,— каже Котигорошко,— мириться — биться!
От і почали вони биться. Бились-бились, і таки вбив його Котигорошко своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, що він спускався. Прийшов та й гукає.
— Агов, брати,— чи ви ще є?
— Є!
Він прив’язав до мотуза один мішок та й сіпнув, щоб тягли.
— Це ваше.
Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок.
— І це ваше.
І третій їм оддав,— усе, що добув. Тоді прив’язав до мотуза королівну.
— А це моє,— каже.
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумались.
— Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам достанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустимо,— він упаде та й уб’ється.
А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали щось,— узяв та й прив’язав до мотуза каменюку та й гукає.
— Тягніть мене!
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!
— Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви!
Пішов він тим світом. Іде та й іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді.
Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив? А діти кажуть:
— Як не з’їси, то ми скажемо.
— Ні,— каже,— не з’їм.
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:
— Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все я полечу, а тут піде дощ,— вони в гнізді й заллються.
— Винеси мене,— каже Котигорошко,— на той світ.
— Ну, добру ти мені загадку загадав! Ну, та дарма,— треба летіти. Візьмімо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, то гриф як поверне голову направо, то Котигорошко йому і вкине в рот шматок м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже долітають до сього світу. Коли гриф і повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко одрізав у себе литку та й кинув грифові в пащу. Вилетіли нагору, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав на свою ногу:
— От чого,— каже.
Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою,— вона й приросла.
Гриф тоді вернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у його живуть та сваряться проміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, думали, що він їх повбиває. А він і каже:
— Рідні брати, та й то зрадили,— мушу вас простити.
Та й простив. А сам одружився з тією королівною та й живе.
Знайшли помилку? Виділіть текст та натисніть комбінацію Ctrl+Enter або Control+Option+Enter.
